Команда Конохамару

Захід сонця кидав довгі тіні на вулиці Конохи.
День добігав кінця, але напруга між чотирма ніндзя зовсім не спадала. Посеред порожньої вулиці стояли Наруто, Саске, Сакура та Юкіно, а трохи осторонь — мовчазний Какаші. Тиша між ними була не просто тишею — вона гуділа напругою, мов перед бурею.
Очі Наруто палахкотіли гнівом і рішучістю. Він стискав кулаки, не зводячи погляду з Саске.
Той дивився на нього холодно, однак у його зіниці блиснула злість. Вона була не про Наруто, не про силу — вона була про Юкіно.
— Ей, Саске! — крикнув Наруто, його голос прозвучав майже хрипко. — Я тобі більше не програю!
Саске навіть не здригнувся. Його голос був спокійний, але крізь спокій пробивалась роздратованість:
— Якщо не хочеш мені програти, стань сильнішим.
Після цих слів знову запала тиша. Густо й тяжко. Вона тиснула на плечі кожного з них.
Сакура, нервово перебираючи пальцями поділ кофти, несміливо зробила крок уперед.
— Ей, Саске… — почала вона з тривожною усмішкою. — Може… ми разом сходимо на побачення? Ну… вдвох?
Тиша не встигла народити надію — відповідь прийшла відразу, гострою голкою:
— Ні.
Сакура завмерла. Її усмішка зникла ще до того, як встигла оформитись.
— Ти ще гірше, ніж Наруто, — додав Саске, не відводячи очей. Його голос був різким, мов лезо. Сакура опустила голову. Її плечі здригнулись — не від вітру, а від ваги сказаного.
В ту ж мить Саске повернув голову до дівчини поруч. Його погляд пом’якшав, став іншим.
— Юкіно, ходімо. Тобі час на перев’язку.
Юкіно, яка досі мовчала, ніби була десь у своїх думках, підвела очі:
— Точно… Я й забула, — тихо відповіла вона, відсторонено.
Коли вона рушила слідом за Саске, той на мить зупинився — неначе хотів щось додати, але передумав. Їхні силуети повільно зникли у вечірньому світлі.
Какаші мовчки дивився їм услід, ніби зчитував щось між рядками. Він не сказав нічого. І коли залишився сам із двома підлітками, що залишились — так само мовчки зник, розчинившись у тіні, як завжди.
На вулиці залишилось лише м'яке дихання вітру. І німа тиша, що ще довго не покидала серця кожного з них.Саске й Юкіно йшли вулицею, не промовивши й слова. Тиша між ними не була холодною — радше важкою, наповненою невисловленим. Саске тримав руки в кишенях, його погляд був зосередженим і відстороненим. Але всередині все клекотіло.
І раптом він зупинився. Різко.
Юкіно також зупинилась, здивовано глянувши на нього через плече.
— Може мені теж вести себе як дурень Наруто, щоб ти звернула на мене увагу? — спитав він різко, з нотою гіркого роздратування.
Юкіно здригнулась, мов від несподіваного пориву вітру.
Її думки розсипались, як лід під ногами:
Що? Він… через це мовчав? Через мене? Але… чому? Я ж нічого такого не робила… Я просто…
Її серце закалатало, а розум розривався:
Він — Саске. Спокійний, різкий, холодний. Він ніколи не говорить подібних речей. І зараз він… ревнує? Це… можливо?..
— Для чого тобі це? — спитала вона м’яко, не вміючи й не намагаючись приховати розгубленість.
Її голос звучав щиро — не як захист, не як виклик. Просто як запитання від того, хто насправді хоче зрозуміти.
Саске опустив очі. Його кулаки в кишенях мимоволі стислися.
Я хотів, щоб вона помітила. Щоб дивилась не тільки, коли я поруч. А думала про мене, коли мене нема. Я хотів сказати…
Його губи сіпнулися, ніби він от-от щось промовить. Але…
Дурень. Чого ти боїшся? Слів? Відмови? Що вона подивиться так само, як на Наруто — з лагідністю, але без почуттів?
Його груди стисло. Він не звик бути слабким. Особливо перед кимось. Але зараз слова застрягли десь між горлом і серцем.
Скажи. Просто скажи щось.
Він вдихнув, але… мовчав.
Юкіно все ще чекала, дивилась уважно, ніби шукала хоч натяк на відповідь у його очах.
Але відповіді не було. Тільки тиша, важча за будь-яке з його дзюцу.На вулиці залишились лише Наруто й Сакура.
Хлопець щось енергійно розповідав — жестикулирував, намагався підняти їй настрій, як завжди. Але її очі дивилися крізь нього. В голові лунав лише холодний голос Саске:
— Ти ще гірше, ніж Наруто...
Ці слова били сильніше, ніж будь-яка техніка. Вони застрягли в грудях, залишаючи після себе гіркий осад. Сакура стояла мовчки, опустивши погляд, ніби сама на себе злилась.
І тут, просто посеред вулиці, з'явився… камінь.
Але не звичайний — квадратний, з дірками по центру. Наруто примружився, насторожився…
— Хммм… Що це за маскування таке?! — вигукнув він, підійшов ближче, обійшов — і раптом тицьнув пальцем:
— Та хіба буває каміння квадратної форми та ще й з дірками посередині?!
"Камінь" загойдався. Із-під нього несподівано вистрибнули троє малюків:
— Конохамару-сама! — з переможною усмішкою вигукнув перший — бешкетник у захисному шарфику.
Поряд з ним — дівчинка Мегі з  волоссям що зібране зверу в зва хвостика що стирчать та щирою посмішкою. І третій — Хоґі, хлопчик в окулярах із надто довгим бірюзовим шарфом, що волочився за ним мов плащ.
— Ми — загін Конохамару! — вигукнули всі троє в унісон, гордо виструнчившись.
Але Конохамару раптом завмер, помітивши Сакуру — вона все ще стояла осторонь, навіть не зреагувала на їхню появу.
Він нахилився до Наруто й прошепотів:
— Гей, Наруто… Це що, твоя дівчина?
Наруто блиснув очима. Це був шанс виглядати круто.
Він склав руки за головою, зухвало всміхнувся і відповів з виглядом переможця:
— Звісно, що так!
Але… він не врахував одного. Сакура почула.
Її брова сіпнулась. Тиша.
І потім… вибух.
— ТИ ЩО ТАКЕ НЕСЕШ, ІДІОТЕ?! — закричала вона, обличчя почервоніло від злості.
Секунда — іКонохамару  та Наруто вже лежали на землі, з ґулями на головах.
— Наче від цього вона стане гарнішою… — пробурмотів Конохамару, все ще підводячись, тримаючись за голову.
— ЩО?! — Сакура знову розмахнула кулаком.
— БІГООООМ!!! — закричали всі разом і кинулись тікати.
За рогом…
Конохамару не помітив перешкоди — і влетів прямо в когось. Падає на землю — піднімає голову… і бачить:
Хлопець у капюшоні з лялькою за спиною — Канкуро.
Поруч — дівчина з віялом на спині — Темарі.
Вони здивовано дивились на гурт ніндзя, що з шумом розсипались по вулиці.
— Що тут, у біса, коїться? — пробурмотіла Темарі, піднімаючи брову.
Канкуро схрестив руки:
— Хм. Коноха… цікаво