Розділ 3.

Максим підвівся з крісла, потріскування каміна наповнювало кімнату затишком, і його стало хилити в сон. Струсивши з себе дрімоту, він озирнувся на всі боки.

Погляд ковзнув по обстановці: масивний дубовий стіл, важкі штори, старовинний годинник з боєм — все тут було просякнуте духом минулого. Цей будинок вочевидь любили і піклувалися про нього, але водночас йому здавалося, що він чує запах нафталіну.

Максим не любив подібні інтер'єри із захаращеністю простору всілякими дрібничками, серветками, вазочками, зайвими меблями.

Дизайнер оформив його квартиру в стилі хай-тек, де чорно-білий колір переплітався з хромованими деталями меблів. Простір був мінімалістичним, з ідеально вивіреними лініями і продуманим освітленням. Кожен елемент мав свою функцію, нічого зайвого, жодних натяків на сентиментальність. Він звик до лаконічності й технологічності, які підкреслювали його смак і спосіб життя. Йому подобався його «розумний дім».

Тут же, у цьому будинку, все було інакше. Полиці, заставлені книжками з пошарпаними корінцями, чорно-білі фотографії в старовинних рамках, в'язані накидки на кріслах. Усього з надлишком. Ця атмосфера затишку й тепла була йому чужа, але, несподівано для себе, він відчув, що відчуває роздратування таке саме, як у домі свого старшого брата Олексія. Там теж було так: повна коробочка речей, людей, розмов, галасливих витівок близнюків. Максим завжди відчував себе там недоречним — немов деталь, яка не пасує до загальної картини. Зараз це почуття знову нахлинуло

— Де у вас дрова? — запитав він, зустрічаючись поглядом з Олесею.

Вона кивнула в бік дверей, що ведуть у невеликий коридор. — Дровник за будинком. Беріть ліхтар, а я зараз підійду.

Максим не став сперечатися. Накинув пальто, узяв запропонований ліхтар і зупинився перед мокрими туфлями.

Він із сумнівом подивився на взуття і поморщився.

— Ем, у вас випадково не знайдеться чогось більш підходящого? — запитав він, обернувшись до Олесі.

Вона злегка усміхнулася, подивилася на його ноги й махнула рукою в бік шафи.

— Зараз принесу. У батька залишилися старі чоботи, якщо пощастить, підійдуть.

За кілька хвилин Олеся повернулася, несучи в руках добротні гумові чоботи з хутряною підкладкою.

— Який у вас розмір?

— Сорок четвертий, — відповів він, забираючи взуття.

— Начебто мають підійти. Спробуйте, — сказала вона, спостерігаючи, як Максим акуратно натягує чоботи.

— Чудово, — вимовив він, відчуваючи, як ноги занурюються в сухе тепло. — Дякую, тепер можна штурмувати дровник.

— Ходімо, покажу дорогу, — запропонувала Олеся, накидаючи на плечі куртку, на голову шарф і беручи кошик.

Вони вийшли на вулицю, де хуртовина не вгамовувалася. Світло ліхтаря вихоплювало з темряви снігові завихрення і ледь помітну стежку, що вела до дровника.

Олеся йшла попереду, упевнено долаючи снігові замети, а Максим слідував за нею, не відриваючи погляду від її фігури, закутаної в теплий яскравий шарф. Він не міг не помітити, як їй було складно пробиратися через замети. Дівчина була невисока, тендітна. Максим поруч із нею почувався велетнем.

— Не думав, що ви так легко справляєтеся з дровами, — сказав він, щоб розрядити тишу. Олеся спритно укладала наколоті дрова в кошик.

— А що, по-вашому, мені залишається робити? — відповіла вона, обертаючись через плече. — Я приїхала сюди недавно, після смерті бабусі. Вона жила по-старому. Не хотіла нічого змінювати на згадку про дідуся. Адже вони душа в душу в цьому будинку прожили понад шістдесят років. Ось тепер можна подумати і про ремонт. Наступного літа хочу переробити опалення.

Максим нічого не відповів, не хотів згортати розмову в потрібне для себе русло. Знав — розсваряться вщент. Язиком так і крутилося сказати що-небудь таке про руїни й розкопки, але він мовчав і слухав ненавмисні одкровення молодої господині садиби.

— У вас сильні руки, — зауважив він з усмішкою.

— Ну, що є, те є, — коротко відповіла вона, піднімаючи чергове важке поліно. — А вам, напевно, подібна робота в новинку?

— Дитинство в селі, — просто відповів він, хоча не став уточнювати, що це було давно і не так серйозно, як могло здатися.

— Правда? — її голос звучав із легкою недовірою. — Ви не схожі на людину, яка виросла в селі.

Він усміхнувся, продовжуючи складати поліна.

— Зовнішність оманлива. Мої батьки тримали невелику ферму. Щоправда, я давно звик до міського ритму. Поїхав у місто в шістнадцять років, так і залишився.

Олеся задумливо дивилася на нього, відчуваючи, що вперше бачить у ньому не просто холодного бізнесмена, а людину з історією. Ця коротка розмова трохи пом'якшила напругу між ними.

Із дровами вони попрямували назад. Коли двері зачинилися за ними, тепле повітря миттєво огорнуло людей, позбавляючи холоду вулиці. Максим акуратно склав дрова біля каміна, зняв рукавички, та так і залишився стояти, не знаючи куди їх покласти.

— Дякую за допомогу, — сказала Олеся, забираючи з його рук рукавички.

Її голос звучав м'якше, ніж раніше, а в блакитних очах блиснула тепла іскорка. Їхні руки несподівано стикнулися.