Ліс смерті перші битви

Ворота Лісу Смерті з гуркотом зачинились.
Для всіх команд почалося справжнє випробування — виживання.
У густій тіні дерев троє ніндзя з невідомої команди йшли мовчки, мов тіні. Один із них — з перев'язаним навколо талії товстим фіолетовим джгутом — зупинився і кинув погляд у глиб хащі.
— Не забувайте, навіщо ми тут, — мовив він холодно.
— Нас цікавлять не свитки. Лише та четвірка малоліток.
В іншій частині лісу — Команда 8
Шино, Кіба та Хіната вже виявили першу групу ворогів.
— Вони нас не помітили, — прошепотів Кіба, погладжуючи Акамару.
— Помилились, якщо думали, що ми їх не знайдемо, — відповів спокійно Шино.
За мить із гілок згори на противників посипались величезні, рожеві п’явки. Вони впивались просто в шкіру, викликаючи паніку.
— Це —  жук-мутант. Генетично модифіковані п’явки. Висмоктують не кров — чакру. — пояснив Шино, холодно спостерігаючи за тим, як їхні супротивники кричать, намагаючись віддерти істот від себе.
Команда 8 лишилась неушкодженою. Їхні обличчя — серйозні. Навіть Акамару тихо ричав, але не кинувся вперед.
Крики поранених рознеслись Лісом, збуривши повітря тривогою.
Біля воріт
Анко, що все ще стояла біля входу, посміхнулась, не зводячи погляду з хащів.
— Ось і почалось. — мовила з холодним задоволенням.
Команда 10 — Шикамару, Іно, Чоджі
Серед заростей Чоджі дістав чергову пачку чипсів і сів просто на землю.
— Ти що робиш?! — вибухнула Іно, глянувши на нього.
— Їм. Я ж мушу бути сильним… — закидаючи жменю до рота, пробурмотів він.
— Ти б краще ножів більше взяв, а не ці тонни їжі! — огризнулась Іно.
Але Шикамару вже нахилився й приклав вухо до землі. Його очі звузились.
— Тихо. Швидко — в кущі! — прошепотів він, тягнучи Чоджі за шарф. Іно пригнулась поряд.
В ту ж мить на те місце, де вони стояли приземлилась інша команда. Троє незнайомців озирались.
Шикамару побачив: кілька чипсів розсипались на землі.
— Тільки б не помітили…
Один із ніндзя зупинився. Але…
розвернувся і пішов.
Лише коли вороги зникли в тумані лісу, Шикамару дозволив собі зітхнути.
— Якщо так буде всі п’ять днів… — пробурмотів він, приклавши руку до чола, — …це буде напряжно.Команда Піску
Гілки ламались під ногами, але ніхто з них не звертав на це уваги. Гаара, Темарі й Канкуро йшли мовчки, мов три тіні. Їхні силуети губились між деревами, а навколо стояла тривожна тиша, що з кожною хвилиною тиснула сильніше.
Гаара йшов попереду.
Його погляд, хоч і здавався порожнім, був прикутий до землі, але думки — далеко звідси.
Перед його очима раз за разом виникало обличчя Юкіно.
Її очі… Її усмішка… Як вона дивилась на Шикамару…
Це відчуття — нове, неприємне. Наче щось повзло під шкірою.
Заздрість?
Гаара не розумів. Його ніколи не цікавили чужі емоції, чужі стосунки. Але щось в цьому погляді… щось тепле, живе.
Йому ніколи так не дивились у вічі.
І йому… захотілось.
Хоч раз, щоб хтось — вона — подивилась так на нього.
Навіщо мені це? Навіщо мені вона? — шепотіла порожнеча в його голові, але відповідь не приходила.
Позаду йшов Канкуро.
Його кроки були обережними, але не через небезпеку ззовні.
Він не зводив погляду з Гаари.
Він бачив, як той замовк, як дивно поводився, і саме це лякало його найбільше.
— Тут треба остерігатись не тільки ворогів... — думав Канкуро.
— А й цього… нашого «брата». Якщо він щось відчує — ми не виживемо.
Він навіть не насмілювався заговорити. Бо знав:
одне зайве слово — і пісок заговорить замість Гаари.
Команда продовжувала рух у повній тиші.
Жодного жарту від Канкуро. Жодного докору від Темарі.
Лише ледь чутне шелестіння піску, що ковзав за кроками Гаари, наче тінь, що чекала наказу.

Думки Ґаари
Юкіно...
Гаара знову подумки повертався до її обличчя. Ця дівчина була інакша.
Її сила не крилась лише у техніках. Вона не боялась дивитись в очі навіть тим, хто був страшніший за смерть.
Чому вона так дивилась на Шикамару?
Чому її погляд був… такий м’який?
Він не міг відірвати від цього спогаду свої думки.
Він — просто хлопець. Звичайний. Лінивий. А вона…
Це був неспокій. Незрозумілий, тривожний.
Що, якби вона так глянула на мене?..
Чи не злякалась би вона, дізнавшись, хто я насправді?
Ґаара відчував незрозумілу лють і порожнечу, яку не міг зупинити — тільки від її погляду, не адресованого йому.
 Команда 7. Початок розпізнання
— Єй, я так довго терпів! — голосно пробурмотів Наруто, відбігаючи до дерева.
Він схопився за ширінку, повністю ігноруючи те, що дві дівчини стояли поруч.
— Ідіот… — Саске лише зиркнув краєм ока, не кажучи нічого.
Сакура ж почервоніла — не зрозуміло, від злості чи сором’язливості.
— ТИ ЩО, ГЕТЬ ДУРНИЙ?! — гаркнула вона й вдарила Наруто по голові, а потім силою штовхнула в найближчі кущі.
— Вали в кущі, якщо не хочеш, щоб я тебе каструвала!
Юкіно, як і Саске, стояла мовчки. Але в її очах вже блищала тривога.
Вона злегка звела брови, ніби щось не складалося в голові.
Минає хвилина.
— Ех… я так добряче відлив… така здоровенна калюжа вийшла! — Наруто задоволено виліз з кущів, задерши руки.
Але не встиг закінчити фразу — нога Юкіно влетіла йому просто в обличчя, жорстко, різко, точно.
— ТИ ЩО РОБИШ?! — вигукнула Сакура в шокові. — Це ж Наруто!
Її очі округлились — вона ще ніколи не бачила Юкіно настільки лютою.
Саске вмить кинувся вперед, відбиваючи наступний удар, який летів у живіт хлопця.
— Досить. Поглянь на його щоку, — мовив холодно Саске
На щоці не було жодного порізу.
Жодного знаку, який мав би бути після ранку.
— Це не Наруто. У справжнього на щоці шрам. Екзаменатор поранила його.
— Ти ще гірше прикидаєшся за справжнього…
Юкіно зиркнула, і в її очах вже палав лід.
— Де справжній Наруто? — спитала вона вже тихо, з гнівом, що стискав груди.
Псевдо-Наруто усміхнувся. Але ця усмішка була чужою. Неправильною.
— Хе… здається, ви трохи… перевершили мої очікування.
Його тіло раптом затремтіло, і метаморфоза розчинилась, відкривши зовсім іншого ніндзя — незнайомця з амбітним блиском в очах і чужою пов’язкою з села Звуку