Ліс смерті початок

Наступного ранку. Біля входу в Ліс Смерті.
Усе було, як завжди перед іспитом — тривожне напруження у повітрі, важкі погляди, роздратовані нерви. Сонце вже піднялось, але в густій тіні дерев здавалося, що день все ще не розпочався.
Анко, як завжди, грайливо небезпечна, розповідала про правила другого етапу, кидаючи іноді свій пронизливий погляд на кожного з учасників.
Але Саске не слухав.
Його погляд був прикований до Юкіно.
Вона стояла трохи осторонь, поруч із Шикамару. Її постава спокійна, рівна, очі — спрямовані вперед, але холодні, мов закриті вікна. Вона поводилась так, ніби його — Саске — тут не існує. І це зводило його з розуму.

"Чорт... Я не впізнаю себе. Чому я думаю про це так довго?"
"Ти завжди знав, що робити. Завжди. А тепер..."

Його погляд ковзнув до Шикамару. Той стояв поруч із нею, руки в кишенях, нудьгуюче обличчя. Як завжди.
Але навіть у цій розслабленості було щось… своє.
Юкіно ж — хоч і мовчала — не відверталась від нього. Вона була поруч.
 

"Вона справді з ним?.. Після всього?.."
"Вона… відштовхнула мене. Але від нього — ні."
"Це не її стиль, вона не така. Але чому тоді я бачу це знову і знову перед очима?"

Його злість не була спрямована на неї. Вперше — вона була на себе.
На свою слабкість. На той момент вчора — де він дозволив собі бути не Саске Учіхою, а кимось… вразливим.
І їй він це показав

.
"Чорт забирай. Я не відступаю. Але зараз — не знаю, як зробити крок.

"
Раптом — дивний шелест. І звук тертя… картону?
З-за дерева виповзла прямокутна коробка, прикрашена під "каменю", тільки занадто рівна, надто очевидна. Коробка хиталась у різні боки, потім стрибнула просто в бік Наруто.
— А-А-А-А!!! — заволав Наруто, — "Це знову ВОНО!"
Він відскочив, але коробка затрусилась, викидаючи хмари диму, з якого з кашлем з’явився...
Конохамару, гордо здіймаючи кулак до неба. За ним — його вірна "команда": Удон і Моегі, всі в окулярах і з записниками.
— Ми — шкільна газета! — оголосив Конохамару, — І цього разу ми пишемо про тебе, братику Наруто!
— Що ви тут робите?! — закричав Наруто, розмахуючи руками.
Анко скривилась, але посміхнулась:
— Ах так… Хокаге попереджав. Дайте дітям хвилину. Вони щось там збирають для архіву про майбутніх героїв, чи як він казав…
Сміх, шурхіт, короткий перепочинок — і тоді Юкіно відчула...
…погляд.
Пронизливий. Холодний. Сухий, мов пісок.
Вона не оберталась, але шкірою — як лезом — провели очі. Пройшлись по шиї, по плечах, по зап’ястках.
Ніби відмеряли, оцінювали, вивчали.
Гаара.
Він стояв осторонь, мов тінь. Його очі не кліпали, і він не відводив погляду.
Ні на мить.
Юкіно злегка стиснула кулак, ніби це могло зняти ті мурашки, які повзли по руці.
Але не обернулась. Не дозволила собі слабкіс

ть.
"Ти вже відчула, що з ним щось не так. Цей хлопець... він не просто небезпечний. Він — нестабільний. Як і ти колись. Але в ньому — щось інше. Щось…"
…Що змусило її неповторно напружитись.Сцена біля Лісу Смерті. Після пояснення правил.
Кожному учаснику видали згоду на участь — документ, який підтверджував, що вони добровільно вступають у другий, смертельно небезпечний етап.
Зворушлива річ… якби не була такою реалістичною.
Натовп почав розсіюватися, кожен шукав свій простір, аби перечитати текст, підписати, подумати. Напруга зросла, тиша навколо ставала ще важчою.
Юкіно стояла наодинці біля кам’яної брили.
Сонце лише частково торкалося її постаті. Вітер легенько піднімав кінчики її довгого білого волосся. Вона читала згоду повільно, вдумливо, пальцями ковзаючи рядками, ніби вичитуючи не букви, а сенс усього, що її чекало.
І раптом…
— Ти боїшся померти?
Цей голос…
Він не лунав, а прозвучав усередині неї, холодом по хребту.
Гаара стояв трохи осторонь. Як завжди — безшумно.
Його очі були сухі, мов пісок. Невиразні, без емоцій. Але — пильні.
Юкіно підняла погляд. Але не відповіла. Вона просто дивилася на нього, мов віддзеркалення в льодяній воді.
— Твоє тіло… — тихо додав Гаара, майже шепочучи. — …воно не боїться. Але душа… вона здригається. Цікаво.
— Як ти думаєш, яка з частин помре першою?
Він нахилив голову трохи набік, мовби оцінював…
не людину — здобич.
Юкіно злегка стиснула пальці.
— А ти? — тихо відповіла вона. — Ти боїшся померти?
— Я не можу померти, — спокійно відповів він. — Я — зроблений зі смерті. Мене створили, щоб знищувати.
А тебе? Щоб що?
Юкіно мовчала, але погляд її не тремтів. У ньому було щось знайоме — темрява, яку вона давно навчилась контролювати. Гаара ще кілька секунд дивився на неї, потім… просто пішов. Тихо, як і з’явився. Його присутність зникла, залишивши по собі дивне відчуття — ніби хтось доторкнувся до самої сутності.
Сакура тим часом ішла стежкою, читаючи згоду. Її обличчя спалахнуло, коли вона зіткнулася з трійкою, що йшла їй назустріч — Іно, Шикамару та Чоджі.
— Ой, ти ще не втекла? — одразу з викликом звернулась Іно, зухвало .
— І не збиралась. Ти просто заздрісна, бо я в команді з Саске, а ти — з командою уродів! — різко випалила Сакура, навіть не дивлячись на Шикамару чи Чоджі.
Шикамару автоматично скривився, як від удару по душі.
— Ох… життя — біль... — подумав він.
Іно спалахнула.
— Товстолоба! Це ж єдина причина, чому він взагалі з тобою — щоб не загубитись у лісі серед твого чола!
Сакура ступила вперед.
— Свине! Хоч би раз подумала, що маєш крім макіяжу? Хоч одну ідею в голові?
Іскри. Реальні. Люди навколо зупинялись.
Двоє дівчат, колишніх найкращих подруг, стояли, мов вогонь і бензин.
Руки стискались у кулаки, обличчя — червоні, очі — вогняні.
Чоджі витріщився.
— Ем… не хотів би я опинитись між ними. Чого вони так?
Шикамару зітхнув.
— Та мені яка різниця... — промимрив він, відводячи очі кудись у далечінь.
А в голові був лише один образ.
Юкіно.