Пробудження лиса

Наруто стискав Саске, що не рухався.
Сльози били в груди сильніше за все, що він колись відчував. У голові гриміло лише одне слово:
«Ні...»
Але тіло Саске не відповідало.
А його останні слова лунали в пам’яті Наруто, мов прокляття.
«Я… помер…»
Внутрішній крик почав розривати його зсередини. Пульс розбивався об скроні. Невимовний біль, відчай і лють захлиснули все.
І тоді — все змінилось.
Очі Наруто різко змінилися — зіниці стали вузькими, хижими.
По тілу прокотилась хвиля чакри — криваво-червона, гаряча, майже жива.
Навіть Хаку відчув — цей тиск, цю дику силу.
— Це... що це?! — прошепотів він, роблячи крок назад.
З тіла Наруто наче вирвалися хвилі чакри — мов палаючі язики полум’я, що набували форми… хвоста. Один. Другий. Лисина посмішка — лють дев’ятихвостого.
Дзеркала льоду навколо почали тріщати.
Один за одним — крижані уламки з глухим тріском розліталися на шматки, не витримуючи тиску чакри. Світло заблищало на кожному уламку, ніби визнаючи — ця лють сильніша.
— Ти… зробив це… — Наруто зиркнув на Хаку.
Його голос був глибший, глухіший. — Ти вбив мого товариша…
Хаку не опустив очей.
— Так… Це — битва. Справжні ніндзя мають бути готовими вмирати.
— Заткнись!! — закричав Наруто. — Це не просто битва!! Я тобі не пробачу 
— Ти плачеш за ним? — м’яко запитав Хаку. — Це твоя перша втрата? Перший товариш, що загинув? Тоді ще побачиш справжній біль. Так живуть ніндзя.
— Ні! — Наруто кинувся вперед. — Замовкни 
Його кулак, оповитий чакрою К’юбі, вдарив Хаку з такою силою, що маска розкололася.
Біла кераміка розлетілася, відкривши юнацьке обличчя з болем, спокоєм… і тінню жалю.
Тим часом Юкіно нарешті зрушила.
Вона кинулася вперед, ледве тримаючись на ногах.
«Саске…»
Коліна підкосились, коли вона впала біля нього. Руки трусились, але вона почала витягати  голки з його тіла.
— Будь ласка… не помирай… не зараз… не коли я тут… — прошепотіла вона крізь сльози.
Її чакра була на межі. Але вона все одно зосередилась. Вона знову спробувала виконати техніку зцілення — крихітний потік льоду пробіг по ранах, але не міг зупинити внутрішню кровотечу. Та вона не зупинялась. Вона мусила хоча б спробувати.
На іншому кінці мосту — битва Какаші проти Забузи набрала обертів.
— Туман... все ще занадто густий... — прошепотів Какаші. Але його очі Шарінґану спокійно оцінювали поле.
І тоді — гучне гарчання.
Собаки.
З усіх сторін на Забузу накинулися призвані ніндзя-пси: від велетенського пса до маленьких, але шалених. Вони повалили його, вп’ялися зубами в руки, ноги, плечі.
— Як…?! — закричав Забуза, намагаючись вирватись.
Какаші стояв поряд, око палахкотіло.
— Я навмисно підставив себе, — спокійно промовив він. — Твоя зброя була вкрита моєю кров’ю. І мої пси пішли по запаху. Ти сам допоміг мені знайти тебе.
Туман почав розсіюватись.
І тоді Какаші зробив крок вперед. Склав печаті — пальці рухались із блискавичною швидкістю.
— Тепер я покажу тобі техніку, яку не скопіював, а створив сам.
У руці заіскрилась чиста чакра. Вона стискалась, завивала мов блискавка.
— Чідорі (Chidori, "Тисяча птахів").
Хаку стояв напроти Наруто 
Криваві тріщини на ній здавались символом його власної долі. Він не пручався — дивився просто в очі Наруто, чия чакра ще потріскувала, мов полум’я.
Навколо чувся шум битви — десь далеко лунало гарчання собак і потріскування блискавки Какаші. Але між ними стояла своя тиша.
— …Я… розумію твій біль, — тихо почав Хаку, голос його був рівним, як холодна вода. — Ти думаєш, що я монстр. Що я вбивця без серця. Але… Я теж був колись дитиною. Просто дитиною.
Його погляд став далеким, ніби він бачив інші місця, інший час.
— Я народився у маленькому селі у країні Водоспаду. Там… люди з особливими здібностями переслідувались. Боялись нас. Ненавиділи. Ми були “проклятими”… бо могли керувати льодом…
Він вдихнув.
— Моя мати також мала ці здібності. Вона ховала їх… навіть від батька. Але одного разу… я випадково створив лід. Просто… граючись.
Його голос на мить зірвався.
— Батько… побачив. Спершу була тиша. А потім… крики. Він… він убив мою матір… прямо на моїх очах.
Хаку не моргав, але його руки стиснулись, нігті вп’ялись у долоні.
— А потім… він хотів убити мене.
Повільно підняв погляд на Наруто.
— Той хлопець… — кивнув на Саске, чиє обличчя Юкіно закрила своїм плечем, рятуючи його. — І вона… — його погляд завмер на Юкіно, яка все ще намагалась зупинити кров, її зелена чакра ледь жевріла. — Вони, мабуть, знають, що це таке… Клан. Сила, що одночасно і благословення, і прокляття.
Юкіно навіть не підняла голови — її руки трусилися, губи беззвучно шепотіли молитву, щоб Саске дихав. Її сльози падали йому на щоку.
Хаку мовчав кілька секунд, дивлячись на неї — неначе бачив відображення самого себе колись.
— Я залишився сам. Але одного дня… мене знайшов Забуза. Він був… такий самотній, як і я. У його очах не було страху — лише бажання вижити. Він дав мені сенс. Він дозволив бути йому інструментом. Це більше, ніж мені будь-хто давав. Я хотів… бути корисним. Навіть якщо моє життя нічого не варте.
Його голос обірвався. Лід навколо вже танув від чакри К’юбі, що спадала з Наруто.
— Тому… я зроблю все заради нього.
Наруто стояв, важко дихаючи.
Його очі, досі звужені від гніву, повільно розширились. Сльози прорвались назовні — він навіть не намагався їх стримати.
— …Ти… Ти такий самий, як і я… — хрипко видихнув він. — Просто… самотній. Просто… шукав когось, хто… хто скаже, що ти потрібен…
Губи його здригнулись, голос затремтів.
— Але… але це не привід забирати інших! Не привід, щоб люди, як Саске… — він ковтнув сльози. — Щоб він… помер… через це!!
Хаку закрив очі.
— Так… Це не виправдання. Але іноді… люди стають чудовиськами… не тому, що народились ними. А тому, що більше не можуть терпіти самотність.
Наруто стис кулаки так сильно, що нігті вп’ялися в шкіру.
— …Тоді… чому… — його голос зірвався. — Чому ти не намагався знайти інший шлях?!
Хаку мовчав. Лише повільно підняв голову, і в його очах було щось дуже спокійне — така порожнеча, якої Наруто боявся найбільше.
— Бо іншого шляху… для таких, як я… не існує.