Глава 3: Шлях крізь білу стіну

Глава 3: Шлях крізь білу стіну
Тиша, що запала після зупинки двигуна, була страшнішою за виття вітру. В салоні миттєво почало холоднішати. Пасажири завмерли, дивлячись на велетенську сосну, що перегородила трасу. Її гілки, вкриті товстим шаром льоду, нагадували кощаві пальці, що притисли автобус до узбіччя.
— Зв’язку немає, — кинув водій, безпорадно клацаючи кнопкою рації. — Викликати розчистку не вийде. До ранку нас тут просто поховає.
Адріан відчув, як Катерина поруч із ним напружилася. Її дихання стало частим і переривчастим.
— Ми не можемо просто сидіти, — сказав він, підводячись. Його голос звучав спокійно й професійно, як перед початком складної операції. — Тут багато людей, дитина. Пального надовго не вистачить.
— І що ти пропонуєш, розумнику? — огризнувся водій. — Йти в ліс?
— Я бачив знак за кілометр звідси, — Адріан примружився, згадуючи карту, яку вивчав на вокзалі. — Готель «Гірська тиша». Він має бути десь ліворуч, на пагорбі. Якщо ми підемо зараз, поки сніг не став вищим за пояс, у нас є шанс.
Люди в салоні почали перешіптуватися. Страх перед невідомістю боровся зі страхом замерзнути заживо. Врешті-решт, Адріан переконав їх. Поки літня пара та жінка з дитиною готувалися, він повернувся до Каті.
— Залиши інструмент тут, — м’яко сказав він. — У такій завірюсі ти з ним не пройдеш. Ми повернемося за ним вранці.
Катерина подивилася на чорний футляр. В її очах промайнуло щось схоже на фізичний біль.
— Ні, — твердо відповіла вона. — Якщо він залишиться тут і дерево провалить дах, я більше ніколи нічого не зіграю. Це не просто дерево, Адріане. Це... це моя душа. Ти ж не залишиш своє серце в покинутому автобусі?
Адріан зітхнув. Він розумів, що це нелогічно, небезпечно і безглуздо. Але він також бачив, як вона дивиться на цей інструмент.
— Гаразд. Я понесу його. Але ти повинна триматися за мій ремінь і не відпускати ні на крок. Обіцяєш?
— Обіцяю.
Вони вийшли в пекло. Сніг не просто падав — він атакував. Кожен крок був битвою. Адріан закинув важкий футляр на плече, відчуваючи, як він парусить на вітрі, намагаючись збити його з ніг. Катерина йшла за ним, вчепившись у його пальто так міцно, що її пальці заніміли.
Світ навколо зник. Не було ні верху, ні низу, ні дороги, ні лісу — лише нескінченна пульсуюча білизна. Адріан орієнтувався за інтуїцією та слабким відблиском ліхтарика, який ледь пробивав метр простору попереду.
— Адріане! — крикнула Катя через гуркіт шторму. — Я більше не можу!
Вона опустилася на коліна. Її сили вичерпалися раніше, ніж вони пройшли половину шляху. Адріан зупинився. Він відчував, як холод висмоктує життя з його власного тіла, але вигляд цієї дівчини, що тонула в снігу, змусив його серце забитися швидше.
Він поставив віолончель прямо в кучугуру, підхопив Катю під пахви і підтягнув до себе.
— Подивися на мене! — закричав він, обхопивши її обличчя своїми долонями. — Ми не помремо тут. Не в цю ніч. Чуєш? Ти ще зіграєш для мене. Ти обіцяла не грати сумних мелодій!
Вона підняла голову. Її обличчя було мокрим від снігу, що танув, але в її погляді раптом з’явилася та сама «пристрасть», яку так шукали професори. Це була пристрасть до життя.
— Я зіграю, — прохрипіла вона. — Обіцяю.
Він допоміг їй піднятися. У цей момент вітер на секунду вщух, і попереду, на вершині схилу, вони побачили тепле, жовте сяйво вікон. Готель.
Будівля «Гірської тиші» була схожа на замок із загубленої казки. Старий камінь, важкі балки й величезні вікна, за якими мерехтіли вогні ялинки. Коли вони нарешті переступили поріг, Катя просто впала на килим у холі, не маючи сил навіть зняти мокрий капелюх.
Адріан поставив віолончель поруч. Він важко дихав, його обличчя було червоним від морозу, а пальто вкрилося крижаною кіркою.
— Ви живі? — до них підбігла адміністраторка з теплими ковдрами. — Боже, ми думали, що дорогу закрили ще вдень!
— Майже, — видихнув Адріан. Він глянув на Катю, яка вже почала зігріватися під вовняною ковдрою. — Ми просто вирішили не чекати ранку.
Готель був переповнений такими ж випадковими мандрівниками. Усюди стояли розкладачки, люди спали в кріслах.
— Є тільки одна кімната, — вибачальним тоном сказала адміністраторка. — На горищі. Вона маленька, і там лише одне ліжко. Але там є камін і...
— Ми згодні, — перебив її Адріан. Він подивився на Катю. — Ти як?
— Я хочу до тепла, — прошепотіла вона. — І я хочу перевірити, чи не замерзли мої струни.
Коли вони піднялися гвинтовими сходами до мансарди, Катя зупинилася на порозі. Кімната пахла деревом і сухою лавандою. За вікном знову почало вити, але тут, за товстими стінами, цей звук здавався лише музичним фоном.
Адріан почав розпалювати камін. Вогонь неохоче взявся за дрова, але незабаром веселі помаранчеві відблиски затанцювали на стінах.
— Знаєш, — сказала Катя, знімаючи мокре взуття біля вогню, — годину тому я була впевнена, що це кінець. А зараз... зараз мені здається, що все тільки починається.
Вона підійшла до своєї віолончелі й обережно відкрила футляр. Інструмент виблискував у світлі полум’я, як старе золото. Катя торкнулася пальцями струн — вони були холодними, але живими.
— Адріане, — покликала вона. — Ти врятував не тільки мене. Ти врятував мій голос.
Він підвівся від каміна, витираючи руки від сажі.
— Я просто не міг допустити, щоб така мелодія зникла в снігу.