Початок тренувань

Какаші отямився, коли в кімнаті було вже спокійно. Він лежав на ліжку, втомлений, злегка піднявши голову на подушці. Його тіло ще не відновилося після бою з Забуза, але розум був гострий, як завжди.

— Що, вже отямились? — пролунав голос жінки. Це була чорноволоса господиня дому, мати Тадзуни, з уважними й глибокими чорними очима. Її погляд був спокійний, але насторожений.

— Так, але… ходити я не зможу ще тиждень, — з втомою відповів Какаші, трохи примружившись.

— От і не треба, — сухо відказала вона, поправляючи ковдру на ньому, хоч і без ніжності, але з повагою.

Раптом двері відчинилися, і до кімнати зайшли троє підлітків — Наруто, Сакура й Саске. Всі одразу підбігли ближче, обступаючи свого вчителя.

— Какаші-сенсей! — вигукнув Наруто, — ми вже думали…

— Що я помер? — злегка посміхнувся Какаші під маскою. — Було близько, не заперечую.

— Як ви почуваєтесь? — тихо запитала Юкіно, залишаючись трохи осторонь, ніби не хотіла займати багато місця. Очі її були уважні, спокійні.

— Жити можна. Сидіть, — вчитель злегка кивнув головою. — Є дещо, що ви маєте знати. Рано чи пізно кожен з вас з цим зіткнеться.

Всі мовчки розсілися навколо нього. Сакура — біля узголів’я, Саске — трохи вбік, Наруто сів навпочіпки просто перед Какаші, а Юкіно залишалась трохи позаду, однак уважно слухала.

— Ви чули про Анбу? — почав Какаші, дивлячись у стелю. — Це спеціальні оперативники. Працюють у тіні, іноді на межі дозволеного. Вони не просто ніндзя. Їх завдання — зачистки, розвідка, ліквідації. Але є ще одна менш відома група…

— Хто? — підхопився Наруто.

— Вони займаються очищенням поля бою. Забирають тіла, щоб ніхто не дізнався секретів технік чи кланів. Їхня присутність — завжди знак, що хтось був занадто цінним, щоби залишити навіть мертвим.

— Ви думаєте… — почала Сакура.

— Саме так, — Какаші перевів погляд на Юкіно. — І тому, Юкіно була права. Забуза — живий.

— Що?! — вигукнув Наруто. — Але ж ви самі казали, що пульсу не було!

— Як уже казала Юкіно, — Какаші мовив спокійно, майже з повагою в голосі, — є точки на тілі, при влучанні в які голка може імітувати смерть. Тимчасове припинення пульсу — це вища анатомічна техніка. Таке можуть зробити лише ті, хто має глибокі знання… І саме тому я звернув увагу на те, як точно вона все зрозуміла.

Думки Какаші:
"Юкіно... Твоя інтуїція і знання лякають. Це не просто медичні навички. Вона бачить більше, ніж говорить. Холодна зовні, але з глибоким серцем. Вона була єдиною, хто не здивувався, коли я підтвердив, що Забуза живий. Вона бачить крізь ілюзії навіть без Шарінґану..."

Юкіно нічого не сказала, лише трохи опустила погляд. В її середині не було радості від того, що вона мала рацію. Це була небезпечна правда, і вона це розуміла.

— Інакше кажучи, ми в халепі, — буркнув Саске.

— Тому, — підсумував Какаші, — з цього моменту всі мають бути обережними. Особливо ти, Юкіно. Як медик — ти наша остання лінія захисту.

У тиші, яка настала після його слів, раптово відчинились двері. На порозі стояв Інарі — маленький хлопчик з насупленим обличчям і гнівом у погляді.

— Ви всі… дурні! — зірвався він. — Ви думаєте, що можете когось врятувати? Що ви герої?! Тут усі вмирають! Всі!

В кімнаті зависла напружена тиша.

— Гей, що ти таке верзеш?! — вибухнув Наруто, підводячись. — Ми боремось, щоб захистити людей! Ми не тікаємо, як...

— Замовкни! — крикнув Інарі. — Ніхто не здатен змінити нічого!

— Помиляєшся, — спокійно, але твердо сказала Юкіно. — Якщо нічого не можна змінити, тоді навіщо ми живемо?

Інарі опустив очі, зуби стиснулись, і він різко вибіг із кімнати, грюкнувши дверима. Слідом за ним залишилася тиша, в якій кожен занурився в свої думки — про смерть, боротьбу, і про те, що означає не здаватися.
Через кілька днів Какаші нарешті зміг встати з ліжка. Хоч його хода була хитка, а рука спиралась на костиль, він тримався впевнено — як справжній Шинобі. Учні були раді його бачити на ногах, навіть якщо він ще не повністю відновився.

— Сьогодні, — почав він, коли вони вийшли до невеликої галявини в лісі, — ми поговоримо про чакру. Саме чакра — джерело сили ніндзя. Але мало її мати — її треба контролювати.

Всі мовчали, прислухаючись. Тиша лісу й розсіяне світло, що пробивалось крізь крони дерев, робили момент особливим.

— Тренування просте, — продовжив Какаші. — Ви маєте піднятись на дерево без рук. Тільки за допомогою чакри, яка концентрується на ступнях. Вгору — не торкаючись гілок руками.

— Що?! — вигукнув Наруто. — Це ж неможливо! Як узагалі…

— Юкіно, — спокійно перебив Какаші, — продемонструй, будь ласка.

Юкіно кивнула, не сказавши жодного слова. Вона склала пальці в печатку, зробила крок до стовбура і легко, ніби вага її не торкалась кори, почала підійматись вгору. Її біле довге волосся ледь хиталось позаду, а темно-фіолетовий одяг майже зливався з тінями дерев. Вона дійшла до найвищої гілки, стала рівно, мов тінь, а потім так само легко спустилася вниз.

Всі дивились мовчки.

— Вау… — пробурмотів Наруто. — Вона... літала?

Сакура відкрила рота, а Саске стиснув руки в кулаки.

Думки Какаші:
«У такому віці… Вона вміє це без зусиль. Така концентрація, така точність. Вона себе пересилює, доводить щось — не іншим, а самій собі. Вона себе змушує… І при цьому залишається спокійною. Це самотність. Безмовна боротьба з тінню. І водночас... Вона росте. І виросте в щось сильне. Можливо, навіть… страшне».

А потім інша думка вколола глибше:

«Але шкода її. Її мовчання — глибше, ніж здається. Вона не знає, як просити про допомогу. А я не знаю, як дати їй її, не зламавши її стрижня...»

— Ну добре, — сказав Какаші, озираючись. — Тепер ваша черга.

Сакура, зосередившись, зробила кілька глибоких вдихів. Вона підійшла до дерева, торкнулась його ногою — і, на подив усіх, змогла майже з першого разу піднятись на високу гілку. Її обличчя розквітло гордістю, але щось у її погляді змінилось.

Думки Сакури:
«Я змогла… Я змогла! Може тепер… Саске...»

Вона кинула погляд на нього, шукаючи схвалення, хоч би короткий погляд. Але Саске мовчав, очі його були прикути до Юкіно.

Сакура зніяковіла, її погляд опустився.
«Він… навіть не помітив. Може, він тепер буде мене ненавидіти, бо я змогла, а він ще ні? Може… я зробила помилку...»

А Наруто… як завжди, стрибнув до дерева з усієї сили — і врізався в кору лобом.

— Ай! Що за... ця чакра дурна! — вигукнув він, тримаючись за голову.

Какаші, не стримуючи легку усмішку, спокійно додав:

— Контроль, Наруто. Відчуй потік чакри, дозуй її. В цьому й полягає сила, а не в стрибках головою в дерево.

Наруто бурчав, але продовжив спроби, а Юкіно вже стояла збоку, дивлячись у небо крізь листя. Її обличчя було спокійне, але в очах світився спокій — той самий спокій, який приходить, коли ти знаєш: ти не краща — ти просто мовчки йдеш вперед.
Сонце вже стояло високо, коли тренування тривало з новою силою. Піт стікав по лобах, руки тремтіли, але вони не здавались.
Юкіно разом із хлопцями продовжувала підніматися по деревах, тренуючи контроль чакри. Її рухи залишались точними, бездоганними, навіть коли тіло втомлювалось.

А от Сакура вже давно знеможено лежала під деревом. Її подих був важким, обличчя трохи змарнілим. Вона дивилась угору, крізь гілки — в небо.

Думки Сакури (в стилі оригінального аніме):
«Навіть Юкіно… Вона не просто сильна. Вона мовчить, але в неї щось є… Це щось змушує Саске дивитись на неї. І не тільки його… Навіть Наруто тягнеться до неї. А я?.. Я просто втомилась. Знову... Просто лежу. Хіба я взагалі підходжу для цього?..»

Сакура затулила очі передпліччям, намагаючись заглушити сумні думки, але голоси збоку змушували її прислухатись.

Наруто, вже вкотре, з подряпаним чолом і рішучим блиском в очах, підійшов до Юкіно.

— Ей… Юкіно, — він говорив майже пошепки, ніби боявся порушити її зосередженість. — А можеш ще раз пояснити, як ти це робиш?.. Коли чакру на ступнях зосереджуєш? Я... я вже майже зрозумів...

Юкіно спокійно повернулась до нього. Її обличчя було рівне, спокійне, без натяку на зверхність. Вона нахилилась трохи вперед і, майже торкаючись його плеча, почала пояснювати:

— Уяви чакру, як потік. Не кидай усе одразу, наче зірвав кран. Рівномірно, наче тонка нитка… стабільно. І тримай постійно. Якщо забагато — ти відштовхнешся. Якщо замало — впадеш.

— О-о… — пробурмотів Наруто, намагаючись це уявити. — Тобто… не сила, а баланс?..

— Саме так, — кивнула Юкіно.

І в цю мить Какаші, який сидів на гілці трохи далі, не проминув важливу деталь.

Думки Какаші:
«Хмм. Юкіно справді добре відчуває чакру. І, схоже, вміє пояснювати. А Наруто... здається, саме через неї швидше вчиться. Але от Саске…»

Його погляд зупинився на Учісі. Саске стояв збоку, ніби просто спостерігав за тренуванням. Але його очі були спрямовані лише в одну точку — на Юкіно. А точніше — на те, як Наруто знову нахилився занадто близько до неї, слухаючи її слова.

Його щелепа злегка напружилась, пальці мимоволі стиснулись. Це був не гнів, але щось подібне… ревність, яка ховалась глибше, під товщею самоконтролю.

«Отакі речі змінюють людей…» — подумав Какаші. — «У дівчат все іде природніше. І Юкіно, і Сакура мають більше контролю, навіть якщо вони цього не розуміють. Хлопцям доведеться добре попотіти...»

— Добре, — сказав він голосно, привертаючи до себе увагу. — Сьогодні достатньо. Сакура, Юкіно — сходіть до Тадзуни, перевірте як він. А хлопці — продовжать.

У будинку Тадзуни запахло свіжою їжею. Сакура вже трохи відпочила, Юкіно ж мовчки підійшла до вікна. Її очі знову були спокійні, але втомлені.

— А де той надокучливий блондин і дивний хлопець? — раптом запитав Тадзуна, подивившись на дівчат.

— Тренуються, — відповіла Сакура, вже з легкою усмішкою. — І, сподіваюсь, не вб’ють одне одного...

Юкіно мовчки кивнула, але в її очах щось блиснуло — напруга. Вона все відчувала, навіть те, що поки приховано від усіх.