Екзамен

Перед початком першого етапу іспиту на чууніна

Місце дії: Зала зборів учасників — просторе приміщення, наповнене десятками шинобі з різних селищ.
Повітря напружене, відчувається глуха ворожнеча та конкуренція, усі обертаються на новоприбулих із міркуванням: «Хто ці троє?»

— «Ми прийшли!!» — рознеслось на всю залу голосне, впевнене (занадто впевнене) викрик Наруто.

Команда №7 — Наруто, Саске, Сакура і Юкіно — увійшли в залу, і в ту ж мить усі погляди обернулися на них. Деякі — зацікавлені. Інші — зневажливі. А хтось відверто розлючено зиркав.

Юкіно мимоволі зупинилась. Вперше за довгий час вона відчула незручність. Ні, не страх чи сором — саме оте дивне відчуття ніяковості, коли хочеш просто злитися з фоном, але поруч із тобою… Наруто Узумакі.

Він вже жестикулював, розмахував руками, кричав щось про те, як вони всіх переможуть.

«Так голосно… невже він не відчуває атмосфери?» — Юкіно на мить перевела погляд убік, де її зустріли здивовані обличчя інших генінів.

Вона ледь помітно зітхнула й відвернулася. Її спокійний вираз обличчя трохи змінився — на ньому вперше з’явився натяк на збентеження. Внутрішній дисбаланс. Навіть у найнебезпечніших місіях вона не відчувала цього.

Саске, йдучи трохи позаду, помітив це. Його погляд зупинився на Юкіно.

«Цікаво… Юкіно збентежена? Через нього?..»
«Вона завжди така зібрана. Але зараз... Вперше її спокій похитнув хтось інший. Та ще й Наруто...»

Саске злегка примружив очі.

«Чи це добре?» — промайнуло в нього в голові.

Тим часом до них підійшов незнайомець із круглими окулярами, спокійною усмішкою і манерою говорити, ніби він давно тут усіх знає.

— «Йо. Ви новенькі? З Конохи, так?» — промовив Кабуто Якуші, роздивляючись їхню четвірку.

Сакура одразу напряглася — він виглядав привітним, але щось у його погляді було… надто вивірене.

Кабуто усміхнувся й зупинив погляд на Юкіно.
— «О, тебе я ще не бачив раніше. Нова учасниця? Відразу кидаєшся в очі…» — його голос був ніби нейтральний, але очі уважно вивчали її реакцію.

Юкіно мовчала, лише коротко кивнула. Її постава знову стала ідеально прямою. Але Саске вже зрозумів — її погляд трохи змінився. Вона стала трохи напруженою. Цей хлопець одразу почав розмову з нею, ніби знав, що саме викличе реакцію.

«Кабуто… щось у ньому штучне. Усмішка натягнута. Та він не дурень — одразу націлився на найтихішу з нас», — подумав Саске, дивлячись на те, як Кабуто наче "ненароком" продовжував спостерігати саме за Юкіно, поки говорив про «досвід» і «рівень чакри інших селищ».

Кабуто продовжував:
— «Знаєш, я можу тобі допомогти з інформацією. Маю файли…» — звернувся він майже виключно до неї, ніби решта команди стали для нього другорядними.

Юкіно не відповіла. Її очі залишалися спокійними, але на мить вона кинула погляд на Саске — і той ледь помітно кивнув, мовляв: «Я теж бачу. Ми не ведемось.»

У тісному, задушливому кабінеті панувала напружена тиша. Лише скрип пера по паперу, зрідка — покашлювання когось із учнів. Над ними — погляд Ібікі Моріно, пронизливий, мов кинджал, уважний до кожного руху. Його хижа посмішка ніби говорила: «Я знаю, хто з вас зламається першим».

Юкіно сиділа за третім рядом біля вікна. Її обличчя було спокійним, зосередженим — як у ті моменти, коли вона готувалася до бою. Вона вже давно помітила — цей екзамен не лише про знання, а про вміння діяти під тиском. І саме це вона робила найкраще.

В глибині її очей майнула слабка блакить — активувалася її техніка дзеркала-чуття (Kagami no Jutsu). Тонкі, майже невидимі уламки дзеркального чакра-сліду, раніше залишені на об’єктах у класі, почали вібрувати. Вони передавали їй розмиті, але чіткі обриси відповідей, що вже були написані тими, хто знав правильні відповіді.

Юкіно опустила погляд, і легка усмішка пробігла її вустами. Вона переписувала не все — лише те, що викликало сумніви. Її розум і так працював чітко, як годинниковий механізм.

Саске сидів трохи позаду. Він спостерігав за Юкіно, інколи кидаючи в її бік короткі, спокійні погляди.
 

«Вона не панікує. Вона знає, що робить…» — подумав він. — «Звісно, вона не з тих, хто здається. Розумна, холодна — у цьому вона схожа на мене».
 

Сакура, сидячи трохи лівіше, помітила, як Юкіно впевнено пише, і подумала:
 

«Навіть вона… Юкіно така стримана, але завжди знає, що робити. Я маю зібратися!»
 

А от Наруто…
Бідолашний Наруто тихо пітнів, дивлячись у свій майже порожній листок. Він намагався прочитати щось із лоба сусіда, але нічого не виходило.
 

«Що це взагалі за питання?! Це ж не для генінів, це якась пастка!» — панікував він подумки, ковтаючи клубок у горлі.
 

Поруч Саске активував Шарінґан, лише на мить. Його очі почали вловлювати рухи рук інших учнів, мікронаміри пальців, тремтіння рук, і з цього він реконструював відповіді.
 

«Це і є справжній сенс цього екзамену. Перевірка мислення під тиском. Не впіймають — значить пройшов».
 

А потім… тиша розірвалась.

— Готовий! — голосно вигукнув Наруто і зірвався зі свого місця.

Усі обернулись. Він гордо підходив до Ібікі, тримаючи в руках… порожній листок.
Ібікі глянув на нього суворо, мовчки прийняв аркуш.
 

«Я нічого не написав, але я не здамся! Якщо це перевірка духу — я не дам їм зламати себе!»
 

Юкіно опустила очі й ледь усміхнулась. Саске заплющив очі, похитавши головою. Навіть Ібікі на мить підняв брову — не від здивування, а, можливо, від певного визнання.
Тим же вечором Саске запропонував Юкіно потренуватись. Проте минула вже добра пів година, а вони й досі стояли мовчки — не зробивши жодного руху. Повітря між ними було наповнене напругою, мовби сама тиша після екзамену тиснула з усіх боків. Вона не розвіювалась, а лише згущувалась.
Саске мовчки вдихнув, повів плечем, ніби щось намагався скинути з себе. Потім повільно — ні, цілеспрямовано — зробив крок до неї, скорочуючи відстань до мінімуму. Її очі лишались спокійними, але він бачив, як завмерла. Не через страх. Через очікування.
Він нахилився, погляд не відривався від її губ. Наближався обережно, уважно, немов вивчав кожен її подих, кожен натяк на сумнів чи згоду. Майже торкнувся...
Та в ту ж мить вона приклала долоню до його вуст. Легко. Без опору. Не відштовхнула — просто зупинила. Її дотик був не холодний, не тривожний, а напрочуд ніжний. Теплий. Від цього легкого жесту по тілу Саске прокотилась хвиля мурашок. Він не міг нічого сказати — не хотів нічого зруйнувати.
А коли він повільно опускав голову, її рука, мов пір’їнка, провела від його губ до щоки. Цей рух був сповнений м’якого тепла. Такого, якого він ніколи не шукав, але яке, здається, вже давно потребував.
Юкіно була надто ніжною. Занадто чистою для цього світу, а можливо — і для нього.
Саске тихо зітхнув. Розчарування не мало гіркоти. Він не злився. Навпаки — відчував щось майже заспокійливе. Він відступив на крок, але не відпустив її. Притиснувся лобом до її плеча, стискаючи її в обіймах, ніби тримав щось дорогоцінне й тендітне.
Його очі повільно заплющились.