Розділ 2.

Сніг нісся в повітрі, його підганяли сильні пориви вітру. Долюшка, невелике село з віковою історією, завмерло під вагою білого покривала. Природа немов вирішила ізолювати цей віддалений куточок цивілізації від решти світу.

Максим стиснув кермо позашляховика, роздратовано спостерігаючи, як машина безпорадно буксує в снігу. Дорога до села вже давно перестала бути дорогою — вона зникла під товстим шаром снігу, залишивши лише слабкі обриси. Виїзд із села виявився справжнім випробуванням: далі рухатися було неможливо. Ще одна спроба дати газ увінчалася гучним хлопком під капотом — двигун остаточно здався.

Чоловік заглушив мотор і залишився якийсь час у машині, поступово відчуваючи, як холод потроху проникає всередину. Теплий салон уже не здавався таким затишним, а перспектива виходити назовні в цю крижану бурю, була відверто лякаючою. Максим зітхнув, кинув погляд на телефон: мережі, як і очікувалося, не було. Вона зникла ще тоді, коли він з'їхав із траси на путівець і так і не з'явилася.

Скрутившись від пориву вітру, він вибрався з салону. Холодне повітря обрушилося на нього, колюче кидаючи грудки снігу в обличчя і змушуючи мружитися. Сніжинки миттєво обліпили його вовняне пальто, роблячи його важким, як мокру ковдру. У своїх міських туфлях, він одразу провалився в заметі. Сніг засипався всередину, проліз під штанини дизайнерського костюма. Кожен крок ставав дедалі важчим, ноги швидко заніміли від холоду, і спочатку мокра тканина одразу ж задубіла на морозі.

Максим скрипнув зубами, подумки проклинаючи себе за невідповідний вибір одягу для заміської поїздки.

Навколо нічого, крім завивання вітру і стуку гілок об стовбури дерев, не було чути. Навіть собаки забилися по своїх будках і не гавкали.

— Чудово, — процідив він крізь зуби, оглядаючи околиці. Жодного зв'язку, жодної допомоги — тільки ледь помітний у сутінках старий дорожній знак із перекресленою назвою «Долюшка». Максим глянув на назву і хмикнув. — Ну що, доля, подивимося, що ти мені приготувала.

Потрібно було десь перечекати негоду. У машині залишатися небезпечно — можна замерзнути на смерть. Залишалося лише одне — шукати укриття. Максим нікого не знав у цьому селі, крім пані Олесі Карпенко.

Думка знову зіткнутися з цим «рудим горобцем» була далека від радісної, але варіантів не залишалося.

Піднявши воріт пальта, що зовсім не підходив для такої погоди, він попрямував до садиби через усе село. Сніг обліплював туфлі і штанини штанів по коліно, роблячи кожен крок болісно незручним. Максим прикро посміхнувся: так скоро він перетвориться на снігову бабу або великий замет.

Хуртовина била не тільки по його одежі, а й по нервах. З кожним кроком він дедалі більше костерив себе. Зовсім мізки отупіли від тепличного міського життя.

У такий мороз цілком реально відморозити собі пальці на ногах і руках. Максим намагався відволіктися, щоб не думати про колючий вітер і замерзлі кінцівки. Він вдивлявся у вікна будинків місцевих жителів. Хоча про що це він?! У селі залишилося чотири-п'ять будинків, угоди щодо яких було відкладено на початок весни. До кінця квітня Максим планував стати власником усієї «Долюшки», щоб із червня почати будівництво нового курортного комплексу з можливістю полювання і риболовлі.

Шлях від поламаної машини до садиби зайняв у нього не менше сорока хвилин. Дорога, яку вдень він подолав за десять хвилин на машині, тепер здавалася нескінченною. Але, нарешті, попереду в сутінках почали вимальовуватися обриси межі садиби.

Колись садибу обрамляв величний паркан, що свідчив про колишню розкіш, але тепер від нього залишився лише парадний в'їзд. Два крилаті леви, що гордо височіли по обидва боки, мовчазними вартовими стояли під важкими сніговими шапками. Для когось їхні мармурові крила і голови, що здіймалися, здавалися символом славного прийшлого. Але Максим бачив у них пам'ятник забуттю. Він не розумів, навіщо ця Олеся чіпляється за те, що вже пішло в небуття. На його думку, минуле мало поступитися дорогою майбутньому — перспективному, реальному, такому, що приносить гарний прибуток.

Світло горіло лише на першому поверсі садиби, що виднілася в глибині саду.

— Грізний горобець... Цікаво, вона взагалі впустить мене? — пробурмотів він собі під ніс, згадуючи їхню нещодавню зустріч. Спогади змусили його гмикнути. — Як би мені не довелося ночувати в сарайчику.

Тим часом Олеся сиділа біля вікна, спостерігаючи за сніговою завісою. Великі грудки снігу, що падали за склом, приховували дорогу. І це гарантувало, що жодних непроханих гостей у найближчому майбутньому не буде!

Дівчина обхопила кухоль гарячого запашного чаю, намагаючись зігрітися, і знову занурилася у спогади. Цей будинок завжди був їй дорогий. Тут пройшли найщасливіші моменти життя. А в місті все складалося не так, як мріялося.

Мама з татом, тітка Марина зі своєю дружною сім'єю — всі з'їжджалися до бабусі з дідусем на свята, на канікули, і просто так, коли хотілося провести час за містом.

У пам'яті спливли: спільні чаювання з сім'єю, святкові застілля, тихі розмови в саду під яблунями, гойдалки «до самого неба», тато сплячий у гамаку, мама, яка сміється під струменем води з поливалки на газоні перед будинком, риболовля з дідусем на озері та бабусині булочки з абрикосами й парним молоком від коровки сусідів.

Зараз будинок був наповнений тишею, але ця тиша не заспокоювала. Вона тягнулася як павутиння. Всередині від неї щось гризло.