Снігафки

   Це сталося дуже давно, напередодні Різдва. Все село чекало на снігопад. Вони були до цього готові, адже з далеких країв приїхав гонець. Його обов’язком було скакати скоріше хмар, що б сповістити про наближення негоди.  

  В цей раз на село йшов не тільки сніг, а разом із вітром. Вітер був таким могутнім, що зносив все на своєму шляху. Мешканцям села було заборонено виходити зі своїх домівок, для їх безпеки.

   В одній невеликій хатинці мешкала родина. Вона складалася з хлопчика, мати, батька та собаки.

Батько поїхав на різдвяний ярмарок, щоб заробити трохи грошенят.   Коли повідомили про снігопад, мати і син були вдвох. Ну і звісно їх собака. Мати одразу пояснила, що наступного дня їм не можна буде залишати домівку. Хлопчик трохи засмутився, але навить не думав засмучувати мати, бо дуже сильно її любив.  

Почався наступний день. Було незрозуміло, коли почало світати, адже все небо було затягнуто хмарами. Сніг вже почав потроху падати. На вулиці було лише декілька дорослих, які пообіцяли родинам «Як тільки погода почне погіршуватись – ми одразу повернемося до дому».

Мати із сином цілий день провели вдома. Грали, читали, готували і просто грілися біля печі. Коли вже стемніло, вони почули звуки вітра. Почалось.

Було вирішено піти спати. Вітер звучав все сильніше. Зовні він вже загасив всі вуличні ліхтарі. Хлопчику було лячно, але він не один злякався в цій хаті. Біля печі від переляку тремтів собака. Звуки вітра становились все гучніше., як раптом, вітер став таким сильним, що зірвав вхідні двері з петель. Мати і син одразу зірвалися з ліжка. В хату вже почав залітати сніг.

- Синок, допоможи мені. – попросила мати спокійним голосом.

Але навіть, якщо батьки спокійні – ви повинні знати, що вони часто дуже стурбовані.  Особливо, коли це стосується їх дитини.

Син допоміг матері поставити двері на місце і одразу почав кликати собаку, розуміючі, що той злякався. Але на поклик ніхто не прийшов. Він одразу зрозумів – собака втік. Ні про що більш не думаючи, хлопчик одразу вибіг на двір. Мати з жахом намагалась побігти за сином, але раптом кура  снігу впало с даху та завадила їй вийти з хати.

Хлопчик майже нічого не бачив. Не було ніякого світу, навіть від місяця. Його приховали хмари.  Через вітер, що кидав сніг туди-сюди, дитина не бачила нічого далі протягнутою руки. Але він чув лай. Лай свого собаки, десь далеко, та біг на цей звук. Він був у відповіді за пса, адже той є частиною їхньої родини.

Хлопчик біг дуже довго. Так довго, що вибіг за кордони села. Далі починався ліс. Він більше не чув свого пса і саме в цей час він нарешті зрозумів, як йому лячно. Дитина була одна у лісі і навколо темно. Хлопчик почав обертатися навколо, намагаючись хоча б щось роздивитись, як раптом спіткнувся об щось м’яке. Це щось подало звук. То був пес, який так злякався, що притулився до дерева. Хлопчик міцно обійняв свого друга. Нехай йому і не було зрозуміло, що робити далі і як рятуватися, але тепер він не був самотнім. А це вже не так погано. Пес так зігрівав хлопчика, що той не хотів його відпускати. І не відпускав, адже пам’ятав, як вчив батько «Собаки більш теплі, аніж люди. Якщо тобі буде холодно – притулись до нього. Це зігріє твої тіло та серце.» саме це врятувало хлопчика і допомогло дочекатися ранку.

Почався ранок. Сніг вже не йшов, але все навкруги було білим. Пес стрибав навколо так, ніби і не було жахливої ночі. Хлопчик загубився. Його сліди замело і він не міг зрозуміти, звідки прийшов.  Тоді він спам’ятав ще одну пораду батька « Якщо загубився у лісі – нікуди не йди. Залишайся на місці, щоб ще більш не загубитися. Намагайся бути гучним, щоб тебе почули. Але багато не кричи, бо загубиш свій голос. Бий гілками по деревам. Іноді кричи. Якщо здатен – розпали вогник, але обережно.» Хлопчик не знав, як розпалити вогонь, але інше робив. Бив дерево, іноді кричав. Та й собака допомагав. Врешті решт, втома і голод взяли своє.  Загубленець вже хотів заревіти, як раптом побачив кущ калини. Він одразу ринувся до того куща і почав збирати та їсти ягідки. Коли не залишилося жодної, хлопчик подивився під ноги і побачив ніщо інше, як сніжок. І такий гарний, нібито його щойно хтось зліпив. Дитина є дитина. Він підняв сніжок і вже хотів кинути його, як можна далече, але добре почув:

- Будь ласка, не кидай мене!

Оце була несподіванка. Оглянувши сніжок, хлопчик побачив, що в нього є оченята, вуста, та рожеві щічки.

- А ти хто такий? – Господарь був меньш здивований , ніж його собака, яка з зацікавленістю дивилася на незрозумілу істоту.

- Таких, як я звуть Снігафки.  Ми мешкаємо на хмаринках.

- А що ти тут робиш?

- Ох. Я загубився. Будь ласка, не кидай мене і я все тобі розповім.

Так і сталося. Маленька істота розповіла дивовижну історію. Колись снігафки частенько спускалися на землю до людей, подобалося їм тут. Але з часом люди вигадали незрозумілі ігри і почали кидатися снігафками. То було дуже нечемно. Маленьким істоткам це не подобалось і було вирішено – нехай люди живуть тільки на землі, а снігафки тільки на хмарах. Снігафки були добрі і не хотіли засмучувати людей. Тому кожний раз, коли над селом і містами пролітала хмаринка , всі снігафки віддавали частинку себе, щоб дім людей покривався снігом і мешканці землі могли самі ліпити собі дещо схоже на снігавкіф. А саме – сніжки.