Шибаю Юкі — Колючий Сніг! 

Саске уважно стежив за кожним рухом Юкіно. Його погляд ковзнув по її руці, яка майже несвідомо гладила змію. Це не було жестом страху — це було інше. Спокій. Дивне розуміння між нею і створінням. І змія... відповіла. Легка зміна в диханні, в русі тіла — вона притулилась до Юкіно, визнаючи її.
Очі Саске звузилися.
Це не випадковість.
Він перевів погляд на жінку-змію, і побачив її коротке, майже непомітне здивування. Це був шанс — хоча б на кілька секунд. Але щойно він спробував активізувати чакру, вдарити в слабке місце — жінка одразу кинулась у атаку. Її чакра — хижа, мов хмара отруйного диму — вибухнула назовні. Жодної паузи. Жодної слабкості. Вона одразу присікала будь-який рух.
Саске відскочив на гілку, підняв руку зі свитком.
— Я віддам свиток. — Його голос був твердим, мов лезо.
— Якщо ти відпустиш Юкіно і нас усіх. Він же тобі теж потрібен?
Жінка-змія різко обернулась до нього.
Юкіно намагалася підвестись — рука тремтіла, коліна ще не слухались. Але жінка стиснула її зап’ястя з такою силою, що та знову впала на коліна.
Очі Юкіно були широко відкриті. Шок. Розгубленість. І злість — на себе.
— Саске, не треба... — її голос задзвенів крізь тишу.
— Не звертай на мене уваги. Ви можете просто зараз піти. Мова йшла про команди з трьох людей. А я затримаю її.
Її слова були ясними. Вона не просила про порятунок — вона захищала їх. Вкотре.
Але жінка-змія лише розсміялась. Шиплячий, холодний сміх, що відлунював крізь дерева, наче дотик вітру по хребту.
— Мудре рішення… — прошипіла вона, стискаючи руку Юкіно ще сильніше. Дівчина здригнулась, але не зойкнула. — Коли жертва потрапляє в пастку — вона віддає щось, аби вижити.
Вона повернула голову до Саске, її очі світились жовтим.
— Але ти, мій милий хлопче, навряд чи щось зміниш. У цій історії вже написано, хто кому зламає хребет.
Юкіно підняла голову — в її очах горів вогонь. Вона вже не була дівчиною, що тремтить. Вона була воїном. Полоненим, але не зломленим.
Саске стояв на гілці. Його фігура — тінь серед листя. Свиток у руці. Погляд — прикований лише до неї. Ні на ворога. Ні на небезпеку. Лише вона.
Навколо — мов за розкладом бою — Наруто та Сакура займали свої позиції. Вони не рушали, не порушували трикутника.
Але Саске…
Його очі палали Шарінганом.
Він не мав наміру відступити.
І навіть якщо Юкіно цього не розуміла — він вже зробив свій вибір.Жінка-змія нахилилась до Юкіно, її очі блищали від отруйної цікавості. В одній руці — кунай, який вона різко піднесла до шиї Юкіно.
— Ти занадто розумна… — прошипіла вона, так близько, що її подих лоскотав шкіру дівчини. — …і в майбутньому можеш стати загрозою.
Її язик — довгий, тонкий, зміїний — облизнув губи, майже торкнувшись обличчя Юкіно.
Раптом…
Змія — величезна, що лежала внизу, — метнулась убік, різко змінивши траєкторію. Її погляд мигнув від господині до Юкіно, і в мить хаосу Юкіно вирвалася. Вона рвонулась убік, змія збила рівновагу жінки.
Проте не без втрат: лезо кунаю прорізало Юкіно щоку. Глибокий поріз — по діагоналі від вилиці до підборіддя — залишив на її шкірі кривавий слід.
Але вона була вільна.
— АТАКУЙ! — закричала жінка-змія, побачивши, як Юкіно вислизає з-під контролю. Вона одразу кинула змію в бік Саске.
Але тут перед ним, мов блискавка, з’явився Наруто.
В обох його руках — по кунаю. Він схрестив їх прямо перед собою й відбив удар, виштовхуючи змію вбік.
Та з розгону врізалась і вкусила замість Саске — величезний стовбур дерева, залишивши в корі отруйні сліди.
— Ей, малюк... не забився? — зухвало звернувся Наруто до Саске, але голос його звучав інакше — глибше, хрипкіше.
Його очі на мить засвітились — Наруто включив демонічну чакру, на частку секунди випустивши силу Дев’ятихвостого.
Змія завила, коли Наруто вдарив її кунаєм прямо в ніс, змусивши її відступити.
Жінка-змія застигла. Уперше — здивована. Її обличчя втратило зверхність.
І в цей момент — Юкіно зробила різкий рух. Її рука, скривавлена, піднялась… і з неї вилетіла серія дрібних кристалів льоду, які закрутились у спіраль.
— "Шибаю Юкі (刺氷雪) — Колючий Сніг" — прошепотіла Юкіно.
Кристалики льоду блищали в повітрі, мов уламки скла. Вони були дрібні, але небезпечні — вони прорізали повітря, спрямовані прямо в напрямку жінки-змії.Юкіно стояла на колінах. Спина пульсувала болем — так, ніби в хребет вбили крижаний клинок. Подих все ще не повернувся повністю, груди зводило судомою, а в роті відчувався металевий присмак крові.
Вона дивилась униз — на шорстку поверхню гігантської змії, під собою. Її пальці тремтіли, стискаючи шкіру під собою — як останню точку опори в світі, що розвалювався.
Її думки були тихими. Чіткими. Кожна — мов останній подих.

"Зліва… Я не побачила…"

"Я знову зробила помилку."

"Я знову… слабка."

Її погляд мимоволі ковзнув убік — там, де Саске стояв на гілці. Він бачив усе. Він усе бачив. І все ж — дивився лише на неї

.
"Не треба було йому щось говорити

…

"
"Не треба було на нього дивитись. Бо тепер… він теж втягнути

й."
"Мені не можна помилятись. Не тепер. Не знову."
Її дихання частішало, як у пораненого звіра. В куточку губ — кривава цятка. Її лоб скривився, але вона не плакала. Сльози — це для тих, хто ще має надію на до