Глава 1: Ритм згасаючих надій

Глава 1: Ритм згасаючих надій
За зачиненими дверима аудиторії номер 402 панувала тиша, яка здавалася Катерині фізично відчутною, важкою, як мокре сукно. Вона стояла в центрі сцени, затиснувши віолончель між колінами. Дерево інструмента, зазвичай тепле й живе, зараз здавалося шматком мертвої деревини.
— Ви вільні, Катерино, — голос професора Гірського пролунав з темряви залу, як сухий хрускіт гілки. — Техніка пальців у вас бездоганна. Але ви граєте так, ніби боїтеся забруднити руки об емоції. А без емоцій... це просто звуки, впорядковані за частотою.
Вона не відповіла. Лише кивнула, намагаючись не дивитися на трьох суддів, що сиділи за довгим столом, підсвіченим лампами, як інквізиція. Її пальці, посічені струнами, злегка тремтіли, коли вона ховала віолончель у футляр. Кожен замок на чохлі клацав, як постріл, що підсумовував шість років її життя.
Вийшовши на вулицю, Катя вдихнула повітря, яке миттєво обпекло легені. Світ за межами консерваторії збожеволів. Львів, зазвичай святковий і затишний, перетворився на снігову пастку. Вітер вив у вузьких провулках, забиваючи очі колючою крупою.
«Додому. Просто додому», — билося в голові. Але «вдома» було за триста кілометрів звідси, і з кожною хвилиною шанси дістатися туди танули швидше, ніж сніжинки на її щоках.
В іншому кінці міста, у стерильному білому світі обласної лікарні, Адріан закінчував заповнювати останню історію хвороби. Від запаху латексу та антисептика його вже нудило. Його очі пекли, а в голові досі звучав ритмічний писк монітора — звук, що відділяв життя від смерті протягом останньої доби.
— Адріане, — до нього підійшов старший ординатор. — Дороги закривають. Якщо збирався їхати до матері — рухай зараз, бо за годину з міста не вийде навіть танк.
Адріан глянув на свої руки. Вони були спокійними, незважаючи на втому. Це були руки людини, яка бачила забагато реальності, щоб вірити в новорічну магію. Для нього свята були лише періодом підвищеного травматизму.
— Поїду, — кивнув він, накидаючи важке синє пальто. — Потрібно змінити білі стіни хоч на щось інше.
Центральний вокзал зустрів його запахом вогкої вовни, дешевої кави та масової паніки. Люди штовхалися біля табло, яке світилося червоним кольором — «Скасовано», «Затримується», «Скасовано».
Адріан пробирався крізь натовп, коли помітив дівчину. Вона стояла біля колони, тримаючи величезний чорний кофр, і виглядала так, ніби її щойно викинули з теплого літа в арктичну пустелю. Її берет збився набік, а на віях блищали не то сніжинки, не то сльози.
У касі залишався останній квиток на приватний рейс до гірського перевалу — єдиний шлях, який ще не заблокувала техніка. Адріан зробив крок до віконця, але дівчина опинилася там на секунду раніше. Їхні руки зіштовхнулися на металевій поличці біля касирки.
Його пальці — гарячі від адреналіну — торкнулися її — крижаних і тонких.
— Останній, — сухо кинула касирка, дивлячись на них обох крізь товсте скло. — Один. Хто бере?
Катерина підняла очі. Адріан побачив у них такий відчай, що на мить забув про власну втому. Це була не просто потреба поїхати — це була втеча від розбитої мрії.
— Беріть ви, — сказав він раніше, ніж здоровий глузд встиг заперечити. — Вам з цією бандурою на вокзалі не вижити.
Вона дивилася на нього, не кліпаючи. В її очах промайнуло здивування, потім вдячність, а потім — щось третє, чому він не зміг дати назву.
— Це віолончель, — тихо поправила вона. — І я... я не можу вас тут залишити. В автобусі ззаду є місце для багажу. Якщо водій дозволить... ми помістимося вдвох.
Адріан хотів відмовитися, але в цей момент будівля вокзалу здригнулася від чергового пориву вітру, і світло на мить згасло. У темряві він відчув аромат її парфумів — запах конвалій, що здавався неможливим серед цієї зими.
— Гаразд, Віолончель, — криво посміхнувся він. — Давай спробуємо обманути цю завірюху разом.