Пролог

Кажуть, що сніг має здатність поглинати звуки, але того вечора він лише підсилював тишу всередині Катерини. Вона дивилася крізь вікно консерваторії на те, як великі лапаті пластівці повільно стирають межі між небом і землею, перетворюючи знайомі вулиці на біле ніщо.
У її руках була віолончель — важка, холодна й раптом абсолютно чужа. Професор Гірський щойно виніс свій вердикт, який звучав гірше за смертний вирок: «Технічно — досконало, Катерино. Але серця в цій грі немає. Музика — це пристрасть, а не математика. Повертайтеся, коли знайдете, чим заповнити порожнечу між нотами».
Порожнечу. Це слово пульсувало в її скронях у такт далеким ударам міського годинника.
У той самий момент на іншому кінці міста Адріан знімав медичну маску, відчуваючи, як пісок під повіками перетворюється на розпечене вугілля. Десять годин в операційній. Десять годин боротьби за чужий ритм серця, поки його власний ледь прослуховувався крізь броню втоми.
Він не знав, що за годину їхні світи зіштовхнуться на пероні, де час зупиниться через примху природи. Він не знав, що саме ця дівчина з поламаною мрією в руках стане його головною операцією без скальпеля.
До Нового року залишалися лічені години. Сніг продовжував падати, готуючи декорації для вистави, яку ніхто з них не планував. Доля вже розклала партитуру на двох, і перша нота мала прозвучати в самому епіцентрі бурі.