Просто бути поруч

Юкіно стояла непорушно, мовби сама тиша обплутала її холодними пальцями. Її серце билося повільно й важко, але не від хвилювання — від внутрішньої боротьби. Вона бачила, як Саске робить крок вперед, як уважно й обережно наближається до неї. В його очах — не пристрасть, не нетерпіння, а якась незвична ніжність, яку вона раніше в ньому не помічала. Їй хотілося закрити очі, але вона не мала на це права.

Коли він нахилився ближче — занадто близько — вона підняла долоню й легко зупинила його. Її рука лягла на його губи — не як відмова, не як удар, а як м’яке прохання. І в цьому дотику було все, що вона не могла сказати вголос.

"Прости, Саске... я не можу. Я не хочу брехати тобі. Я не повинна брехати собі."

У грудях щось стискалось. Вона боялась поранити його, але ще більше боялась зрадити того, хто був поруч із нею тоді, коли вона найбільше потребувала тепла. Шикамару… він не був палким, не був настирним. Він просто був. Його тиха присутність, звичка дрімати на її плечі, погляди, які ніколи не вимагали — лише чекали. Саме це й змушувало її серце розквітати.

Їх з Шикамару стосунки не були оформлені словами. Але він завжди поруч. І вона була поруч. І цього було достатньо.

Коли Саске притулився лобом до її плеча, вона не відсторонилась. Вона не могла. Їй було боляче. І водночас спокійно. Вона м’яко поклала руку йому на спину, не як дівчина, яка відповідає на почуття, а як та, хто не хоче ранити серце, що вже один раз навчилося довіряти.

"Я не з тих, хто грається з почуттями. І не з тих, хто зраджує. Я обрала. Просто… він ще не знає, наскільки."

Юкіно заплющила очі й залишалась так у мовчанні — дозволяючи Саске обійняти її, але в душі вже віддаляючись від нього. Не з ненавистю. З вдячністю і сумом. Вона не могла відповісти взаємністю — і саме тому не дозволила собі навіть натяку на брехню.
Шикамару стояв між тінями дерев, непомітний, як завжди. Він не планував підглядати. Просто шукав її. Його ноги самі привели до тієї галявини, де він так часто знаходив Юкіно — у мовчазній гармонії з вечором.
І саме в ту мить він побачив: Саске стояв близько до неї. Занадто близько. В його поставі не було ворожості — лише напружене, зосереджене тепло. Він нахилявся до неї. І Шикамару на мить затамував подих.
А потім побачив її жест. Простий, але красномовний. Юкіно зупинила його — ніжно, лагідно, але чітко. Вона не дозволила цьому статися. І щось глибоко всередині Шикамару повільно, але остаточно розслабилось.
Він тихо зітхнув, посміхнувшись краєчком губ.

"Хм… як же це клопітно. Але схоже, я все-таки не програв."
Маленька перемога — не над Саске, а над своїми власними страхами.

Та він не знав, що не єдиний став свідком цієї сцени.
Сакура бачила інше. Вона підійшла пізніше, саме в той момент, коли Саске вже нахилявся ближче. Її серце закалатало, очі розширились. Вона заціпеніла. Слово «зрада» пронизало свідомість, як голка. Вона не побачила її руки, не побачила, як Юкіно зупинила Саске. І тому в її уяві все закінчилось зовсім інакше.
Її пальці стиснулись у кулак.
 

"Вона… Вона забирає його. Вона забирає всіх. Її повинно не бути. Вона має просто зникнути."

У її душі оселилася нова тінь — тиха, отруйна. І ця тінь мала ім’я: Юкіно.
Коли все стихло, і Юкіно залишилась сама, Шикамару обережно підійшов до неї з іншого боку галявини. Він не питав, що сталося. Не вимагав пояснень. Просто став поруч.
— Ти завжди така тиха, — промовив він, глянувши на неї, — але іноді ця тиша кричить голосніше за слова.
Юкіно не відповіла, просто подивилась на нього — спокійно, з ледь помітною втомою в очах.
— Я бачив, — сказав він після паузи. — І те, як ти зупинила його. І… — він знизив плечима, — мені стало трохи легше дихати.
Вона трохи посміхнулась. Сумно. Але щиро.
— Шикамару…
— Не треба. Можеш не пояснювати, я все розумію. — Він потер потилицю, трохи зніяковіло. — Але… я все ж хочу спитати.
Він наважився подивитись їй просто в очі.
— Можливо, це клопітно. Можливо, ми обидва занадто мовчазні. Але… я не хочу більше "просто бути поруч". Я хочу бути з тобою. По-справжньому. Як хлопець і дівчина. Якщо ти не проти.
Його голос був спокійний, але в очах світилась справжність. Не пристрасть. Не імпульс. А тиха, вперта рішучість.
Юкіно заплющила очі на мить. Її серце було неспокійне, але більше не сумнівалось.
Вона кивнула.
— Так. Я теж хочу бути з тобою.
Вперше за довгий час вона не тікала від власних почуттів. І вперше — не відчувала провини.
Шикамару посміхнувся. Цього разу — відкрито. А потім, ніби нічого не сталося, просто простягнув руку.
— Ходімо. Тут повно комарів.
Юкіно тихо засміялась і взяла його за руку.
І в цю мить для них двох усе стало просто.