Місія для Юкіно

Світло падало м’якими променями на дерев’яну підлогу кабінету Хокаге. Атмосфера була незвично напруженою. Навіть Наруто, який зазвичай не міг втриматися на місці, цього разу сидів тихо. Саске, мовчазний і зібраний, стояв біля вікна, спостерігаючи за вулицею. Сакура скоса поглядала на Юкіно, яка стояла поруч, рівно й мовчки, з тим самим непроникним поглядом, у якому щось важке лежало глибоко, на дні.
Третій Хокаге говорив повільно, спокійно, але його голос мав вагу:
— Юкіно, я прошу тебе приєднатися до цього складу анбу як ніндзя-медика. Місія не надто складна, але важлива. Решта медиків зайняті, а ти — єдина, на кого ми можемо покластися в такому форматі.
На кілька секунд запала тиша.
І в цей момент двері розчинилися.
Рейджі увійшов, мов тінь — беззвучно, у повній формі анбу. Маска, мов біла кістка, відкидала тінь на його підборіддя. Поруч ішов Тайго, його величезне тіло зменшене до звичного розміру, майже по плече Рейджі. Але навіть у цьому вигляді він виглядав масивно й гідно. Він відразу попрямував до Юкіно та зупинився біля неї, поклавши голову їй на руку. Вона машинально торкнулась його шерсті, провівши пальцями по теплому хутру — і Тайго ніжно примружився, насолоджуючись її холодним дотиком.
Рейджі спокійно подивився прямо на Какаші.
— Це я настояв, — промовив він рівним голосом. — Я особисто хочу, щоб вона пішла на цю місію.
Какаші повільно підняв голову. Його голос прозвучав коротко, без емоцій, але твердо:
— Хто б сумнівався. Я — проти.
Напруга в повітрі стала відчутною фізично.
— І чому ж? — коротко поцікавився Рейджі, не зрушивши з місця.
— Бо вона — дитина. Без реального досвіду в анбу. Її лише нещодавно допустили до відновлення після останнього інциденту. А тепер ти хочеш знову втягнути її у щось, що не кожен дорослий переживе.
Рейджі повільно схилив голову, мов аналізуючи слова.
— Ти дивишся на неї і бачиш “дитину”. А я бачу ніндзя, який вижив у тому, що більшість не витримала б. Вона не слабка. Вона готова.
Какаші зсунув пов’язку на лобі трохи вище, наче йому стало жарко.
— Ти хочеш бачити в ній себе. Але вона не ти. І це не комплімент.
У кабінеті повисла гнітюча тиша. Тайго злегка підняв голову, і його вуха нервово сіпнулися.
— І добре, що не я, — спокійно відповів Рейджі. — Бо вона краща. Вона сильніша. І вона заслуговує на право вибору. Не ти вирішуєш, що вона може.
— А хтось має вирішити, коли її бажання стануть загрозою для неї самої! — голос Какаші вперше загострився, і навіть Наруто здригнувся.
Юкіно мовчала. Але Тайго сильніше притиснувся до її стегна, як заспокійливий щит.
— Ти боїшся не за неї, — тихо сказав Рейджі. — Ти боїшся, що вона виявиться не такою, як ти собі уявив. Що вона доведе тобі, що твоя "турбота" — лише спроба зберегти стару систему.
— Я турбуюся, бо знаю, що буває, коли кидаєш юних в ту темряву, де сам колись горів, — відповів Какаші. — І знаю, що дехто вже ніколи не повертається звідти.
Рейджі не відповів.
Замість цього він зняв маску.
І всі в кімнаті побачили його обличчя: спокійне, але глибоко втомлене, з тінню болю десь глибоко в очах.
— І тому я й не хочу, щоб вона йшла туди сама.
Третій Хокаге втрутився лише тоді, коли атмосфера стала небезпечно близькою до вибуху:
— Досить. Рішення прийняте. Вона піде, якщо згодна. Але не сама. Рейджі — ти очолиш цю місію. І несеш відповідальність за неї.
Юкіно нарешті озвалася. Її голос був спокійним, рівним, але чітким:
— Я згодна.
У той момент її очі зустрілися з очима Какаші. І в них не було ні виклику, ні страху — тільки тиха впертість.
І навіть Какаші, попри все, зрозумів: її вже нічого не зупинить.Ти ще можеш відмовитися.
Ця думка стукала у скронях Какаші, коли він уперше залишився із Юкіно наодинці після рішення Хокаге. У кабінеті стало тихо. Сакура й Наруто вже вийшли, навіть Саске відвернувся й рушив до дверей. Лишилися тільки він, Юкіно і глуха напруга, яка не розсіялася, хоч Рейджі й Тайго більше нічого не казали.
Юкіно стояла рівно, з тією самою стриманістю в очах, яка так його бентежила. Вона дивилася на нього — не як дитина на сенсея, а як людина, яка вже занадто багато бачила.
Ти ще можеш відмовитися. Ти не мусиш цього робити.
Але слова, які він промовив уголос, прозвучали жорсткіше, ніж він планував:
— Ти розумієш, що це не тренування, Юкіно? Це не місія для перевірки твоїх навичок. Це анбу. Там не буде тих, хто підстрахує, якщо ти зробиш помилку.
Вона мовчала.
— Сакура… — він сам не зрозумів, навіщо це сказав. — …Сакура інколи все сприймає легше, ніж треба. Якщо щось не вдається — вона просто йде далі. Ти не така. Ти все носиш у собі. Це зламає тебе, якщо щось піде не так.
Її обличчя навіть не здригнулося. Лише в очах на мить спалахнуло холодне світло.
— Я далеко не Сакура, сенсей, — відповіла вона спокійно. — І ніколи не була.
І тоді він уперше по-справжньому зрозумів: вона вже все для себе вирішила.
Він дивився їй услід, коли вона пішла, і відчував, як у грудях наростає тривога, що нікуди не дівається. Щось у ньому, колись давно привчене довіряти інстинктам, майже кричало, що це — неправильно.
…А коли все закінчилося, і його передчуття справдилось, Какаші довго не міг ні з ким говорити про це.
Він згадував її спину, коли вона йшла з того кабінету — рівну, мов лезо катани. Її тихий голос, що не дозволяв себе переконати. Її очі, в яких було більше рішучості, ніж він бачив у дорослих ніндзя.
Ти не така, як Сакура. Ти не вмієш просто відпустити. І я знав це. З самого початку знав.
Йому хотілося вірити, що він міг би щось змінити, якби був наполегливішим, жорсткішим. Що якби він тоді зупинив її — усе склалося б інакше.
Тільки от вона не дала б себе зупинити. Навіть якби я вмовляв її до ранку.
Але думка, що він усе одно мав спробувати ще раз, ще раз і ще…
…ця думка переслідувала його ночами довго після того, як усе вже сталося.