Ніжний дотик

> Lena: — Добре, ти мене розкусив.
Її голос більше не був голосом Наруто. Він хрипів, як шелест зміїної луски.
— Але одне питання... Якщо ти знав, що він не запам’ятає пароль, то навіщо прибував такий довгий? — вона скривила уста в глузливій усмішці.
Перед ними стояла жінка-змія.
Струнка, хижа, з сріблясто-попелястою шкірою, фіолетовим джгутом на поясі та довгим язиком, що виблискував, злизуючи з повітря їхній страх. Її очі були вертикальними, як у справжньої змії.
— Вам же потрібен світок Землі, вірно? — вона дістала його з-під одягу, ніби трофей, і ковтнула, мов шматок солодкого рису.
Сакура поблідла, очі наповнились жахом. Вона не могла повірити в таку дикість.
Юкіно відступила, інстинктивно, але її очі одразу стали холодними, зібраними. Вона не дозволила страху зламати себе.
Жінка-змія приклала долоню до власного обличчя, і в ту ж мить пустила хвилю страху, яка накрила всіх трьох. Ілюзія смерті пробралася в їхні уми.
Сакура сіла, затерпла. Її губи щось шепотіли, з очей капала тиха, беззвучна сльоза. Її тіло змертвіло.
Саске згорбився, він бачив себе в калюжі крові, бачив, як повільно помирає. Його вивернуло, груди судомно стиснуло. Він замер, обличчя стало білим.
Але Юкіно… не похитнулась.
Так, вона відчувала страх. Її серце стискалось у грудях, шкіра вкривалася холодом.
Але вона не боялася смерті. Вона вже давно з нею змирилась.
Її не захопила паніка, бо вона боялась не за себе — вона боялась за Сакуру, за Саске…
Її внутрішній лід — емоційна стіна, яку вона будувала все життя — захистив її свідомість від ілюзії.
— Ти не боїшся? Цікаво… — прошипіла жінка-змія, і враз атакувала Юкіно.
Метал бринів, удари сипались, як град. Юкіно відбивала кожен ледь встигала, але стояла. Вона не зламалась.
Саске дивився.
Його погляд ловив кожен рух.
Юкіно — одна.
Він — ще на колінах, руки все ще тремтять.

“Вона бореться сама. Проти цього монстра. А я?.. Я сиджу, я слабкий. Але… вона не здалась. І я не маю права лишатись тут. Я — Учіха. Я… я маю боротись. Навіть якщо руки тремтять. Навіть якщо серце хоче втікати. Вона — стоїть.”

Саске піднявся. Схопив кунай.
Жінка-змія кинула погляд на нього. І в її очах — щось блиснуло.
— Якщо так… кого ти обереш?
Вона різко витягла два кунаї. Юкіно, захищаючись, була відкинута спиною в дерево. Вона вдарилась, в очах — спалах болю.
Жінка кинула один кунай на Юкіно. Другий — у напрямку Сакури та Саске.
Юкіно не встигала. Вона бачила: вона не врятує їх. Вона не врятує нікого.
Але в останню мить — Саске пронизує свою ногу кунаєм, стрибає, хапає Сакуру і кидаєсь до Юкіно. Розряд чакри — і вони зникають.
Жінка-змія залишилась сама.
Тиша повільно осіла навколо, немов дим після вибуху.
Вона провела пальцем по губах.
Її язик вилизав повітря.
Вона задумалась.
 

“Юкіно…”
“Непробивна. Лід усередині. Така юна — а вже втратила страх. Її не бере гендзюцу, її не ламає смерть. Вона — не цікава як здобич. Вона — цікава як загадка.

”

“Її очі не просять пощади. Її страх — не про себе. Ця дівчина... вона небезпечна. Бо її не зламати.

”
Вона посміхнулась, відвертаючись.
— Нічого…
— Ми ще зустрінемось, Юкіно.
В її погляді — вже не була ворожість. А щире зацікавлення.
Саске тримав Юкіно під руку — міцно, захисно, так, ніби боявся, що відпустить, і вона зникне. Сакура була з іншого боку, й навіть посеред битви її серце стискалось від знайомого, гіркого відчуття. Вона бачила, як Саске дивився на Юкіно. Не на неї.
Попереду — жінка-змія, таємнича, мовчазна, холодна. Вона стояла на велетенській змії, що спиралась на вигоріле поле. Її очі блищали, наче від задоволення. Аж раптом:
— Наруто! — майже радісно, з подивом і полегшенням вигукнула Сакура, побачивши його постать у хмарах пилу.
Наруто, з серйозним обличчям, поглядом повним рішучості, ступив уперед.
Саске теж відволікся — на мить. Але цього вистачило.
Жінка-змія блискавично вихопила Юкіно, мов іграшку, вирвала її з рук Саске. Вона тепер міцно стискала її зап’ястя, стоячи на спині своєї змії.
Юкіно сиділа навколішки, на лусці, з головою опущеною. Її довге волосся спадало на обличчя, одна рука була вільна, інша — затиснута в лещатах жінки-змії.
Всі завмерли.
Сакура прикрила рот. Наруто стискав кулаки. Але найбільше враженим був Саске.
Він стояв — мов паралізований. Його руки тремтіли. Він… не зміг її захистити.
Перед очима спалахнув образ Ітачі. Слова брата пронизали його, як шипи:

— Ти не зможеш… ні вбити мене, ні захистити її.
— Юкіно сильніша за тебе.
— Який же в мене все ж таки дурний молодший брат…

Він бачив, як тоді, у минулому, Юкіно стала перед ним, закриваючи його собою, хоч не мала жодного шансу. Саске стис кулаки, але страх скував тіло. Його брат… мав рацію.
А жінка-змія? Вона мовчала. Її очі блищали — цікавість, азарт, гра.
— Цікаво… кого ти тепер обереш, Саске… — прошепотіла вона з отруйною усмішкою.
Та він мовчав. Його погляд був спустошений.
— Гей, ти! Відпусти Юкіно! — голос Наруто, як громовиця, прорізав напругу. Його чакра затанцювала навколо, золотавим сяйвом.
Юкіно сиділа нерухомо, схилившись на коліна. Холодна луска під її пальцями.
І тоді, несподівано, вона погладила змію — м’яко, з якоюсь ніжністю й повагою, ніби тварина була живою істотою, що теж потрапила в чужу гру.
Її пальці пройшли по лусці обережно — не з викликом, а зі співчуттям.
Жінка-змія здригнулась.
На мить… вона перестала стискати руку Юкіно.
Цей жест — простий, майже невинний — мав у собі щось глибше. Юкіно завжди діяла неочікувано. Але в тому дотику був і спротив, і людяність, і сила, яка змусила навіть монстра вагатися.
Саске зробив крок уперед. Тремтіння зникло. Він знову згадав її очі. Її рішучість.
І, можливо, вперше… згадав, ким хоче стати не для помсти, а щоб бути гідним її.