Зізнання у парку

Вона просиділа під деревом ще довго після того, як Шикамару пішов. Слова, що він сказав, обережно розмикали тугу, яка місяцями стискала її горло.
Мені подобаєшся така, яка ти є…
Юкіно не пам’ятала, щоб хтось коли-небудь говорив їй це так просто, без вагань.
Коли сонце вже почало хилитися до вечора, вона нарешті підвелася. Струшуючи траву зі спідниці, повільно рушила знайомою стежкою додому.
Дорогою їй знову захотілося повернутися — сісти під тим кленом, поки зовсім не стемніє, щоб не бачити більше чужих і власних поглядів. Але ноги самі несли її вперед.
Біля ґанку вона на хвилину завмерла. Світло в коридорі було ввімкнене.
Він удома…
Вона відчинила двері так тихо, як тільки могла. Сподівалася, що встигне проскочити в свою кімнату, перш ніж хтось її побачить.
— Де ти була?
Його голос пролунав рівно й спокійно, але Юкіно здригнулася.
Саске стояв біля кухонного столу, спершись рукою об край. Його темні очі уважно вдивлялися в неї, і від цього погляду їй знову стало не по собі.
— У парку, — чесно відповіла вона.
Він мовчав кілька секунд.
— Самій?
— Ні… — вона опустила погляд. — Шикамару… теж приходив.
Його брови ледь-ледь зрушилися.
— І що він тобі казав?
— Нічого, — поспішно збрехала вона.
Саске дивився ще мить, ніби перевіряючи, чи каже вона правду. Потім відвернувся, розкладаючи якісь речі на столі.
— Поїси? — сухо спитав він.
— Я… так, — Юкіно невпевнено переступила з ноги на ногу. — Я переодягнуся… і прийду.
Вона вже хотіла пройти до своєї кімнати, коли він раптом тихо додав:
— Ти… сьогодні в класі…
Юкіно завмерла, не обертаючись.
— Ти засмутилася не через те, що в тебе щось не вийшло, — продовжив він. — А через те, що знову був цей сніг.
Вона відчула, як щоки запеклися.
— Це… — голос зривався. — Це все одно соромно.
Він довго мовчав.
— Може, і так, — нарешті сказав він. — Але це все одно ти. І я…
Саске замовк, ніби сказав зайве.
Юкіно не змогла більше стояти, відчуваючи, що очі знову стають вологими. Швидко зайшла у свою кімнату й притулилася спиною до дверей.
Чому… він… чому всі сьогодні бачать мене наскрізь?
Вона сіла на край ліжка, обійняла себе руками й уперше за довгий час дозволила собі трохи поплакати. Не від самотності — а від того, що хтось нарешті почав ламати крижану стіну довкола її серця.
А за дверима Саске стояв, спершись лобом у дерево лиш на мить, і стискав пальці так, що біліли кісточки.
Я теж… уже не знаю, як правильно…
PoV Саске
Я стояв біля кухонного столу, тримаючи в руках тарілку, але не міг змусити себе щось робити. Слухав, як за стіною шарудять її кроки, як вона затрималася біля дверей, перш ніж увійти.

У парку…

Вона думала, я не дізнаюся. Але я бачив, як Шикамару йшов цією стежкою, а потім, коли він повернувся додому, чув уривки його розмови з Чоджі.

"Мені подобається така, яка вона є… І цей її сніг — теж частина її…"

Він говорив це так легко, так прямо, що у мене всередині все стиснулося.
Наче я… запізнився.
Наче я все це мав сказати першим.

Коли вона зайшла, я дивився на неї і бачив, що вона втомлена. Не від уроків. Від себе самої.

— Де ти була? — спитав спокійно, хоча насправді хотів спитати, чому вона тікає, коли я поруч.

— У парку, — відповіла вона, не дивлячись на мене.

— Самій?

— Ні… Шикамару… теж приходив.

Звісно.
Шикамару.
Той, хто завжди говорить усе, що думає, і не соромиться цих своїх почуттів.

— І що він тобі казав?

Я сам не знаю, навіщо питаю. Я й так уже чув.
Чув більше, ніж хотів.

— Нічого.

Бреше.
Вона завжди так робить, коли їй страшно, що я все зрозумію.

Я відвернувся, бо не витримував бачити, як вона стискає плечі, мов чекає, що я почну дорікати чи знову мовчати.
Урешті, я просто запитав:

— Поїси?

Вона погодилася так тихо, що я ледь розібрав. Сказала, що переодягнеться.

Вже коли вона хотіла піти, я не зміг втримати.

— Ти… сьогодні в класі…

Вона завмерла біля дверей.

— Ти засмутилася не через те, що в тебе не вийшло, — сказав я, дивлячись на її спину. — А через цей твій сніг.

Вона не відповіла.
Тільки плечі трохи здригнулися.

— Це все одно соромно, — прошепотіла.

Соромно?
Соромно, що вона… така?
Що коли вона хвилюється — цей сніг показує всім, як їй боляче?

Я відчув, як у грудях піднімається щось, що не схоже ні на злість, ні на жалість.
Ніби… провина.

— Може, і так, — визнав я. — Але це все одно ти. І я…

Я хотів сказати більше. Сказати, що мені теж подобається ця її частина — ця чесність, яка лякає її саму. Що мені теж хочеться бути поруч.
Але язик ніби приріс до піднебіння.

Вона швидко пішла до своєї кімнати, навіть не обернувшись.

Коли двері зачинилися, я сперся чолом об дерев’яну раму.
І подумав:

Шикамару встиг сказати їй те, на що я не маю сили. Він завжди встигне швидше. А я…

Я зціпив зуби й повільно вдихнув.
Невже я й далі мовчатиму, поки вона буде думати, що нікому не потрібна?
Що її сніг — це клеймо?

Я підняв руку й торкнувся дверей, за якими вона була.
Але не постукав.
Не зміг.

Завтра. Завтра я скажу.

Тільки б вистачило сміливості.
END POV 
 

Вечір наступного дня був тихим, аж надто — ніби весь світ стишив хід, щоби не злякати тишу між ними. Повітря вже пахло нічною прохолодою, і вуличні ліхтарі кидали м’які кола світла на дорогу, де Юкіно йшла поруч із Шикамару.

Вона мовчала. Але не просто зосереджено — її мовчання було наповнене чимось важким, як невимовлений біль. Тонкі пальці перебирали тканину рукава, немов хапались за неї, аби не розсипатись. Шикамару йшов поруч, руки в кишенях, спокійний ззовні — але очі час від часу повертались до неї.