Пробудження сили

аске розплющив очі — але навколо не було ні лісу, ні бою, ні криків. Лише тепле, густе жовте світло, яке наче застигло у просторі. Він стояв посеред цієї порожнечі, відчуваючи дивну тишу, і дивився вперед.
У далині виднівся силует. Спершу він не розпізнав його, але, зробивши кілька кроків, раптом відчув, як серце стискається. Перед ним стояв він сам… тільки маленький, з тих часів, коли був ще дитиною. Маленький Саске тримав руки стиснутими в кулаки й тихо плакав, сльози котилися по щоках.
— Вони всі загинули… — промовив той дитячим, але глухим і майже звинувачувальним голосом. — Через те, що ти був слабкий.
Саске скам’янів.
— Юкіно страждає через тебе… — продовжував маленький він. — Ти не можеш нічого для неї зробити. Кожного разу вона потрапляє під удар через твою безпорадність.
Раптово дитячий плач зник, і обличчя хлопчика спотворила зловісна усмішка. Його очі змінилися — чорний вертикальний зіниця прорізав золотаво-жовту райдужку. Це були очі Орочімару.
— Я дам тобі силу, — прохрипів він вже зовсім іншим, глибоким голосом. — Ту силу, що тобі потрібна.
Навколо почав вирувати темний потік чакри, і жовте світло стало змішуватися з фіолетовим, густим, немов отрута.Сакура заплющила очі. У них уже блищали сльози — не від страху, а від безсилля. Її тіло тремтіло, але вона вперто трималася на ногах… допоки черговий удар Заку не відкинув її вбік.
Вона важко впала на землю, та не встигла навіть вдихнути, як перед нею раптом з’явилися троє силуетів. Іно стояла попереду, кулак з кунаєм тремтів, але погляд був рішучим. Поруч став Шикамару, а за ним — Чоджі, якого він буквально тягнув за собою.
— Мені страшно… — пробурмотів Чоджі, намагаючись відступити назад.
— Тримайся! — стиснув його плече Шикамару. — Ми ж не можемо допустити, щоб за нас билися дівчата.
Заку хмикнув, змірявши їх зневажливим поглядом.
— Жирдяй правий. Вам ніколи не перемогти.
О ні… — майнула думка в голові Шикамару. — Чоджі не любить, коли його так називають.
— Я не жирдяй! — розлючено вигукнув Чоджі. — У мене просто кістка велика!
Він склав руки в печать, і тіло почало роздуватися, перетворюючись на велетенську кулю. В наступну мить він уже котився на Заку, зминаючи гілки під собою й піднімаючи хмару пилу.
Тим часом з іншого боку поля бою першою отямилася Юкіно. Її погляд раптом зупинився на Саске. З ним відбувалося щось дивне… Його тіло було скуто, але навколо нього вивільнялася фіолетова, майже жива енергія. Вона пульсувала, ніби намагаючись вирватися назовні, і відчувалося, що з кожною секундою вона стає все небезпечнішою.

Фіолетове світло навколо Саске раптово спалахнуло, і його погляд став холодним, майже нелюдським. Чорні, палаючі неначе вогнем плями темної сили почали повзти від шиї вниз по тілу, вкриваючи руку й плече. Він зробив крок уперед — і земля під ногами ледь чутно задрижала.
Його очі зупинилися на Сакурі, побитій і знесиленій, а потім — на Юкіно, що намагалася допомогти їй піднятися. Сакура різко відштовхнула дівчину, поглядом ніби кажучи: не лізь.
Заку вже відкривав рота, щоб кинути чергову насмішку, але в ту ж мить Саске зник із місця, з’явившись перед ним. Його рука, стискаючи плече супротивника, зламала йому рівновагу, а потім — тріск… Заку закричав, коли кістки його руки хруснули під неймовірною силою. Саске не зупинився. Другий удар — і друга рука звуківця безвольно повисла.
— Саске! Досить! — закричала Юкіно, поглянувши на Сакуру. — Зупини його! В Юкіно потекли непрохані сльози  
Але Сакура стояла, мов закам’яніла. Страх перед тією нелюдською силою, що вивільнилася з Саске, скував її рухи.
Тоді Юкіно, не думаючи про наслідки, кинулася вперед. Її руки обхопили Саске ззаду, притискаючи його до себе.
— Прошу… зупинись… — її голос зривався на шепіт.
Сльози продовжували  наповнити очі й котилися по щоках. Вона стискала його сильніше, навіть коли від кожного руху віддавало гострим болем у боці від старої рани. Вона боялась не за себе а за Саске 
Фіолетова аура завихрилася навколо них, а потім почала слабшати. Чорні плями на тілі Саске відступали, наче тінь, що відходить під світлом. Його ноги підкосилися, і він повалився на землю, але Юкіно, досі не відпускаючи, підтримала його.
Сакура дивилася на цю картину з боку. Вона бачила, як Саске, ще не до кінця прийшовши до тями, дозволив собі розслабитися в цих обіймах. Щось у його погляді сказало їй більше, ніж будь-які слова. Її серце стискалося від ненависті до Юкіно, відчуття, що та займає місце, яке належить їй самій.