Тінь що завжди поруч

Цей день для Юкіно був особливо важким. Вночі їй наснилося озеро — холодна вода, червоні пелюстки і чужий погляд шарінгана. Вранці вона прокинулась з дивною вагою в грудях і страхом, що сьогодні їй доведеться виходити з дому.

Їй треба було піти до дальньої бібліотеки — тієї, куди майже ніхто не заходив. Але самій йти було нестерпно. Її руки знову тремтіли.

Вона довго стояла біля дверей класу, дивлячись, як Шикамару сперечається з Іно.

— Я взагалі не знаю, як з тобою хтось може дружити! Ти ж нудний! — голосно сказала Іно, обурено змахуючи рукою. Її світле волосся метнулося за плечі. — Тобі взагалі щось цікаво, окрім сну і твоїх безглуздих ігор?..

Шикамару, сперши підборіддя на руку, тільки зітхнув.
— Мені цікаво, як ти досі не втомилась говорити… — буркнув він.

Іно навіть не помітила, що хтось підійшов.

Юкіно стояла зовсім близько, стискаючи край рукава. Її бірюзові очі дивились у підлогу, біле волосся туго зібране у дві гульки, наче вона намагалася сховатися у власній оболонці.

Вона набрала повітря, і голос у неї ледь не зірвався:

— Шика…мару… — вона говорила тихо, майже шепотіла. — Можеш… піти зі мною… у бібліотеку… Будь ласка…

Шикамару здивовано підняв брови. Він не звик, щоб Юкіно взагалі щось просила — тим більше останнім часом, коли вона мовчала й уникала всіх.

— У бібліотеку? — перепитав він повільно.

Вона кивнула, не підіймаючи погляду. Пальці на рукаві затремтіли ще сильніше.

— Гаразд… — він видихнув, ніби це була найочевидніша річ у світі. — Ходімо.

— Чого? — Іно розгублено подивилася то на Юкіно, то на нього. — Серйозно, ти зараз підеш у бібліотеку?

— Ти ж сама казала, що я нудний. Ось і займуся чимось нудним, — сухо відповів Шикамару.

Він підвівся й повернувся до Юкіно, ніби для нього не існувало жодного «але».

Юкіно зробила крок назад, даючи йому пройти, і тільки тоді на мить підняла очі. У цих бірюзових зіницях було вдячне полегшення — наче комусь вдалося витягти її з темної води, де вона щодня тонула.

Вони разом рушили до дверей.

Саске в цей момент сидів на своєму місці, оточений дівчатами, які весело сміялися і дивились на нього із захватом. Юкіно навіть не зиркнула в його бік. Їй не було до цього діла — у її світі зараз існувало лише одне полегшення: вона сьогодні не сама.
Вони поверталися назад довгим коридором, який ледве освітлювали рідкі лампи під стелею. Світло було м’яке й трохи тремтливе, від чого все довкола здавалося ніби нереальним.

Шикамару йшов попереду, руки в кишенях, спокійний, як завжди. Юкіно ступала за ним маленькими кроками, міцно притискаючи до грудей обрану книгу. Її бірюзові очі ховалися під густими білими пасмами.

Аж раптом вона різко зупинилась.

Шикамару зробив ще крок і тільки тоді озирнувся.

— Що таке? — запитав він рівним голосом, хоча в його погляді було трохи занепокоєння.

Юкіно стояла зовсім нерухома, стискаючи книгу так, що пальці побіліли. Її плечі ледь тремтіли. Потім вона повільно вдихнула — ніби збиралась з силами.

— Ти… — вона затнулася, голос був тихий і трохи зірваний. — Ти… зовсім не нудний…

Слова прозвучали несподівано. Вони ніби зависли у напівтемряві коридору.

Вона ще нижче схилила голову, ховаючи погляд у підлогу. Її щоки налилися теплим рожевим, який аж занадто виразно виділявся на блідому обличчі.

Шикамару здивовано моргнув. Він не звик чути від неї подібне — особливо зараз, коли Юкіно майже не говорила з кимось узагалі.

— Е-е… — він розгублено почухав потилицю. — Ну… дякую, мабуть…

Він сказав це звичною монотонною інтонацією, але у його темних очах промайнуло щось тепле, майже усміхнене.

— Як хочеш… — додав він трохи тихіше, — можеш казати це ще… коли тобі буде треба.

Юкіно не відповіла. Вона тільки ще міцніше пригорнула книгу і швидко рушила вперед, щоб він не бачив, як їй соромно від власних слів і цього рум’янцю.

Шикамару глянув їй услід, тихо видихнув і нарешті посміхнувся — зовсім не так байдуже, як зазвичай. Потім неквапливо пішов за нею, тримаючись поруч, ніби так було правильно.

І більше вони про це не заговорили. Але той короткий, напівтемний коридор став для Юкіно місцем, де вперше за довгий час їй стало трохи легше дихати.
Останнім часом Юкіно все більше зникала у книжках.
Вона вивчала медицину, чакру, техніки лікування, анатомію — з такою одержимістю, ніби її власне серце можна було зашити знанням, запломбувати рану фактами, які не болять.
День і ніч, сторінка за сторінкою. До запаморочення. До тремтячих пальців. До того моменту, коли очі ще відкриті, а вже нічого не бачать.
Її більше не лякала втома. Її лякав повтор. Щоб знову хтось падав у неї на руках, а вона — безсила.
Цього разу вона знову була в тиші, сама в куточку бібліотеки. Тримала товсту книгу, сторінки якої не бачила. Очі застилала волога пелена. Сльози падали беззвучно, мов краплі в порожню чашу.

— Знову тут? — пролунав знайомий, спокійний голос.
Вона не відповіла. Навіть не здригнулась. Лише міцніше стиснула книгу.
Шикамару підійшов і мовчки сів поруч. Без зайвих слів. Без допитливих поглядів. Просто… був.
Він глянув на її обличчя. Бліде. Змучене. І мокре від сліз.
Тихо, обережно, не порушуючи її тендітну оболонку, він забрав у неї книгу. Не силою. Просто легко, як щось дуже крихке.
А тоді — обійняв.
Не запитував, чи можна.
Не казав, що все буде добре.
Просто обійняв.
Юкіно здригнулась, але не відсторонилась. Вона лишилась у цих обіймах, ніби зламалась… ні, нарешті дозволила собі не триматись.
Весь цей час вона мовчки плакала. Сльози капали на його рукав, на його плече, на тишу довкола.
Шикамару сидів, обіймаючи її, так, наче це найпростіше у світі — просто бути.
А потім, зовсім обережно, тихо, він спитав:
— Ти ненавидиш Ітачі?
Юкіно на мить завмерла. Потім сильніше притиснулась до нього, ховаючи обличчя в його плече.
І лише кивнула:
ні.
Їй чомусь стало соромно. Від самої себе. Від свого серця. Від того, що не змогла — ненавидіти, хоч мала б. Вона не знала, як тепер дивитися в очі Саске. Як бути поруч із ним, коли всередині не було гніву, лише біль.
Шикамару не сказав більше нічого. Просто обійняв міцніше. Трохи нахилив голову, щоб вона не бачила, як він дивиться на неї — сумно, але з теплом.
Він усе зрозумів. Без слів.
 Pov Шикамару
Знову вона тут.
Я вже не здивований. Кожного разу, коли її шукаю, знаходжу в цьому самому кутку бібліотеки. Вона тримає ті свої книги, ніби вони здатні залатати те, що всередині неї тріснуло.
Я бачу, як вона читає до ночі, поки пальці не починають тремтіти. Як вона вчить усе підряд — чакру, медицину, анатомію — так, ніби це врятує її від того, що сталося.
Але ж нічого не врятує.
Вона сидить, ніби сама стала частиною цієї полиці, цієї тиші. Така маленька. Тонка. Втомлена.
І коли я бачу, як по її щоках течуть сльози — тихі, беззвучні, такі, що навіть плачем не назвеш, — я відчуваю…
не злість.
Не жалість.
Просто тяжкість у грудях.
Я не знаю, що їй сказати.
Я завжди думав, що слова — це марнота. Що вони нічого не міняють. Але зараз я відчуваю, що навіть якби захотів, я не знайшов би правильних.
Може, їх просто немає.
Я сідаю поруч. Мовчки. Не питаю, що сталося. І так знаю.
Вона навіть не здригається. Наче вже звикла, що я приходжу.
Я бачу її обличчя. Бліде, із синцями під очима від безсонних ночей. І ці очі…
Такі порожні, що стає холодно.
Я тихо забираю книгу. Без примусу. Просто… щоб вона перестала триматися за неї, як за останню опору.
І тоді — обіймаю.
Хоча б так.
Вона здригається. Але не відштовхує мене. І я відчуваю, як вона починає плакати сильніше. Як її плечі трусяться. Як мокрі краплі збираються на моєму рукаві.
Я дивлюся у вікно і думаю, що не вмію лікувати людей так, як вона хоче навчитися. Але, мабуть, іноді вистачає просто не піти. Просто бути поруч.
Я не знаю, чи це допоможе.
Але я не піду.
— Ти ненавидиш Ітачі? — питаю, сам не знаючи, навіщо.
Вона не відповідає. Притискається до мене сильніше. І лише киває. Ні.
І чомусь мені від цього стає ще важче.
Бо я бачу, як їй соромно через це. Як вона сама не знає, хто вона тепер.
Хоч би хтось сказав їй, що вона має право так почуватися.
Я не скажу більше нічого.
Я просто тримаю її міцніше.
Хай хоч хтось тримає її, поки вона розсипається на шматочки.
end POV
Юкіно знала, що Саске боляче.
Вона бачила це в його очах — темних, сповнених чогось, що ставало дедалі важчим із кожним днем.
Але сама вона…
Вона не могла ненавидіти Ітачі.
І через це їй було соромно.
Соромно так, що вона не могла дивитись Саске в очі.
Вона не знала, що сказати.
Не знала, як поводитись поруч із ним.
Тому вона просто мовчала.
Вони обидва мовчали.
Сиділи в одній кімнаті, кожен на своєму боці, і їхні тіні на стінах здавалися ближчими одне до одного, ніж вони самі.
Час від часу Саске кидав на неї короткий погляд. Він ніби чекав, що вона скаже щось важливе. Щось, що змусить усе стати, як раніше.
Але вона не могла.
І він теж не міг.
Трохи згодом старійшини вирішили, що так більше не можна.
Їм видали окремий будинок на іншому кінці селища — маленький, тихий, без відлуння страшної ночі, що досі бриніла у стінах кварталу Учих.
Коли вони востаннє виходили з того дому, Юкіно навіть не озирнулась.
Вона не мала сили.
А Саске озирнувся.
Довго дивився на порожні вікна, на чорні плями закривавлених згадок, які ніколи не зникнуть, хоч будинок стоїть тепер порожній.
І в його грудях знову виросло щось темне.
У новому домі було тихо.
Тиша не була схожа на спокій — радше на завісу, що ховала від усього світу двох зранених дітей.
Довго здавалося, що вони трохи заспокоїлись.
Ніхто більше не кричав уві сні.
Ніхто не плакав уголос.
Але все це нікуди не зникло.
Просто сховалось глибше.
Щоночі, коли Юкіно сиділа над медичними книгами й повільно повертала собі здатність дихати, Саске спостерігав за нею.
І чим більше він бачив, як вона знову вчиться жити, тим сильніше росла його ненависть.
До Ітачі.
До себе самого.
До всього, що зробило Юкіно такою.
Йому хотілося зробити щось, що змусить її більше ніколи не опускати погляд.
Щоб вона знову сміялася, як колись, коли ще була маленькою й не знала, що таке зрада й смерть.
Але він не міг.
Тому ця ненависть щодня ставала ще більшою.
Гострішою.
Чорною й холодною.
Бо якщо вона не могла ненавидіти Ітачі…
то він повинен був ненавидіти за двох.