Глава 4: Сповідь при свічках

Глава 4: Сповідь при свічках
Вогонь у каміні нарешті розгулявся, заповнюючи маленьку мансарду густим бурштиновим світлом. Тіні від балок на стелі видовжувалися й перепліталися, створюючи ілюзію іншого світу — світу, де не існувало ані консерваторії, ані лікарень, ані розбитих надій.
Катя сиділа на килимі, загорнута в теплий ковдра, і дивилася на Адріана. Він зняв пальто й залишився в простому темному светрі з закоченими рукавами. Його рухи були точними й спокійними: він готував чай із сушеної шипшини, який їм принесла адміністраторка.
— Тримай, — він передав їй чашку, і їхні пальці знову зустрілися. Цього разу вони обоє були теплими. — Це краще за будь-які ліки.
Катя зробила ковток, відчуваючи, як тепло повільно розливається тілом, знімаючи напругу в м’язах.
— Чому ти це зробив? — раптом запитала вона. — Навіщо поніс цей футляр? Ти міг дійти набагато швидше сам. Ти навіть не знав, чи є там усередині щось цінне, окрім дерева.
Адріан сів навпроти, спершись спиною про стіну.
— У кожного з нас є свій «футляр», Катю. Те, без чого ми перестаємо бути собою. Для мене це моя робота. Я пам'ятаю свій перший рік у хірургії. Був пацієнт — старий рибалка. У нього майже не було шансів. Я провів в операційній дванадцять годин. Коли він розплющив очі й просто стиснув мою руку... я зрозумів, що це і є мій інструмент. Рятувати — це єдине, що я вмію по-справжньому. Якби я дозволив тобі кинути твій інструмент, я б дозволив тобі здатися. А я не терплю, коли люди здаються.
Катя опустила голову. Охолоджений чай пах лісом.
— Професори сказали, що я граю як автомат. Що в мені немає життя. Можливо, вони праві? Можливо, я просто порожня всередині?
— Пустота не болить так, як болиш ти зараз, — Адріан подався вперед, зазирнувши їй в очі. — Ти знаєш, чому вони це сказали? Бо ти грала для них. Ти намагалася відповідати їхнім стандартам, їхнім лінійкам і правилам. Музика — це не математика. Це крик. Це шепіт. Це те, що ти відчувала там, у снігу, коли думала, що не піднімешся.
Він простягнув руку й обережно торкнувся її посічених пальців.
— Твої руки розповідають іншу історію. Історію боротьби. Зіграй мені. Не для оцінки. Зіграй те, що ти відчуваєш зараз, коли ми тут, над цією бурею.
Катя вагалася лише секунду. Вона дістала віолончель, яка вже встигла нагрітися від тепла каміна. Сіла на низький стілець, притулила інструмент до плеча. Холодне дерево торкнулося її грудей, і вона відчула, як серце підлаштовується під його вібрацію.
Вона заплющила очі.
Перші звуки були невпевненими, тихими, як шелест снігу за вікном. Потім мелодія почала рости. Це не був Бах чи Вівальді. Це була імпровізація — суміш страху, який вона пережила на пероні, холоду завірюхи та того неймовірного спокою, який вона відчула, коли Адріан підхопив її в кучугурі.
Віолончель співала. Вона плакала й сміялася одночасно. Адріан слухав, затамувавши подих. Він бачив, як Катя змінюється: її плечі розправилися, блідість змінилася легким рум’янцем, а обличчя стало натхненним і майже неземним. У ці хвилини вона була самою музикою.
Коли останній звук завмер, у кімнаті стало так тихо, що було чути лише потріскування полін у каміні.
— Ну що? — прошепотіла вона, не відкриваючи очей. — Це теж... бездушно?
Адріан підвівся, підійшов до неї і став на коліна поруч. Він обережно забрав смичок із її рук і поклав його на підлогу.
— Це було так, ніби ти щойно розповіла мені все своє життя, — сказав він, і його голос здригнувся. — Катю, я ніколи не чув нічого прекраснішого. Не смій більше вірити тим, хто каже, що ти порожня. Ти — цілий океан.
Він взяв її обличчя у свої долоні. Його шкіра пахла димом і шипшиною. Катя відчула, як її страх остаточно розчиняється, залишаючи місце чомусь новому, непереборному й гарячому.
— Адріане... — почала вона, але він не дав їй договорити.
Його губи торкнулися її вуст — спочатку обережно, ніби він питав дозволу, а потім впевнено й палко. Це був поцілунок двох людей, які щойно пройшли через край світу й нарешті повернулися додому.
У цей момент на старій ратуші десь внизу, за пеленою снігу, почав бити годинник. Один, два, три... Опівночі. Новий рік прийшов не з гучними феєрверками чи натовпами людей, а з тихим потріскуванням вогню та поцілунком, що став їхньою першою спільною нотою.
— З Новим роком, Віолончель, — прошепотів він їй у самі губи.
— З новим життям, Лікарю, — відповіла вона.
Вранці, коли перші промені зимового сонця пробилися крізь мансардне вікно, вони побачили, що світ змінився. Небо було кришталево чистим, а гори виблискували так, ніби їх вкрили шаром цукрової пудри.
Адріан стояв біля вікна, спостерігаючи за тим, як техніка розчищає дорогу нижче по схилу. Катя підійшла до нього, загортаючись у його ковдру.
— Що тепер? — запитала вона. — Автобуси поїдуть, ти повернешся в лікарню, я... я навіть не знаю, куди я повернуся.
Адріан обернувся і обійняв її.
— Ніхто нікуди не повертається в минуле, Катю. Ми їдемо вперед. У мене є два тижні відпустки, про які я забув. А в тебе є віолончель, яка хоче бачити море. Ти казала, що ніколи не грала на березі під шум хвиль. Пора це виправити.
Вона засміялася — вперше за довгий час це був чистий, щасливий сміх.
— Ти божевільний, Адріане.
— Можливо. Але це найкращий діагноз, який я коли-небудь ставив собі самому.
Вони спустилися вниз, тримаючись за руки. Попереду був довгий шлях, але тепер кожен звук, кожен крок і кожен подих мав свій сенс. Бо в цю новорічну ніч вони знайшли головне: ритм, який звучить в унісон.
Епілог
Через рік у великій залі консерваторії панував ажіотаж.
Коли Катерина вийшла на сцену, вона не бачила суддів. Вона шукала лише одні очі в десятому ряду. Адріан сидів там, тримаючи в руках величезний букет конвалій, які неможливо було знайти в грудні, але він знайшов.
Вона торкнулася струн. І цього разу ніхто не сказав про відсутність душі. Бо в кожній ноті, у кожній вібрації звучала історія про засніжений вокзал, синій пальто та сріблясту тишу гірської мансарди. Історія про те, як випадковий збіг обставин став головною мелодією їхнього життя.
Кінець.