Знайомство

У той час, коли в класі ще тільки формувалися команди, в кабінеті Хокаге стояв високий чоловік із сріблястим волоссям, обличчям частково закритим маскою. Це був Хатаке Какаші — один із найкращих джонінів Конохи, якому щойно призначили нову команду.

Він тримав у руках кілька анкет і з втомленим виразом очей переглядав одну за одною.

— Узумакі Наруто… — пробурмотів він, нахиливши голову трохи набік. — Невгамовний, низька теорія, нуль самоконтролю… хмм, зате чакри хоч відбавляй.

Какаші зітхнув і відклав анкету вбік.

— Весела в мене команда…

Та коли він узяв наступну картку — Юкіно — його одне око трохи звузилось. Він уважно перечитав рядок за рядком.

— Що?.. Це все… правда? — його голос став тихішим.

Досягнення, навички, результати в бою — все виглядало не просто добре, а майже нереально для звичайного новачка. Але при цьому — повна відсутність соціального контакту, мінімум реакцій у командній роботі, загадкове минуле.
Какаші задумливо почухав потилицю.

— Ну й ну… цікаво.

У класі тим часом залишилась тільки одна команда — команда номер 7. Решта учнів уже розійшлися, а Ірука теж пішов, залишивши новоспечених генінів чекати свого джоніна-наставника.

Наруто не міг сидіти спокійно. Він крутився на місці, хмурився, потім знову весело посміхався, не витримав:

— Скільки можна чекати?! Я вже задрімати встиг! — вигукнув він, підхопився і побіг до дошки. — Я йому покажу!

Він схопив стару, брудну губку й нахабно почепив її прямо на верх дверей, звідки вона мала впасти просто на голову того, хто зайде першим.

— Наруто, невже ти думаєш, що наш учитель поведеться на таке?.. — тихо сказала Сакура, хоч в душі їй теж було трохи весело.

Саске сидів на своєму місці, як завжди, з холодним виразом обличчя, схрестивши руки. Він байдуже глянув на Наруто, але в очах промайнула тінь цікавості.

Юкіно стояла біля парти, сперта на неї обома руками. Її довге біле волосся скручене в дві тугі гульки і частина спокійно спадало вниз, а на обличчі з’явилась ледь помітна усмішка. Вона дивилась на Наруто — не осудливо, скоріше з теплою, але тихою цікавістю.

Саске кинув бік оком, помітив її реакцію — і трохи довше затримав погляд. Його обличчя лишилось незмінним, але внутрішній інтерес усе ж прокинувся.

Минуло ще кілька хвилин напруженого очікування.

І ось... двері нарешті почали повільно відчинятись. Усі завмерли. Наруто навіть затамував подих, Сакура трохи розширила очі. Юкіно підняла голову. Саске лише повів бровою.

У кімнату зайшов чоловік із сріблястим волоссям, книгою в руці, маскою на обличчі.

— Його волосся! Це точно він! — прошепотів Наруто.

Губка тихенько гойднулась... і з точністю влучила Какаші просто в голову.

— ХА! — зрадів Наруто. — Єєєє! Побачив? Він таки повівся!

— Вуху, це спрацювало... — подумала внутрішня Сакура, хоч зовні лишалась стриманою.

Какаші зупинився, підняв погляд, вийняв губку з волосся... і з абсолютно спокійним, навіть втомленим голосом сказав:

— Моє перше враження про вас… ви ідіоти.

У класі запала тиша. Навіть Наруто спочатку не знайшов що сказати, а потім лише зніяковіло почухав потилицю. Сакура опустила очі. Саске злегка зітхнув. Юкіно, хоч і не змінила виразу обличчя, трохи відвела погляд.

Так почалося їхнє знайомство з вчителем, якого вони не забудуть ніколи. 
 

Какаші повів новостворену команду на дах академії. Сонце м’яко лило світло, вітер гойдав листя дерев унизу. Він сперся на перила, як завжди — розслаблений, але спостережливий.

— Отже... почнемо знайомство. Розкажіть щось про себе: що любите, що ненавидите, ваше хобі... — почав було він рівним голосом, та не встиг закінчити, як щось важке глухо приземлилось позаду.

Всі різко озирнулися.

На дах одним стрибком вистрибнув величезний білий тигр. Його лапи м’яко торкнулись бетону , очі виблискували, а сліпучо-біле хутро блищало під сонцем. Сакура ахнула. Наруто відсахнувся і вже готувався відскочити ще далі.

— Що за…?! — пробурмотів він.

Саске залишався спокійним, хоч і уважно стежив за хижаком.

А Юкіно, не зволікаючи ні секунди, підбігла до тигра. Її руки лагідно торкнулися його голови, і той замуркотів, ніби велике кошеня. Його очі заплющились, тіло розслабилось, ніби він нарешті відчув себе в безпеці.

Какаші на мить випрямився. Його око трохи звузилося.

"Не демонстрація сили... а прив’язаність? І це істота з таким рівнем чакри так ставиться до неї ?"

— Вибачте, що перериваю. Але він хотів попрощатися, — пролунав голос збоку.

Какаші повернув голову.

На сусідньому даху стояв фігура в масці АНБУ. Його темний силует вирізнявся серед сонячного світла. Це був Рейджі. Поруч із ним — ще двоє АНБУ, але тільки він говорив.

Какаші злегка насупився.

"АНБУ. І не просто — той, кого навіть Третій слухає. Вона має зв’язок із ними?"

За кілька хвилин Рейджі озвався знову:

— Тайго, нам пора. І до речі... покажу тобі один секрет.

Він склав печать — добре знайому Какаші та Юкіно . На очах усіх пішов сніг. Посеред яскравого, літнього дня небо залишалося чистим, але над дахом засипало білими сніжинками.

Какаші вражено підвів брову.

"Цей рівень... Це не генін, це навіть не звичайний джонін. Це техніка точного кліматичного контролю. А Юкіно... Вона не зреагувала. Вона знала, що так буде. І вона вже бачила це раніше."

— Те, що в тебе виходить не задумуючись, — сказав Рейджі, поглянувши на Юкіно, — я вчився контролювати роками.
Рейджи вчився контролювати стихію а Юкіно була нею це було вродженим талантом на відміну від Рейджи 

Тайго ще на мить затримався, його очі — повні суму й небажання йти. Але він таки зник разом з Рейджі.

Какаші мовчки дивився на порожнє місце, де щойно стояли ті двоє. У повітрі ще кружляли сніжинки, швидко танучи на сонці.