Глава 2: Пасажири останнього рейсу

Глава 2: Пасажири останнього рейсу
Мікроавтобус «Мерседес» виглядав як маленький білий острівець посеред океану снігу. Двигун бурчав низько й невдоволено, ніби машина сама розуміла, що виїжджати на трасу в таку ніч — це божевілля. Водій, похмурий чоловік із обвітреним обличчям, палив електронну сигарету, дивлячись, як Адріан і Катерина наближаються до нього.
— Куди з цією труною? — кивнув він на футляр. — Місць нема, прохід забитий сумками.
— Це інструмент, — спокійно, але твердо відповів Адріан, стаючи так, щоб закрити Катю від вітру. — Ми оплатимо додаткове місце. І мені, і їй потрібно на перевал. Будь ласка.
Водій глянув на втомлене обличчя Адріана, потім на Катерину, яка тремтіла так, що футляр у її руках почав вібрувати. Він сплюнув і відчинив задні двері.
— Закидайте назад. Але якщо на повороті вона вилетить — я не зупиняюся.
Адріан обережно прийняв віолончель. Він здивувався, наскільки вона була важкою, але Катерина тримала її так, ніби це була кришталева ваза. Він закріпив футляр між сидіннями та багажем, використовуючи свій старий шарф як додаткову страховку.
В салоні пахло мандаринами, дешевим освіжувачем повітря «хвоя» та тривогою. Інші пасажири — літня пара, хлопець-студент у навушниках та жінка з малим сином — сиділи мовчки, втиснувшись у крісла. Адріан і Катя зайняли останній ряд. Там було тісно, а спинка сидіння майже не відхилялася, але після льодового полону вокзалу це місце здавалося раєм.
Коли автобус рушив, Катя нарешті видихнула. Вона зняла рукавички, і Адріан помічив її руки. Тонкі, з червоними слідами на пучках пальців від струн.
— Ви дуже міцно за неї трималися, — сказав він тихо, коли місто залишилося позаду, а навколо розкинулася непроглядна біла пустеля об’їзної дороги.
— Це єдине, що в мене залишилося справжнього, — відповіла вона, дивлячись у вікно, де жовті промені фар вихоплювали з темряви мільярди розлючених сніжинок. — Мене звати Катерина.
— Адріан.
— Ви сказали в касі, що ви лікар. Це правда?
— Хірург. Обласна травматологія. Сьогодні мала бути моя перша за три роки ніч вдома, а не в операційній. Але, здається, операційна мене не відпускає. Просто тепер стіни не білі, а снігові.
Катя злегка посміхнулася. Її обличчя в слабкому світлі плафона здавалося витонченим порцеляновим виробом.
— А я... я професійна невдаха. Принаймні, так вважає консерваторія. Я граю без душі, Адріане. Так мені сьогодні сказали. Знаєте, як це? Коли ти віддаєш усе, а тобі кажуть, що всередині тебе — пусто.
— Знаю, — відповів він раптово серйозно. — Кожного разу, коли пацієнт не прокидається після наркозу, я відчуваю те саме. Пустоту. Тільки в моєму випадку це не оцінка в заліковці. Це тиша, яку неможливо заповнити музикою.
Вони замовкли. Автобус підскочив на черговому заметі, і Катя мимоволі нахилилася до Адріана. Він відчув тепло її плеча. Було щось дивне в цій ситуації: двоє незнайомців, які за інших обставин ніколи б не заговорили, зараз ділилися речами, які зазвичай ховають від найближчих.
— Розкажіть мені про віолончель, — попросив Адріан, щоб відігнати сон. — Чому саме вона? Не скрипка, не фортепіано?
— Вона звучить як людський голос, — прошепотіла Катя. — Найнижча струна — це біль. Найвища — надія. Вона не бреше, Адріане. Якщо ти фальшивиш у житті, віолончель розкаже про це всім. Мабуть, я десь збрехала самій собі.
Адріан подивився на неї. В її очах відбивалися вогні приладової панелі — маленькі червоні та зелені цятки.
— Можливо, ви просто грали не для тих вух, — сказав він.
Раптом водій вдарив по гальмах. Автобус занесло, пасажири скрикнули. За вікном щось гучно тріснуло. Машина зупинилася, нахилившись на правий бік.
— Все, — почувся роздратований голос водія. — Дерево впало. Дороги більше немає. Ми застрягли.