Сніг в класі

Навіть дорогою до академії вони мовчали. Йшли однією вулицею, не поспішаючи, кожен — сам у собі. Саске чув її тихі кроки позаду, але жодного разу не обернувся. Не тому, що не хотів — просто знав, що подивиться їй у вічі й не витримає.
Коли вони зайшли до класу, Юкіно одразу попрямувала на своє місце. Її посадили ближче до вікна, на нижній ряд. Його — на два ряди вище й трохи лівіше. Відстань невелика, але відчувалася величезною.
Саске сів, сперся ліктем на парту й зробив вигляд, що дивиться у вікно. Насправді він крадькома стежив за нею.
Вона розкладала зошити, поправляла пасма білих волосся, які вперто вибивалися з гульок. У всіх цих дрібних рухах було щось, що він знав напам’ять. Щось до болю знайоме.
Та за мить усе змінилося. Наруто, що сидів поруч із нею, сказав якусь безглузду дурницю — і Юкіно зненацька усміхнулася. Тонко, обережно, але по-справжньому. Її очі трохи посвітлішали, вона ледь опустила підборіддя, мов соромилася свого сміху.
Саске зціпив зуби.
Знову цей дурноватий Наруто.
Він відвернувся, ховаючи обличчя за долонею.
Чому вона така з ним?
Це питання поверталося щоразу, коли він бачив їх разом. Вона ніколи так не дивилася на нього. З ним вона була тихою, стриманою, мов хтось натягнув невидиму завісу між ними.
А з Наруто… Саске сам не розумів, чому це його так чіпляє. Наруто нічого не робив особливого — просто говорив, як завжди, безглузді речі, сміявся занадто голосно.
Але Юкіно чула його. І навіть коли ховала усмішку долонею, все одно сміялася.
Може, їй просто легше з тими, хто нічого не знає про минуле, — подумав він, напружено дивлячись у край парти.
Може, вона зі мною така тому, що ми обоє пам’ятаємо, як усе руйнувалося.
Він хотів змусити себе перестати думати про це, перестати дивитися в її бік. Але не міг.
Весь урок він сидів, слухаючи половину того, що говорив учитель, і половину — як вона іноді відповідає Наруто. Її голос був спокійніший, ніж зазвичай. І ця спокійність різала по живому.
Саске не знав, чому його це так злить. Чому він почувався так, ніби програє щось важливе.
Але найгірше було знати — вона навіть не здогадується, як це виглядає збоку. І, мабуть, ніколи не здогадається.

Вечір уже лагідно торкався плечей, фарбуючи хмари у мідно-рожевий. Їхня прогулянка з Наруто й Чоджі добігала кінця, і вони вдвох повільно відстали. Юкіно поправила одну зі своїх білих гульок, що розтріпалась. Шикамару мовчав так довго, що тиша між ними ставала гіркуватою. Він стояв, опустивши погляд трохи нижче, адже вона була на голову менша.
Юкіно різко зупинилася і повернулась до нього, дивлячись м’яко й тепло, мов сонце перед заходом.
— Слухай, ти, може, скажеш, що тебе турбує? Бо в мене скоро з’являться дірки від твого погляду, — м’яко, але трохи з посмішкою промовила вона.
Шикамару підняв очі, ковтнув повітря, ніби збирався з духом.
— Н-ну, слухай… я хотів спитати… — він зітхнув і затиснув руки в кишенях. — Чи тобі подобається Саске? У нас у класі… всі дівчата від нього захваті… і… ви багато часу разом проводите.
Юкіно застигла з круглими від здивування очима. Потім похитала головою, як ніби не могла повірити, що він це серйозно питає.
— Що? Звісно, ні! — вона хмикнула, відчуваючи, як щоки запалали від збентеження. — Ми разом час проводимо, бо… ми живемо в одному будинку, і все.
Він не відводив погляду, але очі в нього на мить стали м’якшими.
— А… — Шикамару почухав потилицю, наче все ще вагався. — Ну… я думав, може… ти теж як вони…
— Як вони? — перепитала Юкіно, нахиляючи голову набік. Її голос звучав спокійно, та в грудях тріпотіло дивне тепло.
— Ну… — він видихнув, знову опустивши погляд. — Просто… ти не така. Ти завжди… по-іншому дивишся на людей. І… мені це подобається.
Його вуха порожевіли, і він швидко відвернувся, роблячи вигляд, що розглядає вечірнє небо.
— Ага, забий… Це було дурне запитання… — пробурмотів він, ховаючи очі.
Юкіно раптом посміхнулася і, не думаючи, простягнула руку, аби торкнутись його плеча.
— Це не було дурним. — Її голос був тихий, але теплий, мов вечірнє повітря. — Мені теж подобається, що ти про таке питаєш.
Шикамару мовчки стояв із червоними вухами й опущеним поглядом, але в кутиках губ з’явилась ледве помітна, чесна усмішка.
Саске повільно йшов стежкою, що вела додому, задумливо ковзаючи пальцями по шорсткій огорожі. Вечір затягувався темрявою, і в повітрі вже пахло нічною прохолодою. Він не поспішав — після довгого дня хотілося трохи побути на самоті, перш ніж переступити поріг.

Раптом зовсім поруч почулися голоси. Він упізнав один одразу — спокійний, трохи низький для його віку голос Шикамару. А другий…

Юкіно.

Саске мимоволі пригальмував. Хотів уже просто пройти повз, зробив крок… але щось у її інтонації змусило його завмерти.

— Що? Звісно, ні! — голос Юкіно звучав здивовано, навіть трохи роздратовано. — Ми разом час проводимо, бо… ми живемо в одному будинку, і все.

Він перестав дихати.

Його серце застрибало, мов сполоханий птах.

«Звісно, ні…»

В голові наче щось тихо хруснуло.

Він стояв за рогом, стиснувши пальці в долонях, так сильно, що нігті впилися в шкіру. Нічого не бачив — лише чорну стіну будинку перед очима.

Юкіно… він не подобається їй . Навіть думки такої не допускає.

Він не міг поворухнутися. Лише слухав, як вона продовжує:

— Ми просто сусіди, і все.

Наче холодна вода раптом вилилася всередину.

Він не пам’ятав, щоб вона колись про нього так говорила. Але й не пам’ятав, щоб вона хоч раз дивилася на нього інакше, ніж на звичайного хлопця, з яким її звела доля під одним дахом.

Він завжди сподівався, що… колись вона сама це помітить. Його почуття. Те, як сильно він чекає її погляду. Як у грудях стає тепліше, коли вона просто каже «привіт».

Але вона сказала «звісно, ні».

Саске зробив крок назад, намагаючись не видати себе. Глибоко вдихнув — та повітря зрадницьки пахло квітами з її вікна.

— Теж мені… нічого такого, — шепотів він сам собі, щоб не здатись слабким навіть наодинці. — Дурниці…

Але всередині було так порожньо, що він подумав: мабуть, ця порожнеча тепер залишиться надовго.

Він зібрав рештки сили, відвернувся й рушив далі темною стежкою, стараючись не обертатися. Ніби якщо не бачити її — буде легше забути ці слова.

Та вони все одно дзвеніли в голові — знову і знову:

«Звісно, ні… просто сусіди… і все».