Розділ 2❄️

Я одразу помічаю, що Беатріс плакала. Це видно не лише по почервонілих очах чи зрадницькому блиску на віях, а в самій її поставі, у тому, як вона різко випрямляється, ніби намагається зібрати себе докупи за секунду. Беатріс завжди тримає контроль, і побачити тріщину в цій броні боляче сильніше, ніж я очікував. Жінка дивиться на мене з питанням, у якому більше роздратування, ніж здивування, і запитує, що я забув в офісі й чому її шукаю, ніби я маю негайно пояснити свою появу.

Кажу правду, не вдаючись до зайвих слів. Кажу, що приїхав за нею, щоб вона не запізнилася на святкову вечерю. Беатріс дивиться так, наче я щойно пожартував недоречно або переплутав її з кимось іншим. У її голосі з’являється розгубленість, майже злість, коли вона перепитує, яка ще, до біса, вечеря, бо вона нікуди не запрошена. У цей момент я остаточно розумію, що зробив правильно, прийшовши сюди.

Я кажу, що запрошення є. Я запрошую її провести зі мною Святвечір. Беатріс знову заперечує, наводить аргументи, згадує роботу, втому, кордони, які між нами існують. Я слухаю, але не збираюся вступати в дискусію. Мовчки підходжу до шафи, беру її хутро й сумку, знайомі до дрібниць, бо бачив їх не раз, і повертаюся до жінки. Подаю речі й кажу, щоб вона одягалася. Відмовок сьогодні не планується. Це звучить, можливо, занадто впевнено, але інакше з нею не можна.

Поки Беатріс мовчки одягається, я стою поруч і думаю про те, що вперше за довгий час не сумніваюся у власному рішенні. Мені боляче бачити її таку самотньою, особливо сьогодні, коли світ ніби спеціально нагадує про тепло, близькість і прості радощі. Беатріс неймовірна. Вона гарна без жодних зусиль, харизматична так, що цього не приховаєш навіть за діловим костюмом, і розумна настільки, що поруч із нею хочеться ставати кращим. Вона сильний керівник, тонкий стратег, людина, яка бачить на кілька кроків уперед, і я щиро не розумію, як вона весь цей час може бути сама.

Беатріс вразила мене з першої зустрічі. Я тоді прийшов на співбесіду за роботою, а вийшов із думкою про жінку, яку хочеться пізнати глибше. Чесно кажучи, сама робота в її компанії з часом перестала бути головною причиною, чому я там. Мене тягнуло до неї. За нею хотілося доглядати, їй хотілося доводити не цифрами й звітами, а вчинками. Її хотілося кохати, навіть якщо це слово здавалося надто великим і недоречним у наших обставинах.

Так, Беатріс завжди була холодною й стриманою, справжньою Сніговою королевою, яка тримає дистанцію з усіма без винятку. Я бачив, як вона зводить стіни швидше, ніж інші встигають зробити крок назустріч, і розумів, що за цим стоїть не гординя, а втома. Цього вечора я хочу зробити те, на що, можливо, не наважувався раніше. Я хочу спробувати розтопити цю кригу не напором і не словами, а простим теплом, яке вона давно заслужила.

Дорогою ми майже не розмовляємо, і це навіть на краще. У салоні машини тихо, лише шурхіт шин по засніженому асфальту й приглушений шум міста за вікнами. Беатріс дивиться вперед, інколи переводить погляд на вогні, що пропливають повз, і я не намагаюся заповнити цю тишу словами. Вона зараз крихка, навіть якщо зовні тримається рівно, і будь-яка фраза може зламати той тендітний спокій, який між нами виник.

Я паркуюся біля свого будинку, виходжу з авто й обходжу його, щоб відкрити для неї двері. Беатріс на мить вагається, а потім тихо дякує й дозволяє мені провести її всередину, ніби передає мені частину контролю, до якого звикла. Цей жест для мене важливіший за будь-які слова. Я відчуваю, як вона напружена, але не відсторонена, і це дає надію.

У домі тепло від розпаленого каміна, повітря наповнене запахом ялинки. Я допомагаю жінці зняти хутро, акуратно вішаю його й показую дім, без поспіху, ніби хочу дати їй час звикнути до цього простору. Коли ми заходимо у вітальню, Беатріс завмирає. Стіл накритий на двох і стоїть зовсім поруч із ялинкою, прикрашеною просто, але зі смаком. Я робив це сам, без дизайнерів і підказок, так, як відчував. Так само як і готував вечерю, думаючи про те, що їй може сподобатися.

Я бачу, як у погляді Беатріс з’являється розгубленість. Вона ніби не знає, куди подіти руки, як правильно відреагувати, і ця ніяковість робить її ще живішою, справжнішою. Вона питає, навіщо все це, тихо, майже обережно, ніби боїться почути відповідь. Я роблю глибокий вдих, бо розумію, що зараз не варто ховатися за жартами чи натяками.

Тому кажу їй правду. Кажу, що хочу розтопити її серце турботою. Не доводити, не переконувати, не вимагати нічого навзаєм. Просто бути поруч і дати їй відчути, що цього вечора вона не сама.