Розділ 7. Несподівана снігова битва

Виходячи з ярмарку, Макс і Лео натрапили на відкриту площу парку. Сніг там лежав товстим білим шаром — м’яким і пухким, наче створеним для гри. Хлопці зупинилися і переглянулися, а в їхніх очах спалахнув вогонь пустощів.

​— Здається, хтось готовий до битви, — тихо промовив Макс, нахиляючись і ліплячи першу сніжку.

— Тільки обережно! — відповів Лео, уже всміхаючись і підбираючи сніг для своєї атаки.

​І раптом усе почалося. Сніжки летіли в повітрі, відбиваючись від стовбурів дерев і крижаних гілок, кружляли довкола, падаючи на плечі, руки та обличчя. Холод зовсім не відчувався — лише сміх, адреналін і шалене бажання виграти.

​«Іноді найкращі миті — це ті, що приходять несподівано, коли серце б’ється швидше, ніж встигає працювати розум», — подумав Макс, ухиляючись від чергового снігового снаряда, що летів прямо в нього.

​Лео сміявся так щиро, як ніколи раніше. Його сміх лунав у нічному повітрі, змішуючись зі скрипом снігу під ногами, звуками ударів м'яких грудок та тихим шелестом дерев.

​— Ти не зможеш мене перемогти! — крикнув Макс, кидаючи сніжку так, щоб вона лише злегка зачепила плече Лео.

— Ха! Спробуй ще раз! — відгукнувся той, спритно вхиляючись і цілячись у відповідь.

​Сніг здіймався з усіх боків, створюючи білу хмару, що огортала їх. На мить здалося, ніби весь світ перетворився на маленьку зимову бурю, створену лише для них двох. Макс відчував, як напруга й страх, що панували в душі ще кілька вечорів тому, тепер перетворилися на легке хвилювання, радість і безмежне відчуття свободи.

​— Лео… — Макс зупинився, ледь переводячи подих від сміху. — Я ніколи не думав, що сніг може бути таким… магічним.

— Він і є магія, — відповів Лео, на мить заплющивши очі. — Але тільки для тих, хто готовий відчути її всім серцем.

​«Магія не завжди у вогниках чи подарунках. Вона у сміху, у дотику, у хвилині, коли все навколо зникає і залишаються лише "ми"», — подумав Макс.

​Вони впали в замет, сміючись і відчуваючи, як холод пробирається крізь одяг, але водночас дивно зігріває серце. Лео лежав поруч. Його волосся було припорошене сніжинками, а обличчя світилося від щастя.

​— Ти… все одно програєш, — прошепотів Лео майже беззвучно, бо від сміху йому забракло повітря.

— Ні, ти! — Макс відповів тим самим тоном, і між ними запала тиша, сповнена швидкого серцебиття й пари від дихання.

​У цю мить вони обоє зрозуміли: це не просто гра. Це був момент справжньої щирості, коли можна забути про все світське й відчути лише себе та одне одного. Сніг, що кружляв навколо, здавався живим. Він шепотів їм щось важливе, ніби підтримуючи цю безстрашну гру.

​— Тобі подобається така напруга? — тихо запитав Макс, вдивляючись в очі Лео.

— Дуже… — відповів Лео, і його голос ледь тремтів від хвилювання та радості водночас.

​Вони піднялися — втомлені, але безмежно щасливі. Хлопці стояли посеред білого поля, де їхні сліди переплелися, наче створюючи нову карту цього незабутнього вечора.

​«Справжнє щастя часто приходить у вигляді маленьких, несподіваних пригод. Достатньо одного погляду, дотику чи сміху, аби зрозуміти, що ти вже знайшов його», — подумав Макс, відчуваючи, що цей вечір назавжди закарбується в його пам'яті.

​Вони разом дивилися на нічне небо, з якого все ще тихо падав сніг. Усі страхи, сумніви й тривоги залишилися десь далеко позаду. Бути поруч, сміятися й просто гратися — це і було їхнє справжнє зимове диво.

​— Наступного разу ти не уникнеш моєї атаки, — жартівливо попередив Лео.

— Я буду готовий, — усміхнувся Макс. — Але зараз давай просто насолоджуватися цією миттю.

​Сніг кружляв навколо, і ніч здавалася нескінченною. У цьому білому морі радості вони обидва відчули, що світ відкриває їм новий шлях — шлях, де немає місця страху, а є лише щастя, щирість і незабутні миті разом.