льодова пастка

Хаку, досі стоячи на колінах, різко підвів голову. Його погляд за маскою потемнів.
— Ти надто емоційний… — тихо мовив він, і за мить вихором метнувся вперед.
Саске встиг зреагувати: відбив один кидок голок, підставив плече під інший удар — і враз відчув, як його руку міцно блокує сильна хватка Хаку.
— …І це твоя слабкість.
Однією вільною рукою Хаку склав швидкі печаті. Навколо запульсував холод — туман знову став щільніший.
— Що він робить?! — видихнув Саске, відчуваючи, як його тіло сковує пронизливий холод.
Хаку витягнув руку вперед, торкнувся дошок мосту, і в ту ж мить із порожнечі почали виростати тонкі, як дзеркальна броня, крижинки — вони швидко набували форми.
— …Це… — прошепотіла Сакура, розгублено озираючись.
Какаші похмуро звів брови.
— Це його секретна техніка… Дзеркала Демонічного Льоду.
Величезні дзеркала з чистого, мерехтливого льоду замкнули Саске в пастці, мов кришталевий саркофаг. Усередині кожного — відображення Хаку. І всі вони дивились прямо в нього.
— Такі техніки… — Какаші глянув на Сакуру й Юкіно. — …передаються у виняткових родинах. Так само, як Шарінган Учіхі… або здібності Юкіно контролювати лід. Це спадок поколінь.
Сакура стиснула кулаки.
— Але… Саске… він там один…
— Послухайте мене, — спокійно, але впевнено мовив Какаші. — У кожного з вас — власна сила.
Він перевів погляд на Сакуру:
— Ти чудова у спостереженні й захисті, Сакуро.
На Саске:
— Ти — сильний, гордий юнак із непохитною волею.
Його погляд лагідно зупинився на Юкіно, яка стояла, затискаючи поранення, але не відводила очей від дзеркал:
— Ти — наймолодша куноічі-медик, сильніша, ніж сама віриш.
Він на мить зітхнув і трохи всміхнувся:
— І є ще один невгамовний ніндзя номер один, який завжди з’являється тоді, коли здається, що все скінчено. Наруто Удзумакі.
— Ти ж не проти поспостерігати, поки молодь б’ється? — раптом заговорив Забуза, спокійно зиркаючи на нього через туман. — Але якщо ти ступиш хоч крок у їхній бік… цей старий тесляр загине на місці.
Какаші мовчки напружився, його Шарінган палахкотів червоним.
— …Я дивитимусь. Але якщо ти торкнешся моїх учнів — я забуду про перемир’я.
Всередині дзеркал Саске вдихав холодне повітря, що різало горло. Його погляд блукав по крижаних відображеннях — у кожному з них був Хаку, з голками напоготові.
— Не винікай… — голос Хаку лунав з усіх боків. — Я не хочу вбивати тебе… але якщо треба…
— Мене не цікавлять твої причини! — закричав Саске. — Якщо ти ще раз торкнешся Юкіно…
Він не договорив — голки одночасно посипалися на нього з десятків напрямків. Саске встиг закрити груди рукою, підставив плече — гострий біль пронизав тіло, але він стояв.
Юкіно стояла, притискаючи руку до рани. Її погляд не відривався від дзеркал.
— Він… він справді… так захищав мене… — її серце шалено калатало. — Він не думав про себе… навіть знаючи, що його можуть убити…
Її очі блиснули теплом і рішучістю.
— Саске… будь ласка… виживи…
Сакура стояла поруч, сльози бриніли на віях.
— Він завжди такий… Він завжди бере весь біль на себе…
Раптом — гучний крик із боку мосту:
— СААААСКЕ-Е-Е-Е!!!
Із білого туману, розмахуючи кулаками, Наруто Удзумакі влетів прямо всередину льодяної арени. Його лице було перекошене люттю й рішучістю.
— ТИ ЩО, ЗОВСІМ ДУРНИЙ?! — Наруто скреготів зубами. — ТИ ДУМАЄШ, Я ДАМ ТОБІ ПОМЕРТИ?!
У цей мить Саске раптом відчув, що не сам. Що вони разом. І в цій темряві крижаних дзеркал проблиснула іскра надії.
 

Юкіно стояла, злегка опершись плечем об крижану стіну, тонка кров стікала по її руці, падала на дошки мосту червоними краплями. В очах стояла втома й прикрий відчай.
Я знову… знову стала тягарем… — голос у її голові звучав тихо, але нещадно. Я не змогла… захистити Саске…
Перед очима спливали його обличчя, спотворене болем, і крик, із яким він кидався вперед, ризикуючи життям заради неї. Її горло стислося.
Я не маю права… просто стояти… Я повинна… хоча б спробувати…
Вона заплющила очі. Рани пульсували, кожен подих віддавався тупим болем у грудях. Але якщо зараз здатися — усе буде марно.
Для цієї техніки… потрібен холодний розум… спокій… мов лід…
Її пальці тремтіли, коли вона складала печаті.
— Що вона робить? — глухо буркнув Забуза, примружуючи очі. Його рука ледь помітно опустилася на рукоять меча. — У такому стані… хіба вона може щось…
Але в його погляді з’явилась іскра зацікавлення.
Вона… не здається. Навіть коли тіло її вже не слухається.
Юкіно повільно видихнула. І відчула, як напруга всередині наче відступає — хоч і не повністю. Холодна чакра почала збиратись навколо неї, мов завісa туману.
Вона підняла руки й торкнулась дзеркальної поверхні льоду. І шепотом промовила назву своєї техніки:
— Кьорі но Хьо Сай… Дзеркальний Лід Смертельних Сосульок…
Поверхня льоду навколо неї раптом наче «розчинилась» — і виросли десятки гігантських крижаних «сосульок», схожих на списи, кожна вища за людський зріст. Вони повільно піднялися, спрямовані гострими кінцями назовні.
Сакура, що спостерігала за цим, здригнулась.
— Що це…?
Какаші зосередив погляд Шарінгану.
— Це… складна техніка, що потребує абсолютної концентрації. Вона здатна розбити будь-які інші крижані конструкції… навіть Дзеркала Демонічного Льоду… Але ціною величезної витрати чакри.
Юкіно тремтіла — вона знала, що їй бракує спокою, потрібного для успішного завершення. У грудях гупало серце, а в голові клубком жили страх, сором і відчай.
Я… повинна…
Вона різко підняла руки — і сосульки, замість злетіти вперед, розсипалися, ламаючись на безліч кришталевих уламків, які, падаючи, боляче порізали її долоні й пальці.
— Тьху, — пробурмотів Забуза. — Як і очікувалось. Тільки марна витрата сили…
Юкіно стояла мовчки, склавши руки, з яких сочилася кров. Її плечі дрібно здригалися.
Я не можу… я…
Але потім вона згадала Саске — його голос, його крик. Його очі, в яких не було страху.
Він ніколи не здався б…
Вона глибоко вдихнула. І враз відчула дивний холодний спокій. Той самий, якого їй так бракувало.
— …Раз… два… три… — прошепотіла вона, вдихаючи, мов розчиняючи всередині залишки тривоги.
І вдруге склала печаті.
На цей раз усе було інакше. Повітря навколо наче замерзло, час сповільнився. Крижана чакра зібралася в єдину пульсуючу хвилю. Сосульки знову виросли довкола, ще більші, ще чіткіші, з гострими, мов лезо, краями.
— Що?.. — очі Забузи звузились.
— Вона… — пробурмотів Какаші. — …змогла…
Сосульки з жалісним тріском відділилися від поверхні й гримнули всередину купола Дзеркал Демонічного Льоду, розколюючи їх на тисячі уламків. Морозні осколки посипалися на дошки мосту, мов сріблястий сніг.
Юкіно важко опустилась на коліно. Її чакра була майже повністю спалена. Але вона підняла погляд — спокійний і рішучий.
Забуза спостерігав за нею мовчки, навіть не відводячи очей. У його погляді тепер не було зневаги — лише повага, змішана з невдоволенням.
Ця дівчисько… Не таке вже й тендітне ягнятко, як здається…
Він холодно зітхнув.
От чорт… Із такими учнями Какаші справді не малакасос…