Розділ 1❄️

Я сиджу в офісі й дивлюся, як за вікном повільно летить сніг. Сьогодні Святвечір. Завтра Різдво. У календарі це завжди виглядало красиво, але зараз ці дати не мають для мене жодної ваги. У кабінеті тихо, надто тихо, і навіть шум вентиляції здається зайвим. Я залишилася тут навмисно, бо не знала, куди ще подітися цього вечора.

Вдома на мене чекає ідеальна ялинка. Я не витрачала на неї свій час, декоратори все зробили за мене: правильні відтінки зеленого, тепле світло гірлянд, кульки з однаковим візерунком. Під ялинкою стоять кілька коробок, акуратно перев’язаних стрічками. Вони порожні. Декор, не більше. Мені нема з ким обмінюватися подарунками цієї ночі, і я навіть не намагалася вдавати, що це тимчасово. Усі подарунки я вже роздала, і на цьому мій обов’язок перед святом закінчився.

Батькам я купила путівки на Балі. Вони зараз ходять босоніж по піску, фотографують океан і надсилають мені повідомлення зі щасливими смайлами. Я рада за них, справді рада, бо знаю, що зробила правильну річ. Співробітникам своєї компанії я дала відпустку на тиждень, виписала щедрі премії та подякувала кожному за роботу. Друзям, розкиданим по світу, я замовила доставки подарунків, і вже знаю, що завтра стрічка соцмереж наповниться їхніми вдячними сторіз. Я все зробила правильно. Я виконала всі ролі, які від мене чекали.

І на цьому свято закінчилося.

Я сиджу в порожньому офісі, де немає жодної живої душі, і думаю про те, що у свої тридцять п’ять я мала б відчувати щастя. Я успішна підприємиця, справедливий керівник, хороша донька і надійна подруга. Так про мене кажуть, і я сама довго в це вірила. Але за всіма цими визначеннями ховається дуже проста правда: я самотня. Самотня настільки, що навіть у Святвечір мені немає куди піти.

У мене немає чоловіка, немає дітей, навіть собаки, якого можна було б вивести на нічну прогулянку, аби не сидіти наодинці з власними думками. Я віддала роботі все, що мала: час, енергію, молодість, віру в прості речі. Усі спроби побудувати стосунки закінчувалися однаково. Один чоловік зрадив, коли мені здавалося, що ми будуємо щось справжнє. Інший був зі мною заради грошей і можливостей, і я це зрозуміла надто пізно. Після цього я навчилася не пускати нікого близько, сховала вразливість за холодною стриманістю і назвала це силою.

Але сьогодні я втомилася. Втомилася грати роль Снігової королеви, якою мене вважають. Втомилася бути зібраною, правильною, незворушною. У цьому кабінеті, де ніхто не бачить і не чекає від мене рішень, я дозволяю собі зняти маску. Сльози з’являються раптово, без дозволу, і я навіть не намагаюся їх стримати. Вони котяться по щоках, падають на стіл, і в цю мить мені байдуже, як це виглядає.

Я настільки занурена у власну втому й розпач, що не помічаю, як двері мого кабінету тихо відчиняються і хтось заходить усередину.

— Беатріс…

Здригаюся від голосу за спиною так різко, ніби мене зловили на чомусь забороненому. Серце на мить збивається з ритму. Я швидко повертаюся до дверей і машинально витираю сльози, намагаючись повернути обличчю звичний спокій, хоча добре розумію, що виглядаю далекою від зібраності. Переді мною стоїть Ітан.

Він з’явився в компанії кілька місяців тому, але за цей час встиг залишити після себе відчуття присутності, яке не розчинялося навіть тоді, коли його не було поруч. Молодий, йому лише двадцять шість, але з холодною головою, ясним мисленням і амбіціями, які рідко трапляються навіть у значно старших. Уже на співбесіді Ітан показав результати, які не потребували жодних пояснень, і я без вагань взяла його на роботу. Це було раціональне рішення, одне з тих, за які мене поважають.

Утім, в Ітана був один серйозний мінус. Він не знав, що таке субординація, або принаймні не вважав її обов’язковою. З перших днів він міг прямо сказати мені, що я помиляюся, спокійно розкласти аргументи по полицях і додати, що запропоноване рішення не має перспектив. Іноді в його словах звучав сарказм, іноді відверта відмова робити те, що він вважав марним. Дивним чином він жодного разу не помилився, і я це бачила. Я поважала його професіоналізм і чесність, навіть коли вони дратували.

А от із тим, що Ітан відкрито виказував до мене симпатію, я не могла змиритися. Дев’ять років різниці, статус керівника, чіткі межі, які я будувала роками, для нього це не мало значення. Він усе одно знаходив спосіб затримати погляд, кинути напівжартівливу репліку, запропонувати каву не як підлеглий, а як чоловік. Це злило мене, вибивало з рівноваги, змушувало тримати дистанцію жорсткіше, ніж зазвичай. І водночас десь глибоко всередині, мені це подобалося значно більше, ніж я готова була собі зізнатися.

— Що ти тут робиш? — запитую я, намагаючись, щоб голос звучав спокійно, без слідів того, що він застав мене зненацька.

Ітан дивиться на мене звично, ніби нічого дивного не відбувається, ніби сльози на моєму обличчі – це не те, що потребує пояснень або незручних пауз.

— Саме тут я й планував тебе знайти, — каже він. — У Святвечір.