Будівницто та тренування тривають

Будівник, посміхаючись, глянув на дівчат.

— А вам що, не треба тренуватись? — раптом запитав він, неначе жартуючи.

Сакура, не вагаючись, з самозадоволеною посмішкою відповіла:

— Ні, ми найкращі!

Юкіно стояла поруч, і від цих слів їй стало якось соромно. Чи то через поведінку Сакури, чи через власну скромність — вона сама не могла пояснити це почуття. Вона мовчки стиснула губи в тонку лінію.

— Ми вас будемо захищати, — додала Сакура, голос її звучав упевнено.

Будівник злегка скептично знизав плечима:

— Та ладно… — промовив він, розбиваючи надії Сакури, — життя складніше, ніж у тренуваннях.

Раптом їх розмова була перервана. Один із будівельників підійшов до них і сказав, що не хоче більше будувати міст. Він попросив дозволу після обіду не приходити на роботу, і той, хто керував будівництвом, дозволив.

По дорозі додому компанія йшла вулицями буденного міста. Вже на одній із жвавих вуличок, коли вони проходили повз магазин, раптом на Сакуру напав грабіжник. Він схопив її сумку і хотів вирвати її силою. Але Сакура швидко відбила його удар ногою — не роздумуючи, просто інстинктивно.

Її думки миттєво заплутались.

«Не так... не про це я думала. Я мала б бути сильнішою... Не просто захищатися, а захищати тих, хто поруч. Але чи зможу?»

Продовжуючи шлях, вони звернули у бічний провулок. Там, раптом, хтось несподівано вщипнув Сакуру за руку. Вона обернулась і побачила маленького хлопчика — брудного, з очима, що просили допомоги.

Він просив їжу чи гроші, але в Сакури в кишені була лише жменя цукерок.

Її серце стислося від жалю.

«Він голодний. Малий і самотній, як я колись…
Чому світ буває таким жорстоким?
Можливо, я теж не така сильна, як хочу здаватися…
Але якщо я допоможу йому хоч трішки, це вже щось. Це — початок...»

Вона тихо простягнула хлопчику цукерки, і в його очах з’явився слабкий промінчик надії. Сакура дивилась на нього і в цей момент відчувала: сила — це не лише битви, а й доброта, яку можна подарувати іншим.Наруто стояв із заплющеними очима, глибоко вдихаючи, згадуючи слова Юкіно.
«Відчуй чакру, як потік води всередині тебе… не штовхай її, а дозволь їй текти» — звучав у голові голос Юкіно.
Його обличчя стало серйозним, нечувано зосередженим. Повітря навколо трохи завібрувало.
Поруч стояв Саске, схрестивши руки. Його погляд ковзав по Наруто, брови трохи насуплені, щоки — легенько рожеві.
— Наруто, — нарешті мовив він, голос тихий, майже невпевнений.
Це ім’я з його вуст прозвучало… якось інакше. По-людськи.
Наруто розплющив очі і здивовано глянув на нього:
«Що?.. Саске сам заговорив зі мною?..»
У думках майнула легка хвиля подиву:
«Саске… ніколи не говорив зі мною отак. Що з ним?»
— Ти говорив з Юкіно. Просив у неї поради. Що вона тобі сказала? — запитав Саске, уникаючи прямого погляду, але голос його був рівний.
Це не було схоже на звичного холодного Саске.
На мить запала тиша.
Наруто підняв брову, втупившись у нього, потім… його обличчя осяяла підозріла посмішка. Він тихенько засміявся, ніби зрозумів щось дуже особисте.
— Не скажу, — відказав він, все ще усміхаючись так, наче знайшов у цій ситуації щось кумедне.
«Цікаво, наскільки це його зачепить?»
У голові Саске в цей момент все мовби зупинилося.
«Що?.. Він не скаже? Це ж… Наруто?!»
Очі Саске звузилися, серце раптом прискорило ритм.
«Цей ідіот щось зрозумів… Але що? В чому він мене підловив?..»
І десь на самому дні його роздумів промайнула думка, яку він сам собі боявся визнати:
«Невже… він помітив, що я змінився після розмови з Юкіно?.. Чорт, він щось знає…»
Обличчя Саске залишалося майже незмінним, але в очах спалахнула тривога.
Вперше за довгий час він почувався — виведеним із рівноваги. І Наруто це бачив.Наруто і Саске сиділи один навпроти одного, нахилившись над горами мисок.
Наруто, захеканий і червоний, гордо крикнув:
— Я все одно тебе переграю, Саске!
— Мовчки й жуй, інакше захлинешся, ідіоте, — відрізав Саске, хоча голос у нього був не такий холодний, як завжди.
Час від часу, коли Наруто відвертався, щоб вдихнути чи прокричати нову переможну репліку, Саске кидав короткі, але надто уважні погляди в бік Юкіно.
Вона сиділа поруч, рівно тримаючи спину, неквапливо пила чай і робила вигляд, що все це її зовсім не стосується.
Сакура тримала палички над своєю мискою, але так і не почала їсти. Її зелений погляд метнувся від Саске до Юкіно, а потім знову до Саске.
У думках Сакури:
«Це вже… який раз за вечір?»
«Саске… ти серйозно? Навіть під час цього безглуздого турніру ти…»
Її пальці стиснули палички так, що вони мало не тріснули.
«Він навіть не намагається це приховати… Просто… дивиться… І чому саме на неї?..»
Вона опустила очі, щоб Ніхто не помітив, як вона гірко посміхнулася.
«Юкіно теж… така спокійна. А я от сиджу й думаю, що зараз з розуму зійду…»
У цей момент, коли напруга стала майже відчутною, пролунав голос Какаші — втомлений і байдужий:
— Якщо вас вирве, це не піде нікому на користь.
Сакура ледь не пирснула сміхом від нервів.
«Так, сенсей… Якби тільки все можна було так просто зупинити…»
Вона відвела погляд і зробила вигляд, що нарешті взялася за вечерю. Але десь глибоко всередині залишилося відчуття, ніби щось змінилося назавжди.