Остання битва Забузи

Юкіно схилилась над Саске.
Її чакра згасала — зелений світ слабшав, ставав прозорим, ніби танув разом із її вірою.
Вона тримала його руку. Та була холодною. Своїми пальцями вона намагалась втримати його тут — на цьому мосту, в цьому світі, з собою. Але її руки тремтіли, мов крижані листки на вітрі.
Сльози вже не текли — вони просто збирались у кутках очей, завмираючи там разом з усім.
Юкіно повільно впала поруч, щокою торкнувшись його плеча.
«Я знову… не змогла…»
«Я ж обіцяла… я сказала, що якщо він буде поранений, я захищу його…»
«Але я… така слабка…»
Її останній подих був тремтячим.
«Саске… я так хотіла… щоб ти хоч раз… просто подивився на мене… не як на союзника… а як…»
Темрява почала стискати її свідомість.
Тим часом Хаку опустив очі, коли побачив, як Юкіно впала.
Він мовчки вдихнув, а тоді подивився на Наруто.
— Ну ж бо, Наруто… Вбий мене. — голос був тихим, але в ньому не було жалю. Лише спокій і втома. — Мені більше немає заради чого жити.
Наруто тремтів.
Кунай у його руці ледь не випав. Його серце розривалось, погляд то падав на Хаку, то знову повертався до бездиханного Саске.
У цей же час Какаші вже стояв перед забузою.
Його рука палахкотіла блискавкою. Чідорі був готовий — енергія завивала, мов тисяча птахів, що кричать у передчутті удару.
— Тобі не втекти, Забузо. — очі шарінґана не кліпали.
— Ти не розумієш, — відповів Забуза хрипло. — Я не можу програти. Не можу втратити цього бою…
— Ти вже програв, — відповів Какаші. — Але ти навіть не розумієш, що насправді втрачаєш.
Наруто підняв кунай… але рука Хаку зупинила його.
— Вибач, Наруто-кун… — його погляд став м’яким, але рішучим. — Я… ще не можу вмерти.
Він склав печать — і зник із місця.
Він з’явився за секунду —
…просто між Забузою і Какаші.
— ЗАБУЗА-САН!! — вигукнув він, розкинувши руки.
Какаші не встиг зупинити удар. Чідорі влучив у груди Хаку.
Кров ринула з його рота, а очі ще якусь мить дивились на Забузу…
…наче просили пробачення.
Какаші стиснув руку, щоб забрати чакру і витягнути руку з його тіла.
— Хаку… — прошепотів він. — Чому…?
Хаку звалився вперед сильно стискаючи руку яка щойно його вбила . Але Какаші встиг його підхопити.
Він закрив йому очі рукою, на яку капала кров.
Раптовий рик.
Забуза кинувся вперед — не стримуючи нічого.
— ЗА ЩО?! — його меч летів просто на Какаші.
Але той, не випускаючи тіло Хаку, встиг відстрибнути назад.
Кинув одного куная — той встромився Забузі в ліву руку. Потім ще один — у праву. Обидві руки тепер звисали — безсило.
Забуза ще тримався. Стискав меч зубами, намагався пробитися до Какаші.
— Я все ще можу битись… — прохрипів він, кров стікала з плеча.
— Ти не розумієш, — сказав Какаші вже спокійно. — Він щойно врятував тобі життя. А ти… хотів убити єдину людину, яка тебе по-справжньому вірила.
Туман розсіювався.
Хмари розходились. Світло падало на міст, що був залитий кров’ю, пилом, льодом і болем.Сакура стояла поряд із Тадзуною.
Вітер тріпав її волосся. Вона дивилась на Наруто — його спину, що горбилась від напруги. Кунай у його руці тремтів так само, як і його плечі.

— Ей, Наруто! — крикнула вона, навіть не намагаючись стримати нетерплячий тон. — Як там Саске?!

Наруто мовчав.
Не відповів. Лише ще дужче стиснув зуби, так, що на підборідді заходили жили.

Сакура невдоволено зітхнула — тільки тепер її погляд ковзнув до Юкіно, що лежала поряд із нерухомим Саске. І їй раптом стало холодно.

Він… не рухається…

— …Тадзуна-сан… — її голос здригнувся.

— Ходімо, — тихо сказав Тадзуна. — Треба перевірити…

Вони разом кинулися вперед, тримаючись за руки, щоб не впасти серед уламків льоду.

Сакура впала на коліна поряд із Саске.
Тадзуна зупинився трохи позаду і озирнувся на ще димлячий бій Какаші і Забузи.

— В такі моменти… краще не стримуватись, — пробурмотів він. — У школі ніндзя вона завжди все робила ідеально. На тестах — сто балів. І одне з правил писала з гордістю: “Ніндзя не має права проявляти емоції. Місія — перш за все.”

Сакура опустила голову на груди Саске, і її плечі здригнулись.

— Але…

Вона вже не змогла стриматись. Її крик розлігся по мосту.

Тим часом Забуза стояв із похиленим мечем.

Кров повільно крапала з його рук. Він дивився перед собою, але не бачив нічого — окрім минулого.

— Я… завжди думав, що почуття — це слабкість, — його голос був хрипким. — Але чому… так боляче…?

Очі його заповнились слізьми.
Ті сльози, яких він не допускав усе своє життя.

— Хаку… чому ти…?

Його плечі здригнулися. Він уперше плакав по-справжньому.

Юкіно теж почала отямлюватись.
Її повіки важко піднімались. Світ з’являвся перед очима, наче через товщу води.

Вона побачила — вона лежить у когось на руках.
Тепло. Сильні руки, хоч трохи тремтять.

Саске…?

Його чорні очі були відкриті. Він вже притомний. І дивився просто на неї — мовби не бачив більше нікого.

— Ти… С..сакура ...мені боляче … — прошепотів він, голос був слабкий, але впертий

Сакура схлипнула, ще сильніше  відсмикуючись.
Але Саске навіть не глянув на неї.

Юкіно кліпнула — сльози знову потекли по її щоках.

— Ти… ти живий… — прошепотіла вона, голос рвався.

Але радості в її очах не було. Лише провина і розпач.

«Я знову… нічого не змогла… знову… ти постраждав… через мене…»

Вона відвела погляд — не могла дивитись йому в очі.

Але його рука міцніше обхопила її за спину.
Тремтяча, подряпана, але сильна.

«Мені подобається… що ти так мене обіймаєш…»

Він мимоволі стис її ближче, відчуваючи, як вона вся дрижить, мов налякана пташка.

«Якби я не отямився перший… я б… не наважився. Так і лежав би… удаючи, що мені байдуже…»

Його обличчя було спокійне.
Йому байдуже було, що поруч Сакура. Що вона знову щось говорить. Він навіть не чув.

«Ти… просто… залишайся поряд…»

І тоді — знову голос, що розірвав цю крихку тишу.

— Я дивлюсь… ви тут і справді ціле шоу влаштували.

Ґато.

Він стояв на краю мосту, спираючись на палицю. Навколо — десятки бандитів. Мечі, списи, кайди.

— Справжня драма. Двоє закоханих. Один плаче за товаришем. Інший ридає над своїм зброєносецьом. Чудово, просто чудово. Але… шоу скінчилось.

Він кивнув уперед.

— Прибити їх усіх.

Головорізи рушили.

Какаші повільно піднявся, кров капала з його руки, але очі шарінґана палали холодним світлом.

Наруто зціпив зуби і встав перед Юкіно і Саске, кунай блиснув у його руці.

Саске тихо видихнув, нахилився до Юкіно.

— Не бійся, — шепнув він, трохи гірко всміхаючись. — Цього разу я все бачу… і нікого не пущу.Гей, хлопче… — хрипло проказав Забуза, похитуючись, але не опускаючи голови. — Дай мені… свій кунай. Тимчасово.

Наруто мовчки кинув йому зброю.
Забуза зловив кунай зубами — обличчя його було залите кров’ю, погляд палахкотів останнім гнівом.

Він кинувся просто в натовп бандитів.
Вони спершу спробували відступити, але Забуза вже прорізав їм шлях. Кожен рух був рваним і важким, та він ішов уперто. Списи і мечі встромлялись йому у спину, але він навіть не хитнувся.

— Ґато!! — голос його був схожий на рев пораненого звіра. — Я йду… по тебе…

Натовп розступався, та ті, хто не встиг — падали мертвими.
Врешті, він дістався Ґато. Його очі звузились від задоволення. Лезо куная повільно зупинилось під його горлом.

— Це… за нього… — хрипів Забуза.

Одним ривком він перерізав Ґато горло.
Той беззвучно впав, судомно хапаючись за повітря.

Забуза повернувся до решти бандитів.
Вони стояли, приголомшені.
Він зробив кілька кроків у бік Хаку.
Його ноги підкошувались, але він не зупинявся.
Хоч би раз… просто побачити твоє обличчя…

Та не дійшов.
Він упав на одне коліно, кунай випав із зубів. Потім обличчям торкнувся холодної дошки мосту.

Тим часом, у селі.

Інарі пробіг усі вулиці.
— Люди! Ми повинні допомогти! Вони всі помруть!

Але ніхто не відчиняв.
Він затремтів, стискаючи руки в кулаки.
Тоді… я сам…

Він повернувся до дому, зібрав залишені інструменти, відкрив двері… і завмер.

Уся вулиця була заповнена людьми.
Всі чоловіки стояли, тримаючи вила, палиці, старі рибацькі ножі. Їхні обличчя були похмурі й рішучі.

Інарі випростався, витираючи сльози.

— Герої… завжди з’являються в останній момент! — повторив він із гордістю.

— Вперед!

Коли вони прибігли на міст, головорізи завмерли від переляку.
Наруто виступив уперед.

— Каге Буншин но Дзюцу!

Десятки його клонів заповнили простір.
Какаші примружився і спокійно склав печаті.
Ще більше його клонів з’явились поруч із Наруто.

Цього видовища бандити не витримали.
— Втікаємо!! — зчинилась паніка.

Вони кинулись до човнів, б’ючись один з одним, лишаючи зброю й тіла своїх.
Над мостом нарешті запанувала тиша.

Сакура і Тадзуна стояли осторонь.
Неподалік стояв Саске.
Він досі підтримував Юкіно за талію — так міцно, що навіть якби вона захотіла відступити, не змогла б.

Юкіно трохи нахилила голову, не наважуючись дивитись йому в очі. Її руки тремтіли.

«Знову… знову все скінчилось тим, що мене треба було рятувати…»

Вона дивилась на свою долоню, що тремтіла у нього на плечі.
«Я… нічого не змогла… Навіть допомогти Саске по-справжньому…»

Її серце стискалось від сорому й болю.
«Яка з мене союзниця… яка з мене… ніндзя…»

Їй не спадало на думку, що він, притримуючи її, думає зовсім інше.

Саске повільно відвів погляд від трупів бандитів.
Його рука трохи сильніше стисла її талію.

«Мені… трохи подобається… що ти так близько…»

Він вдихнув.

«Іноді… ти занадто багато про себе думаєш. Наче твоя цінність тільки у силі…»

Він не сказав цього вголос.
Тільки стиснув її ще міцніше.
Зовні він залишався звично похмурим, ніби йому все байдуже. Але його пальці говорили більше, ніж слова.

Тим часом Какаші нахилився до Забузи.
Той ледве відкрив очі.

— …Одне… прохання… — прохрипів він. — Віднеси… мене… до нього…

Какаші мовчки кивнув.
Обережно дістав списи і клинки, щоб Забуза міг хоч трохи ворухнутись.
Потім акуратно підняв його на руки.
Він відніс його туди, де лежав Хаку.

Коли Какаші опустив тіло поруч, Забуза повернув голову.
Його закривавлені пальці торкнулись холодної руки Хаку.

— Я… іду… за тобою… — його голос розчинився в шелесті вітру.

Раптом почав падати сніг.

Але він був не таким, як холодний колючий сніг Юкіно.
Цей сніг був теплим, великими м’якими пластівцями, що тихо танули на шкірі.
Здавалося, самі небеса прощаються з Хаку.

Сніг падав на закриті очі хлопця, що знайшов спокій.
На руку Забузи, що так і не відпустила його.

Над мостом панувала тиша.
Сніг продовжував падати — теплий, прощальний.Вони стояли біля двох могил.
Прості дерев’яні хрести, вкопані поруч.
На кожному лежали вінки з фіолетових квітів, що Інарі зібрав на галявині, бо казав, що вони схожі на ті, що любив Хаку.
Вітер колихав пелюстки, а над морем тихо гули чайки.
Наруто стояв із похиленими плечима, довго мовчав. І нарешті, хрипким голосом запитав:
— Це правда… про що ті двоє говорили?
Какаші спокійно перевів погляд із могил на нього.
Одне око було заплющене. Друге, шарінган, він ховав під пов’язкою.
В голосі не було ні осуду, ні жалю — лиш спокій:
— Так. Навіть у Коносі є такі. Як би це не виглядало… але шинобі справді часто — лише інструмент.
Наруто опустив голову. Здавалося, ці слова боляче впали йому в серце.
Але він раптом стиснув кулаки і підняв підборіддя.
— Отже… я тоді піду іншим шляхом. Своїм.
Його голос був упевнений, навіть трохи радісний.
Какаші ледь помітно всміхнувся.
І хай він іще дитина… але це вже справжня сила духу.
Коли Наруто та Інарі з жителями прощались, вони старанно відверталися один від одного, ховаючи очі.
— Я… я не плачу, ясно?! — пробурмотів Інарі, витираючи рукавом обличчя.
— І я… теж… — хрипко підтвердив Наруто.
Та коли вони пройшли кілька кроків у різні боки, обидва заплакали — тихо, по-дитячому. І обидва це знали.
Коли команда вже рушила назад по мосту, Наруто весело жестикулював і мріяв уголос:
— А як повернемось у Коноху — я одразу ж піду їсти рамен! ВЕЛИЧЕЗНУ миску! Ні, дві! А ще…
Його голос лунав по мосту, мов дзвінкий сміх після довгої темряви.
Сакура трохи зніяковіло засміялась, обернулась до Саске:
— Ей, Саске… може… ми зходимо на побачення?
— Ні. — коротко й байдуже відповів він.
Він навіть не глянув на неї — лише краєм ока зиркнув на Юкіно, яка йшла збоку, мовчазна і похмура.
Юкіно, з опущеною головою, дивилася під ноги. Її довге волосся закривало обличчя, а руки були сховані в рукавах.
Здавалося, що її зовсім не цікавить радість решти.
Вона думала:
«Яка різниця, чи я тут була… Чи ні. Все одно… я не змогла врятувати його тоді. Я не змогла врятувати ні Саске, ні… ні себе.»
«Я слабка…»
Вона навіть не помітила, що Саске щоразу дивиться на неї.
Какаші час від часу кидав погляди то на Юкіно, то на Саске.
Він думав про те, що бачив раніше.
Про те, як вона без вагань кинулася до Саске — як тримала його, вся тремтячи.
Як він не відштовхнув її. Як, навпаки, хапав її руку, щоб не випустити.Вони стояли біля двох могил.
Прості дерев’яні хрести.
Під кожним — вінок із фіолетових лісових квітів, що росли на узліссі.
Вітер ворушив пелюстки, і здавалось, що вони схиляються у мовчазному поклоні.
Могили були поруч, так само поруч, як їхні долі.
Какаші стояв мовчки, поклавши руки в кишені.
Наруто дивився на хрести, зціпивши кулаки, ніби щось всередині досі не дає йому спокою.
— Це правда… про що ті двоє говорили? — озвався він нарешті.
Голос у нього був хрипкий.
— Про те, що шинобі — це лише інструмент?
Какаші повільно перевів погляд на нього.
Очі під маскою були сумні, але спокійні.
— Так. — його голос звучав м’яко, без звинувачення. — Навіть у Коносі є такі. Як би це не виглядало… але шинобі дійсно часто стають інструментом.
Наруто заплющив очі.
Він стояв так кілька секунд, а потім різко підняв голову.
— Отже… я тоді піду іншим шляхом. — сказав він твердо. — Своїм.
Його очі світилися чимось світлим, майже дитячим, але надзвичайно сильним.
— Я не хочу бути нічиїм інструментом.
Какаші ледь-ледь усміхнувся.
Коли Наруто й Інарі з усіма жителями прощалися, вони робили вигляд, що не плачуть.
Інарі витер очі рукавом, ображено фиркнув:
— Я… просто… в мене щось у око потрапило…
— І в мене! — буркнув Наруто.
Але коли вони розвернулися спинами один до одного — обоє заплакали по-справжньому.
І обидва розуміли це, але не наважилися озирнутися.
Коли команда Какаші вже рушала по мосту, Тадзуна оглянув їх і сказав голосно, щоб чули всі селяни:
— Я думаю… ми назвемо цей міст… Великий Міст Наруто!
Наруто спершу кліпнув — потім підскочив на місці:
— Справді?! Ух ти!!
Він гордо всміхався, хоч на очах усе ще блищали сльози.
Селяни засміялися.
Інарі стояв поруч із Тадзуною, не відводячи погляду від Наруто, з тим самим гордим блиском в очах.
Коли вони йшли назад по мосту, світ здавався зовсім іншим.
Легшим. Чистішим.
Наруто йшов попереду, розмахуючи руками й весело мріючи:
— А як ми повернемось у Коноху… я одразу піду їсти рамен! Цілу велику порцію! А може дві!
Сакура скочила йому на спину:
— Ти знову тільки про їжу думаєш!
Він ображено заскиглив:
— Ну я ж ріс сам-один, дай хоч раз наїстись!!
Саске йшов трохи позаду, мовчки.
Сакура озирнулась до нього й раптом набралась сміливості:
— Ей, Саске… м може ми… ну… коли повернемось… сходимо на побачення?
— Ні. — коротко й чітко відрубав він.
Він навіть не подивився на неї — його погляд ковзнув убік, туди, де йшла Юкіно.
Юкіно йшла трохи осторонь, спустивши голову.
Її волосся спадало на обличчя.
Вона так і не сказала жодного слова з того моменту, як вони пішли від могил.
Її руки були сховані в рукавах, мовби вона ховалась сама від себе.
«Я… не знаю, чи колись перестану відчувати це…»
Вона відчувала і полегшення, і гіркий осад провини.
Здавалося, що всі радіють, а вона не має права на радість.
Бо інші заплатили надто велику ціну.
Какаші теж дивився на неї.
Він ішов останнім і думав:
«Вона схожа на Хаку. Не через здібності чи силу… а через те, що готова жертвувати собою без вагань. І що зовсім не розуміє, скільки варта. Може, це найбільша небезпека…»
Він сумно зітхнув.
«Треба буде поговорити з нею, коли повернемось. Пояснити, що життя — не лише про те, скільки ти можеш віддати. Що вона — не просто інструмент…»
Він заплющив єдине відкрите око й усміхнувся куточками губ.
«…І що комусь вона потрібна такою, якою є.»