Обійми що обпікають

Тим часом Шикамару та Чоджі привели до тями Наруто, який ще не до кінця розумів, що сталося. Юкіно підійшла до Сакури, хотіла хоча б допомогти їй поправити зачіску після бою, але та різко відштовхнула її, навіть не глянувши в очі.
Це вдарило сильніше, ніж вона очікувала. Засмучена, Юкіно відвернулася і, не слухаючи нічиїх голосів, просто пішла вглиб лісу.
Що зі мною не так? Чому вона так не хоче навіть говорити зі мною? — питала себе Юкіно, але відповіді не знаходила.
Вона блукала поміж дерев, поки не почула звуки бою. Обережно пробравшись крізь кущі, Юкіно застигла: перед нею стояв Ґаара, а під його ногами лежало бездиханне тіло одного з членів іншої команди. Пісок, немов жива істота, вже тягнувся до решти двох, готуючись задушити.
Не думаючи, Юкіно вискочила з укриття.
— Ґаара, ні… зупинись! — її голос пролунав несподівано різко.
Ґаара підняв погляд, і в його очах промайнуло щось дивне.
— Я хочу відчути твій дотик, — хрипло вимовив він.
Усі, хто був поруч, завмерли: Канкуро, що стояв осторонь, Темарі, яка трималася позаду, і навіть команда Кіби, що ховалася в кущах неподалік. Але найбільше — сама Юкіно.
— Що?.. — слова губилися в її горлі. Чи почулося їй? Чи він справді це сказав?
Ґаара зробив крок уперед.
— Ти така, як усі. Ти теж боїшся.
Мить вагання… і Юкіно все ж наважилася. Вона підійшла до нього й торкнулася. Але замість обережного дотику вона обійняла його обома руками, міцно, не зважаючи на холод її пальців і дивний, напружений подих.
Ця мить приголомшила всіх свідків. Навіть пісок, який уже обвивав ворогів, завмер, а потім почав відступати, випускаючи їх на свободу.

Ґаара завмер у її обіймах. Його тіло спочатку було напруженим, наче готовим відштовхнути її в будь-яку мить, але щось у цьому дотику змусило його завмерти. Дихання стало повільнішим, а пісок остаточно осів, наче підкоряючись не йому, а теплу її рук.

Юкіно відчула, як у цих холодних пальцях є щось живе — тонка, прихована під шаром люті й ненависті іскорка, яку можна було зігріти. Але водночас це лякало: вона не розуміла, чи Ґаара дозволив цей дотик, чи просто спостерігав, що станеться далі.

Вона відступила на крок, і в цю мить до них підійшов Канкуро.
— Досить, Ґааро, ми відступаємо, — його голос був серйозним, без тіні жарту.

— Ти мені не указ, — коротко кинув Ґаара, навіть не глянувши на нього.

Канкуро роздратовано стиснув щелепи, схопивши брата за ремінь на боці.
— Ти будеш слухати старшого брата, — злісно промовив він, на мить зиркнувши на Юкіно.

Вона виглядала засмученою, але водночас спокійною у своєму рішенні піти. Її погляд ковзнув по Ґаарі востаннє, і вона повернулася, думаючи, що Темарі й Канкуро впораються без неї.

Канкуро проводив її поглядом, і в його думках прокрутилася низка відчуттів.
Вона дивна… Зовсім не боїться Ґаару, хоча мала б. Навіть я не підходжу до нього так близько, коли він у такому стані. Чи це дурість, чи сміливість?
Він ще раз кинув погляд на брата. І головне — Ґаара не відштовхнув її… Це небезпечно. Вона може стати для нього слабкістю. А слабкість у нашій роботі — шлях до загибелі.

Юкіно вже майже зникла серед дерев, коли позаду пролунав тихий, але чіткий голос:

— Не йди.

Вона обернулася. Ґаара стояв, трохи нахиливши голову, його погляд був таким самим холодним, але тепер у ньому жевріла якась незрозуміла їй цікавість.

— Я хочу… ще відчути це, — він зробив крок уперед, і навіть його пісок, що повільно кружляв навколо ніг, здався менш ворожим.

Юкіно не знала, що відповісти. У серці було дивне змішання — страх, нерозуміння й відлуння тієї миті, коли вона обіймала його. Вона лише ледь помітно похитала головою й відступила назад. І пішла залишаючи їх 


Канкуро щось буркнув Ґаарі, а Темарі лише зітхнула. Вони рушили у зворотний бік, залишаючи за собою місце, де щойно могло пролитися більше крові.

Кіба, що разом з Акамару спостерігав за всім із кущів і тепер відходив разом зі своєю командою, не міг заспокоїтися.
Вона… або неймовірно хоробра, або зовсім без глузду. Ґаара міг убити її за секунду. Але він цього не зробив…

Його погляд був мимовільно прикований до тієї, що щойно ризикувала життям.
І навіщо? Вона навіть не знає цих людей. Або… знає щось, чого не знаємо ми?

Кіба стиснув кулаки.
Ця дівчина небезпечна. Не в тому сенсі, що вона може зашкодити, а в тому, що вона змушує інших змінюватися.Саске тим часом уже розчинявся в тінях, шукаючи її. Юкіно.
Він знайшов її, коли вона поверталася стежкою. Вона побачила його і зупинилася, але не сказала ні слова.

Тим часом Саске знав Юкіно 
Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі.
Скажи їй… скажи, поки ще є шанс. Але… чому так важко?
Він хотів обійняти її, та не вистачало духу.
Чому я боюся? Я — не з тих, хто відступає… але зараз…Ліс був тихий, лише шелест листя під ногами порушував тишу. Сонце пробивалося крізь крону дерев, але навіть його світло здавалося похмурим — як їхня мовчанка.
Вони не говорили, бо не знали, з чого почати. Між ними давно вже було більше, ніж слова. Нерозказані речі висіли в повітрі густо, як туман перед грозою.
І раптом — біля старого, могутнього дерева Саске зупинився. Раптово. Різко.
Юкіно теж зупинилась, дивлячись на нього з неприхованим занепокоєнням.
— Ти в порядку?.. — її голос був м’яким, обережним, майже зляканим.
Саске стояв нерухомо, ніби борючись із самим собою. Його голова була схилена, погляд втуплений у землю. Плечі напружені, кулаки стиснуті до білого. Він заплющив очі, мовби збирався із силами… і гучно вдихнув. Повітря заходило в груди ніби болісно.
— Саске?.. — ще тихіше прошепотіла Юкіно, роблячи крок до нього.
І раптом — усе сталося надто швидко.
Секунда — і її спина вдарилася об кору дерева. Вона зойкнула від несподіванки. Його руки схопили її за зап’ястя, міцно, хоча не боляче — просто так, щоби вона не вирвалась. Очі Саске палали дивним вогнем — не ненавистю, ні — але чимось нав’язливим, сумішшю болю, бажання і розпачу.
— Саске… не треба… благаю… — Юкіно тремтіла. Її голос був крихким, розбитим. Вона заплющила очі.
Тепло його дихання змусило її густо почервоніти.
Зупинись… я не зможу дивитися тобі в очі після цього…
Він не почув — чи не захотів почути.
Його обличчя схилилось до її. Губи не торкнулися її вуст, але вона  встигла відвернутись і тоді губи Сасаке лише ковзнули по м'якій мочці вуха, потім — по ніжній шкірі шиї. Легкий дотик, але такий пекучий, що Юкіно здригнулася. Її дихання збилось, щоки спалахнули густим рум’янцем, а губи вона стиснула в тонку, напружену лінію, намагаючись нічого не сказати. Вона не могла відповісти йому взаємністю… але й штовхнути його — не наважувалась.
Очі були заплющені. Вона просто стояла, приречено, між страхом і соромом. Слухала, як гуде кров у вухах. Як серце б’ється так гучно, ніби вирветься з грудей.

Саске ж, здавалось, нічого не помічав.
Він не бачив її страху. Не бачив, як вона зціпила зуби від внутрішнього болю. У ту мить він був ніби не тут — розчинений у власному пориві. Він мріяв про цей поцілунок, не один раз. Його серце рвалося до неї, але він не подумав, не зупинився, не усвідомив, що вона — інша. Що її мовчання — це не згода.
Він просто хотів… і дозволив собі. Не тому, що був жорстоким. А тому, що був слабким перед почуттями, які довго ховав.
І лише коли побачив, як вона затремтіла — не від щастя, а від замирання, — Саске наче прокинувся.
Він різко відступив на крок назад, ніби обпечений. Його груди важко здіймалися, а в очах — переляк, не зовнішній, а внутрішній, мов він щойно усвідомив, що зробив.
— Пробач… — його голос був хрипкий, тихий. Слова ніби важко йшли з горла. — Я…
Він не договорив.
Дурень… ти знав, що вона не твоя. То чого чекав?
Юкіно, не думаючи, обійняла його по-братськи, ніжно провівши рукою по спині.
Ти… частина мого серця. Але я не можу дати тобі те, чого ти хочеш. 
Але Саске просто розвернувся і пішов, швидким кроком, не оглядаючись ніби усвідомив що тільки що зробив .
А Юкіно залишилась біля дерева, притиснувшись до нього спиною, мов усе ще потребувала опори. Її руки тремтіли. Вона повільно опустилась на коліна, торкнувшись пальцями шиї, де ще відчувався дотик його губ. Відчуття було гарячим… і болючим.
Очі повні німого сорому. І в грудях — дивна порожнеча.
Вона не плакала.
Але всередині щось надломилось.