Поцілунок в класі

Академія ніндзя — класна кімната, день перед обідом
У класі шумно — вчитель щойно вийшов, і кожен зайнятий своїми справами. Наруто, вже тоді звиклий бути центром уваги, дражнить Саске, який завжди здається йому «занадто серйозним» — і особливо коли справа доходить до Юкіно.
Наруто (голосно, з ухмилкою):
— О, Учіха, бачу, ти не можеш й кроку зробити без Юкіно. Що, боїшся, що я стану її улюбленцем?
Саске (холодно, стискає кулак):
— Ти краще потренуйся кидати сюрікени, перш ніж говорити про інших.
Юкіно, що сидить за кілька парт від них, обертається. Її очі — насторожені, спокійні, але вона вже розуміє, до чого йде. Наруто встає, обличчя напружене. Атмосфера згущується.
Наруто:
— Скажи прямо, Учіха — ти боїшся, що вона обере мене?
Саске підіймається різко. Столи скриплять. Учні навколо зупиняють розмови. Перед ними — ледь не вибух.
Юкіно встає.
— Досить. — каже спокійно, але твердо.
Вона підходить і стає між ними. Розділяє їх буквально. В її очах — втома і рішучість.
Юкіно:
— Ви обидва забули, що означає слово «товариш». Якщо хочете битися — робіть це не через мене.
Раптом ззаду пролітає один із учнів, послизнувшись на підлозі після невдало кинутої гумки. Він випадково штовхає Саске в спину.
Той, не встигаючи зреагувати, втрачає рівновагу — і… впирається губами в Юкіно, яка стоїть просто перед ним.
Мить тиші.
У класі зависає абсолютна пауза. Навіть Наруто шокований. Юкіно широко розплющує очі, Саске застиг, ніби його вдарили блискавкою. Він миттєво відступає назад, обличчя налите рум’янцем, губи трохи тремтять.
Саске (тихо):
— Це… випадково…

Юкіно, все ще спокійна, але почервоніла, опускає погляд.
— Ідіоти…
Юкіно з червоним обличчям вибігла з класу 
Ця сцена запам’ятається їм усім. Не як поцілунок — а як день, коли вперше щось у їхній трійці змінилося.
Після інциденту — кінець занять, двір Академії
У повітрі досі висить напруга. Учні обговорюють подію, хто сміється, хто шепоче, але всі — про одне: поцілунок Саске та Юкіно.
Юкіно сидить на лавці під деревом, намагаючись виглядати спокійною. Вона читає сувій, але очі ковзають рядками без сенсу. У голові крутиться лише одне — цей випадковий дотик, що залишив дивне тепло.
Саске стоїть за кілька метрів, спершись на стіну. Виглядає звично стримано, навіть байдуже… але всередині — хаос.

“Чому я весь час згадую, як її губи торкнулися моїх?”
“Це було випадково. Але… я хочу, щоб це сталося знову?”

 З’являється Сакура — злість і ревнощі
Сакура стрімко наближається, обличчя — червоне від гніву. Вона зупиняється перед Юкіно.
Сакура (різко):
— Думаєш, ти особлива? Це був просто нещасний випадок!
Юкіно спокійно згортає сувій.
— Я так і думаю. Я ж не робила це навмисно, — спокійний голос, але в очах — блиск виклику.
Сакура (схлип):
— Ти завжди поруч із ним. Ти навіть живеш у його домі! Ти крадеш його увагу…
І тут підходить Саске. Спокійний, але в його голосі відчувається чіткий тон.
Саске:
— Досить, Сакуро.
Вона дивиться на нього вражено.
Сакура:
— Ти… ти на її боці?
Саске:
— Я просто не дозволю тобі говорити з нею так. Вона не винна. І я не винен. Це сталося — і все.
Сакура тікає, ледь стримуючи сльози. Саске переводить погляд на Юкіно. Мить тиші між ними.
Вечір — дах клану Учіха
Саске сидить, дивлячись на зорі. Поруч з’являється Юкіно — тихо, майже нечутно.
Юкіно:
— Ти дивишся в небо, ніби там є відповіді.
Саске (тихо):
— А може, вони й справді там.
Пауза. Потім він повертається до неї.
Саске:
— Я думаю про той… випадок. І не як про помилку.
Юкіно дивиться на нього здивовано. Вперше він говорить настільки прямо.
Саске (шепоче):
— Якби це сталося знову… Я б не відступив.
Їхній погляд перетинається. Їм обом лише 11, але в цій тиші — щось глибше за вік, щось, що ледь-ледь починає проростати.
Юкіно нічого не відповіла , немогла .
Ранкове тренування — край тренувального поля, двоє в тиші
Сонце ще тільки піднімається. Під ногами — роса. На полі — лише двоє: Юкіно й Наруто. Інші ще не прийшли, це їхня ініціатива — потренуватись удвох.
Наруто жбурляє кунаї в ціль, але кидає погляд на Юкіно. Вона стоїть мовчки, замріяна, не відповідає на його жарти.
Наруто (хитро):
— Ти що, згадуєш той випадковий поцілунок? Здається, Учіха ще не прийшов до тями…
Юкіно зводить на нього погляд — здивований, трохи розгублений.
— Я… я не знаю, що відчуваю, — чесно каже вона. — Це ніби… щось змінюється. Наче все, що я звикла знати, — вже не таке просте.
Наруто припиняє кидати кунаї. Його обличчя стає серйознішим, ніж зазвичай.
Наруто (м’яко):
— А тобі взагалі… хочеться, щоб це сталося знову?
Юкіно мовчить. Вона дивиться в землю, обережно говорить:
— Звісно  — ні. Це було нечесно, соромно, всі сміялися…
І взагалі мені подобається дехто інший і тепер мені соромно перед ним - тихо та чесно  ховаючи погляд в підлогу відповіла Юкіно 
Наруто обережно сідає на траву поруч.
— Ти знаєш, я не такий, як Саске. Він — завжди мовчить, тримає все в собі. А я… я завжди говорю, що думаю.
Юкіно присідає поруч, тихо:
— І що ти думаєш?
Наруто:
— Думаю, мені не все одно. Думаю, я помічаю, як дехто на тебе дивиться тому може вам краще поговорити?
Юкіно шоковано дивиться на нього не знаючи що йому сказати але щось для себе запамятала 
Після того випадку в класі Юкіно ніби зникла.
Вона приходила на уроки за кілька хвилин до дзвінка й відразу сідала на найдальшу парту.
В обідню перерву ховалася або в бібліотеці, або у дворі біля старої сакури, де майже ніхто не гуляв.
Вона перестала відповідати на його погляди.
Якщо раніше могла хоча б кивнути або мовчки підняти очі, тепер опускала голову, тільки-но бачила його в коридорі.
І що найдивніше — навіть Наруто не міг її як слід розсмішити.
Юкіно ніби закрилася у прозорій, холодній шкаралупі.
Я не можу з ним говорити. Не можу навіть дивитися…
Вона раз у раз згадувала той момент: як він упав, як її серце стукнуло так голосно, що вона перестала розуміти, де знаходиться.
Його губи.
Її перший поцілунок.
Він забрав його… і я навіть не знаю, що це означає…
Її мучив  лише сором.
Вона боялася, що якщо вони заговорять, усе стане ще гірше.
Що він подумає, ніби вона тепер чогось чекає.
Що інші знову почнуть перешіптуватися.
Кожного разу, коли вона випадково бачила його темний погляд, у неї все стискалося всередині.
Тому Юкіно зробила єдине, що спало їй на думку: вона почала уникати його від слова зовсім.
На тренуваннях вона ховалася в кінці шеренги.
На перервах виходила раніше, поки він ще складав речі.
Якщо все ж доводилося йти однією стежкою, вона опускала голову, стискала ремінець сумки і проходила повз, ніби його не існує.
Її серце щоразу виривалося назовні.
Що мені робити… як тепер з ним бути?
Але відповіді вона так і не знаходила.
Тільки відчувала, що від цього її сніг стає ще холоднішим, а самотність — ще гіркішою.
Він терпів кілька днів.
Спочатку думав, що вона заспокоїться, що цей сором мине сам собою.
Що вона повернеться до звичних коротких поглядів і крижаного мовчання, яке він, як не дивно, давно навчився розуміти.
Але вона тільки ще глибше ховалася.
Навіть не дивилася в його бік.
Наче його взагалі не існувало.
І від цього всередині у нього повільно закипало щось гостре й нетерпляче.
Ввечері, коли всі вже збиралися додому, Саске дочекався, поки вона почне складати речі.
Сьогодні вона знову сіла далі за всіх, спеціально, щоб не перетнутися.
Він підійшов майже впритул, так, що вона здригнулася від його тіні.
— Юкіно, — тихо, але чітко промовив він.
Вона стискала ремінець сумки так міцно, що побіліли пальці.
— Мені треба поговорити з тобою.
— Не треба… — голос її дрібно задрижав.
— Треба, — він нахилився трохи ближче. — Ти навіть не хочеш слухати, що я скажу.
Вона різко відступила на крок, навіть не підіймаючи очей.
— Я… я не можу зараз… — прошепотіла вона так тихо, що він ледве розібрав.
— Чому ти ховаєшся? — у голосі Саске вперше прозвучало щось майже розпачливе. — Це… це було випадково.
Юкіно здригнулася.
Вона притисла долоню до грудей, наче там боліло.
— Саме тому… що випадково… — вона затремтіла ще дужче. — І… і тому, що це був… мій перший…
Слова розпадалися.
Обличчя палало.
— Якщо ти… — вона запнулася, вдихнула повітря, і тільки тоді змогла договорити, — якщо ти думаєш, що після цього я зможу дивитися тобі в очі… ти помиляєшся…
Її плечі здригнулися.
— Я… вибач, — хрипко додала вона. — Просто… дай мені трохи часу.
Він мовчав кілька секунд.
Вперше в житті не знав, що відповісти.
Вона все ще не піднімала погляду.
Тільки стискала сумку й здавалася маленькою й беззахисною.
— Юкіно… — він спробував знову, але вона швидко відступила ще на крок.
— Я… не можу зараз… — її голос більше не слухався. — Пробач…
І, не підводячи очей, вона вийшла з класу, залишивши його стояти посеред пустої кімнати.
Він довго дивився їй услід.
І відчував, як уперше за довгий час щось холодне стискає горло зсередини.
Чому я завжди роблю тільки гірше?