Ревність що поглинає розум

Сонце вже сховалося за обрієм, повільно згасаючи у золотому світлі вечора. На одному з тренувальних майданчиків Сакура випадково зупинилася, помітивши знайомі силуети. Саске. І поруч — Юкіно. Дівчина стояла до нього обличчям, її руки тремтіли, а Саске… Саске обіймав її, без слова, мовчки, але щиро.
Сакура завмерла.
Її серце стиснулось, щось гаряче підступило до горла.

"Чому... Чому саме вона?!"

Її погляд миттєво наповнився болем. Вона не чула, про що вони говорили до того — і не мала уявлення, що Юкіно щойно повернулася з важкої місії, з якої ледь вижила. Саске просто підтримував її. Але в очах Сакури це був удар.
Вона не підійшла, не закричала, не наважилась. Лише розвернулась і пішла, з кожним кроком розпач стискав груди все сильніше. Уже за п’ять хвилин вона мчала лісом, не розбираючи дороги. Коли нарешті зупинилась — навколо була лише тиша, дерева і темрява. Її руки стиснулися в кулаки.
— Юкіно! Всі тільки й говорять — Юкіно це, Юкіно те! — прогарчала Сакура сама до себе. — Вона просто... Просто прикидається такою холодною та сильною, щоб усі її жаліли! Вона з'явилась нізвідки й одразу... Одразу стала для всіх важливішою, ніж я! Навіть для Саске..."
Сакура била кулаком по дереву, сльози самі текли по щоках.
— "Може, якби її не було... Може тоді..."
— Чому ж ти така зла на цю дівчину? — раптом почувся голос.
Сакура здригнулась. Вона розвернулась і побачила... дивну істоту. Наполовину білий, наполовину чорний чоловік, що ніби виростав із землі. Обличчя було частково приховане, але очі... уважні, цікаві. І якісь... глибоко чужі.
— Ти... Хто ти такий?.. — спитала вона, трохи відступаючи, але її цікавість переважала страх.
— Просто спостерігач, — тихо сказав Зетсу. — Мене зацікавила твоя історія. Розкажи про Юкіно. Вона ж, схоже, боляче вдарила по твоєму серцю?
— Вона вкрала все, — гірко прошепотіла Сакура. — Вона сильна. Хоробра. Саске їй довіряє. І навіть Какаші вважає її талановитою. Вона завжди поруч, навіть коли не треба.
Зетсу нахилив голову, біла половина обличчя мовби усміхнулася.
— А чого вона боїться? Які в неї слабкості?
— Слабкості?.. — Сакура на мить задумалась. — Вона не витримує, коли хтось із Конохи в небезпеці. Вона завжди лізе першою, навіть якщо може померти. І ще... Вона боїться втратити довіру. Бо іноді їй здається, що вона зайва. Особливо тут.
— Цікаво… А що вона любить?
— Допомагати іншим. Особливо дітям. І... здається, тварин. Але вона ніколи не говорить про це вголос. Вона завжди мовчить про себе.
Зетсу мовчав кілька секунд, а потім спокійно запитав:
— А ти? Чого хочеш ти?
Сакура стисла руки.
— Я хочу, щоб Саске побачив мене. Щоб нарешті зрозумів, що я поруч не просто так. Щоб не дивився на неї... а побачив мене. Якщо... Якщо б її не було...
Думки Сакури:
 

"Може, я погана? Але скільки можна мовчати? Скільки ще я маю терпіти, як усі захоплюються нею?.. Якщо б вона просто зникла..."

Думки Зетсу
 

:
"Дивно, як легко зламати серце людини. Ревність — сильна отрута. А ще краще, коли жертва сама розкриває все потрібне..

.
"
Сакура навіть не здогадувалась, кому саме вона відкрила серце цієї ночі. І як ця розмова згодом обернеться загрозою для Юкіно — і для самої Сакури

Юкіно стояла на краю майданчика, де зазвичай проводили інтенсивні тренування. Довкола було порожньо. Лише м’який вітер ворушив траву, а повітря було напоєне чимось… дивним. Сезон був літній — жарке сонце ще не зовсім сховалося, але прямо під її ногами лежав тонкий шар снігу. Сніг посеред літа. Її сніг.
Вона трималася за плече — свіже поранення, яке вона отримала під час останньої місії разом із Рейджі та загоном Анбу. Воно було акуратно перев'язане, але біль не минав. І не лише фізичний.
Вона не розуміла, що з нею. Щось змінилося.

«Після того, як я поглинула сніг... щось... ніби прокинулося. Але це не тільки чакра. Ніби моє тіло… ніби я не зовсім я.»

Її пальці тремтіли. В грудях було відчуття тиску. Не страху — скоріше, втрати контролю. Вперше за роки вона не була впевнена в собі на сто відсотків. Сніг слухався, але був іншим. Наче мав власну волю. І в ньому… було щось більше, холодне й живе.
Вона глибоко вдихнула, змусила себе заспокоїтись. Її очі стали порожні, байдужі — як завжди. Та раптом…
— Ти мала відпочивати. — голос був рівний, тихий, але знайомий до болю.
Юкіно повільно обернулась.
Саске. Він стояв кількома метрами від неї, руки в кишенях, але його погляд... він був зовсім не таким, як завжди. У ньому була тінь занепокоєння.
— Мені не сидиться, — відповіла вона тихо. — Мені здається, якщо я зупинюсь — все розсиплеться.
Саске мовчки підійшов ближче. Він побачив, як напруга в її плечах не зникала, як пальці судомно стискались. Вона була не просто втомлена. Вона зламана, але навіть цього не визнавала.
— Що відчуваєш?
— Ніби я частина снігу. Ніби це він тримає мене, а не я його. Як лід всередині… всередині мене. І він росте. Я не знаю, чи це нормально. Але я не боюсь. Просто... дивно. — її голос не тремтів, але щось у ньому було ламке.
Саске нічого не сказав одразу. Просто стояв, спостерігаючи. Дивлячись на неї — не як на зброю, не як на союзника. А як на людину, що бореться з собою щосекунди.
— Ти не маєш з цим бути сама. — тихо сказав він.
Юкіно мовчала. Вона не була готова чути це. Не була готова прийняти це. Але в наступну мить він обережно підійшов ближче — ще один крок, другий — і зупинився перед нею.
Його руки торкнулись її плечей. Повільно, ніби даючи шанс відступити. Але вона не рухалась.
— Це просто підтримка, — подумала вона, намагаючись зберегти холод.Це нічого не значить. для неї так і було 
Але він не відпустив. Його пальці були теплі. Його дихання — тихе, але щире. І нарешті... він обійняв її. Повільно, вперше за довгі роки. Не показово. Не випадково. А так, як хотів давно, але ніколи не наважувався.
Її очі трохи розширились. Раптовий теплий дотик у лютому внутрішньому холоді змусив її серце забитися сильніше. Вона не розуміла чому, але… не опиралась.
— Ти сильна. Але тобі не треба боротись самій, — прошепотів він. Він говорив це собі. Не чекав відповіді. Але це було перше, справжнє, щире зізнання, якого Юкіно ніколи не почує прямо.
Для неї це був просто жест підтримки, несподіваний, але людяний.
Для нього — точка неповернення. Він дозволив собі відчувати, і дозволив це саме до неї.
У снігу між літом і льодом, Саске вперше доторкнувся до тепла, яке ховав за холодом.
І, можливо, саме вона була здатна розтопити його.Юкіно і Шикамару.
Тепло, тінь дерев, мовчання, яке більше за слова.
Для Саске це було обіймами,
для Юкіно — просто підтримкою.
А її серце було вже зайняте, хоча вона й сама довго не наважувалась це визнавати.
Шикамару з’явився в її житті тихо. Не так, як інші. Без гучних слів, без спроб вразити, без питань.
Просто одного разу він зайняв тінь під тим самим деревом, де вона любила читати. І залишився.
— Якщо не заважаю — я тут подрімлю. — сказав він, навіть не розплющуючи очей.
Юкіно злегка здивувалась, але промовчала. Не тому що не хотіла відповісти — просто не знала, що сказати. Це був перший, дивний початок.
Згодом... це стало звичкою.
Вони майже не говорили, але її книги почали жити поряд із його дрімотою.
Він лежав, склавши руки за головою, очі напівзаплющені, іноді кидав їй короткі фрази:
— А що в цій книзі? 
— Ти ж наче спиш.
— Вухо слухає, тіло дрімає — зручно.
І вона посміхалася. Тихо. Ледь помітно. Але щиро.
Їхні зустрічі були не запланованими, але постійними. Їх не можна було назвати прогулянками. Це були мовчазні присутності, які не вимагали пояснень.
Юкіно читала, Шикамару дрімав або мовчки спостерігав за хмарами. Інколи він, здавалось, навіть не звертав на неї уваги. Але вона знала: якщо вона підведеться — він теж встане. Якщо вона замерзне — він непомітно віддасть свій жилет. Якщо в неї зникне настрій — він мовчки посидить поруч довше, ніж зазвичай.
Це була тиша, яка лікувала.
Саске цього не бачив.
А якби й бачив — не зрозумів би.
Бо їхній світ — був зовсім іншим.
У ньому не було боротьби, болю чи спроб вразити одне одного.
У ньому було:
— тінь дерева,
— сторінки книги,
— і хлопець, що ніколи не нав'язується, але ніколи не йде.
Юкіно не усвідомлювала, коли почала чекати його присутності.
Коли звичка стала потребою.
Коли просто “дрімота” поруч стала спокоєм у світі, де завжди війна.
Вона не думала про це, не мріяла, не планувала.
Але одного разу вона повернулась з місії — втомлена, виснажена, як завжди.
І перше, що зробила — пішла до тієї самої тіні.
І там вже сидів Шикамару, зі звичною байдужістю в позі, але з тінню полегшення в очах.
— Я думав, ти вже не прийдеш. Цілий день хмари нудні без тебе.
Юкіно сіла поруч. Без слів.
Але посмішка з’явилась сама.