Випробування тінню

— Ми сюди не розважатись прийшли, — злісно промовив Ґаара, все ще звисаючи з гілки дерева. Його голос був спокійним, але кожне слово мало вагу, наче камінь у тиші.
Очі його звузилися, але він на мить перевів погляд на Юкіно. Його голос несподівано змінився — став менш жорстким, навіть… м'якшим:
— Ви не ображайтесь на нас, добре?
Саске насуплено кивнув, а Юкіно лише мовчки дивилась на нього, не знаючи, що відповісти. Її інстинктивно насторожувала люба нова присутність, особливо така… дивна.
Хлопець із піску зістрибнув на землю легко, майже безшумно. Його погляд ковзнув між ними — проникливий, мовби він бачив більше, ніж говорив.
— Ви двоє… Як вас звати?
Юкіно напружилась.
Її пальці стиснули тканину біля пояса. Вона завжди відчувала себе скуто біля незнайомців, особливо тих, хто одразу вивчав її поглядом. Але щось у Ґаарі нагадувало їй себе — відстороненість, мовчання, внутрішню холодність.
— Саске, Учіха Саске, — коротко сказав хлопець, не відводячи очей.
Юкіно трохи зволікала, потім нарешті відповіла:
— Юкіно. Просто… Юкіно.
Ґаара ледь кивнув.
— Холодна чакра… у тебе, — сказав він, не питаючи, а констатуючи факт.
— Цікаво…
Юкіно відвела погляд, її плечі злегка зрушились. Вона не любила, коли хтось щось у ній "відчував". Її чакра завжди привертала увагу, і вона навчилась приховувати її, наскільки могла. Але зараз — не встигла.
Саске, між тим, помітив це й трохи насупився. Йому не сподобалось, як довго Ґаара дивився на Юкіно.
Але перш ніж напруга встигла загостритись, голос із віддаленого майданчика закликав усіх до збору. У Коноху вже почали прибувати інші ніндзя — по дахах, вулицях і тінях.
Тим часом у будівлі Хокаге проходила закрита нарада.
У кімнаті сиділи троє джонінів: Какаші, Куренай та Асума.
Навпроти них — Ірука Уміно, з виразом рішучої незгоди на обличчі.
— Вибач, Какаші-сенсей, але я не згоден! — вигукнув Ірука, встаючи. — Вони ще надто молоді. Усі десять — ще діти. Як вони можуть вже брати участь у Чунін-екзамені?!
Какаші спокійно заклав руки в кишені, його погляд був, як завжди, спокійний, але не м’який.
— Ірука, — заговорив він. — Вони не звичайні діти. Наруто, Саске, Юкіно, Шіно, Кіба, Шікамару — кожен із них вже показав, що готовий ризикувати життям.
— Але це ще не означає, що вони готові вбивати, — різко відповів Ірука. — А на цьому екзамені це буде! Ти сам це знаєш.
Куренай обережно втрутилась:
— Ми не вимагаємо від них бездоганності, але ми бачимо в них потенціал. Вони ростуть швидко. Можливо… швидше, ніж ми колись.
— Ми не можемо відгороджувати їх вічно, — додав Асума, закуривши сигарету. — Цей екзамен — це лише ще один бій. І краще, щоб вони пройшли його поруч з нами, ніж пізніше, наодинці.
Ірука мовчав. Його серце стискалось. Він виховав їх. Він бачив, як Наруто плакав після кожної невдачі. Як Хіната ховала руки в рукавах. Як Юкіно мовчки стояла в дощі, не чекаючи парасолі.
Вони ще не готові. Вони… ще діти.
Але… рішення вже прийнято.Наруто: викрадення Мегі
Вулиця була тихою, аж надто. Наруто йшов разом із Мегі, коли раптом небо наче потемніло, і звідкись зверху спустилась висока постать — ніндзя у великому капелюсі, з парасолькою, яку тримав як зброю, схожу на кинджал із лезами.
— Ти не забереш її! — крикнув Наруто, але було пізно.
У мить Мегі зникла, а постать розчинилась у тіні.
Наруто побіг за нею, скочив на дах, за будівлю, через вузькі провулки. Серце гупало, ноги несли самі.
Він знайшов її зв’язаною на покинутому подвір’ї — вона кричала, а поряд стояв той самий ніндзя з парасолькою, що вже направляв її на шию.
— Розклонення тіней! — закричав Наруто, і десятки копій з'явились навколо.
— Поверни її — або я тебе знесу!
Ніндзя обернувся. Один удар — дві тіні зникли. Але інша скинула піщаний заряд прямо в обличчя, а справжній Наруто влетів з ноги в груди, збиваючи нападника з ніг. Той розчинився в димі. Лише тінь.
Мегі схлипнула й кинулась до нього.
— Я знала, що ти прийдеш…
Наруто посміхнувся:
— Ну, я ж герой, чи як там!
2. Сакура: ілюзія смерті Саске
Сакура йшла знайомою стежкою лісу, коли зненацька почула крик. Обернулась — Саске стояв на колінах, кров текла з його грудей, а над ним — той самий ніндзя в капелюсі, що холодно витягував клинок.
— САСКЕ КУН!! — її крик пронизав простір.
Вона підбігла — він тримався за рану, обличчя бліде, дихання уривчасте.
— Сакуро… слухай… тобі не треба йти на цей екзамен… Це не твій шлях…
Вона впала на коліна, серце тріщало.
— Що ти… кажеш?.. — прошепотіла.
— Я хочу, щоб ти жила мирно. Щоб не бачила більше крові… Ходімо разом. Далеко звідси. Просто ми двоє…
І тут Сакура завмерла. Її дихання сповільнилось.
— Справжній Саске… ніколи… ніколи б не запросив мене на прогулянку.
— Ніколи б не відмовився від екзамену. І точно не говорив би так спокійно вмираючи.
Вона стиснула кулаки.
— Це — ілюзія!
І в ту ж мить усе навколо розсипалось на осколки світла. Вона стояла сама в лісі.

3. Юкіно: випробування тінню
Для Юкіно створили іншу перевірку. Її розбудили посеред ночі, й вона опинилась у кімнаті без вікон. Тиша. Мороз по шкірі. В центрі — вона сама.
Перед нею стояла її тінь, яка точно повторювала всі її рухи, а потім почала говорити.
— Ти не вмієш любити. Ти — інструмент. Ти потрібна тільки, поки сильна. Коли зламаєшся — тебе викинуть.
Юкіно мовчала. Але серце стискалось.
— Ти думаєш, що хтось насправді тебе чекав у полоні? Вони просто продовжили жити. Ти — тягар.
Тінь посміхалась її ж обличчям. Юкіно спершу намагалася не реагувати. Потім піднялась і, не використовуючи жодної техніки, підійшла до тіні й торкнулась її лоба.
— Я знаю, хто я. І навіть якщо вони мене не чекали — я все одно поверталась. І не для тебе.
Тінь розсипалась, мов лід під сонцем. Темрява зникла.
4. Розмова з Какаші
Юкіно стояла біля мосту. Сніг ще не розтанув після її перевірки. Поруч з’явився Какаші, як завжди — тихо, непомітно.
— Юкіно.
Вона не озиралась.
— Знаю. Ви бачили. Все.
— Я чекав моменту, коли зможу… поговорити з тобою не як сенсей, — його голос був тихий, але щирий. — …а як той, хто бачив, що ти пережила.
Юкіно мовчала, але серце стискалось.
Какаші продовжив:
— Ти пам’ятаєш Хаку? Хлопця, якого ми зустріли з Забузою. Ти тоді мовчала, але я бачив — в тобі щось схоже.
— …він був готовий померти за того, кого любив, — прошепотіла Юкіно. — Але я… не знаю, чи зможу  померти  за когось .
Какаші повільно поклав руку їй на плече.
— Ти не повинна віддавати життя, щоб бути цінною. Декому ти важлива не через силу, не через лід. Просто… тому що ти є.
Юкіно нарешті подивилась на нього. Очі блищали, але не від снігу.
— Навіть якщо я зламаюсь?
Какаші кивнув.
— Тим більше. Бо справжні зв'язки — саме тоді й народжуються.