Розділ 4. Прогулянка в парку

Місто повільно занурювалося у вечірні сутінки. Ліхтарі запалювали свої теплі вогні, а сніг, що невпинно падав протягом дня, перетворив парк на справжню зимову казку. Дерева стояли, вбрані у білий іній, а на гілках блідо мерехтіли крижані краплі, немов крихітні кришталеві лампочки.

​Макс і Лео йшли алеями, що вели від центральної площі, міцно тримаючись за руки. Їхні кроки залишали глибокі сліди на свіжому снігу, і цей приглушений звук був єдиним, що порушував урочисту тишу парку.

​— Здається, тут час зупинився, — тихо промовив Макс, спостерігаючи за сніжинками, що вальсували у світлі ліхтарів.

— Мабуть, так і є, — відповів Лео. — Це момент, коли можна просто бути… і більше нічого не потрібно.

​«Справжнє щастя — це коли не треба нічого доводити чи з кимось змагатися. Коли достатньо лише відчувати присутність іншого», — подумав Макс.

​Вони зупинилися біля старого фонтану. Його замерзла чаша переливалася холодними відблисками місячного світла. Макс нахилився і провів пальцем по крижаній кірці, залишивши тонку лінію.

​— Пам’ятаєш, як ми колись мріяли, що зможемо гуляти зимовим парком до самого ранку і зовсім не відчувати холоду? — запитав він з легкою усмішкою.

— Пам’ятаю… Тільки тоді ми ще не знали, що будь-який мороз можна здолати, коли поряд — твоя людина, — відповів Лео, торкнувшись долоні Макса.

​«Найсильніше тепло йде не від вогню, а від серця, що б’ється в унісон із твоїм», — промайнуло в думках Лео.

​Вони рушили далі й незабаром вийшли на маленький місток через замерзлу річку. Під ними вода перетворювалася на лід, дзеркальна поверхня якого відбивала вогні нічного міста.

​— Хочеш влаштувати снігову битву? — раптом запропонував Макс, і в його очах спалахнули пустотливі вогники.

— Тільки якщо обіцяєш не хитрувати! — засміявся Лео, уже готуючись до гри.

​Сніжки полетіли в повітря, розсипаючись білими іскрами. Хлопці реготали, падаючи в пухкі замети. Холод став неважливим — щирий сміх перекривав усе навколо. Макс відчував, що кожна сніжинка, яка торкається його обличчя, несе в собі дещицю чистої радості.

​«Сміятися серед снігопаду — значить відчувати себе по-справжньому живим. Кожна сніжинка — це маленьке диво, що нагадує про прості радощі», — подумав Макс.

​Награвшись, вони вляглися просто в сніг, розглядаючи нічне небо. Воно було глибоким і темним, але зірки сяяли надзвичайно яскраво, ніби підтримуючи їхній настрій. Лео торкнувся щоки Макса і тихо промовив:

— Знаєш… іноді я боюся, що такі миті минають занадто швидко.

— А я вірю, що вони залишаються з нами назавжди, — відповів Макс. — Не лише в пам’яті, а в самому серці.

​Вони сиділи, обійнявшись, і морозне повітря більше не здавалося колючим. Кожен подих був сповнений спокою та дивної впевненості: це лише початок їхньої спільної історії.

​«Кожна мить — це дарунок, кожен погляд — шанс стати ближчими. Іноді достатньо просто дивитися на когось, щоб зрозуміти: твоє серце нарешті знайшло свій дім», — подумав Лео, притулившись до плеча Макса.

​Вечір ставав дедалі глибшим, але хлопцям зовсім не хотілося йти. Кожна алея, кожен ліхтар і кожна сніжинка здавалися частинами казки, яку вони писали разом. І хоча попереду на них чекало ціле життя, вони знали: немає нічого ціннішого за це «тут і зараз».

​— Ми маємо робити це частіше, — прошепотів Макс.

— Обов'язково, — погодився Лео. — Дозволяти собі бути щасливими просто в цю хвилину.

​«Справжнє щастя не в чомусь грандіозному. Воно в крихітних моментах, які стають великими завдяки тим, з ким ти їх розділяєш», — це почуття оселилося в їхніх серцях, поки вони йшли далі, занурюючись у чарівну тишу зимового парку.