Сила що росте крізь біль

Минув тиждень.
За цей час Саске ні разу не пішов додому. Він сидів у лікарні, майже не спав. Годинами просто тримав її руку або дивився, як під білою тканиною ледь підіймається її грудна клітка.
У ньому щось зламалось тої ночі.
Щось велике й важливе.
Він став мовчазнішим, холоднішим, навіть з іншими дітьми. Раніше він хоч іноді всміхався, хоч і рідко, — тепер не всміхався ніколи. Очі потемніли, стали важкі, як нічне небо, з якого більше не падають зорі.
І ніхто не наважувався його чіпати.
Коли Юкіно нарешті розплющила очі, було рано-вранці. Тьмяне світло пробивалось крізь фіранки. Їй здалось, що це сон. Що вона досі в темному коридорі, де Ітачі дивився на неї своїм порожнім, болючим поглядом.
Вона спробувала поворухнути рукою — і відчула різкий біль у плечі.
Запах ліків.
Біла стеля.
Біль і холод.
І повне нерозуміння.
Що сталося?
Чому так боляче?
Чому вона взагалі жива?
Очі її були сухі. Сльози наче закінчились назавжди.
Вона не запитала нікого нічого. Просто лежала й мовчала, дивлячись у стіну.
Саске сидів у кутку палати. Він уже не тримав її руку. Просто сидів, опустивши погляд у підлогу, зціпивши пальці так міцно, що побіліли кісточки.
Він бачив, що вона прокинулась, але не наважився заговорити.
Він бачив, як порожнеча заповнює її зсередини, і від цього його стискало так, що хотілося кричати.
Він знову нічого не міг зробити.
Юкіно майже не ворушилася. Не дивилась ні на нього, ні на лікарів. Вона просто закрилась у собі так глибоко, що ззовні це здавалося спокоєм.
Насправді ж це була капсула — беззвучна, холодна, безжиттєва.
У палату приходив Шикамару.
Він сідав поруч із ліжком, підтягував коліна до грудей і просто мовчав. Не ставив питань. Не вимагав пояснень.
Не чіпав її руками, не казав «не бійся».
Він просто був.
Коли Юкіно відчувала, що зараз задихнеться від порожнечі, вона крадькома дивилась на нього. Він сидів, сперши підборіддя на руки, і дивився у вікно — так, ніби на вулиці була якась дуже довга, дуже нудна історія.
І ця його мовчазна присутність була єдиною, що не лякала.
Саске в ті дні зрозумів, що більше ніколи не буде таким, як раніше.
Що життя вже розділилось на «до» і «після».
Що він знову не зміг захистити найдорожчих.
А Юкіно…
Вона більше не плакала.
Вона більше нічого не питала.
Вона просто лежала з порожніми бірюзовими очима й мовчала.
І тільки Шикамару знав, що ця тиша — глибше за будь-які крики.
від Імені Юкіно 
Чому я жива?..
Я лежу в цій білій кімнаті вже багато днів. Мені кажуть, що я отямилась. Що все минуло. Але воно не минуло. Воно всередині мене — і ночами я знову бачу, як він стоїть у темряві. Як його рука тремтить над руків’ям меча. Як його очі… плачуть.
Я мала б його ненавидіти. Так, як Саске.
Так, як ненавиділи б усі, якби бачили те, що бачила я.
Я мала б відчувати ненависть, коли заплющую очі й бачу, як він убиває Шисуі. Як він пробиває мені плече.
Але всередині…
Порожньо.
Чому?
Може, тому що я бачила, як йому було тяжко.
Бачила, як його обличчя стало чужим від болю, а не від злості.
І це — найстрашніше.
Найстрашніше — знати, що можна любити когось… і все одно зробити таке.
Я дивлюся в стелю і намагаюся уявити його зараз.
Де він?
Чи боляче йому?
Чи пам’ятає він, що вдарив мене?
Мабуть, пам’ятає.
Чому я його не ненавиджу?..
Я питаю себе про це кожну ніч.
І не знаходжу відповіді.
Може, тому що він був для мене більше, ніж просто старший брат Саске.
Він був людиною, яка першою повірила в мене. Я пам’ятаю, як він торкався мого чола й казав, що я сильна.
Я пам’ятаю його голос, коли він плакав, думаючи, що я не чую.
Я пам’ятаю, що в ту ніч він не хотів, щоб я бачила все.
Що він не хотів робити це переді мною.
Я повинна його ненавидіти.
Але я не можу.
І це… робить мене ще більш порожньою.
Бо якщо немає ненависті, немає й нічого іншого.
Немає сили кричати.
Немає бажання плакати.
Я просто лежу.
Я просто дихаю.
Я просто чекаю, коли цей білий колір навколо мене стане трохи менш холодним.

Але він не стає.
енд пов
Щоночі Юкіно тихо плакала.
Вона лежала на боці, притискаючи подушку до грудей, і намагалася дихати, щоб не було чути схлипів. Але все одно з її горла виривався приглушений звук — такий маленький і беззахисний, що здавалося, від нього тріскали стіни.
За дверима стояв Саске.
Він приходив щоразу, коли всі лягали спати. Просто ставав біля її кімнати, спершись долонею об холодне дерево дверей. Слухав ці нічні ридання й стискав зуби так, що нила щелепа.
Йому здавалося, що треба щось сказати. Щось важливе, щось сильне, таке, що полегшить їй цей страх і цей біль.
Але кожного разу, коли він уже торкався долонею дверної ручки, коли в грудях нарешті збиралися слова… вони застрягали в горлі.
Не плач.
Ти не сама.
Я… тут.
Так просто.
Але він не міг.
Щоразу Саске стояв там, поки не стишувалися схлипи. Поки її дихання не ставало рівнішим. І тільки тоді, коли був певен, що вона заснула, він ішов до своєї кімнати, ліг обличчям до стіни і довго не міг заплющити очей.
Зранку вони мовчки снідали за одним столом.
Юкіно опускала бірюзові очі в тарілку й не з’їдала майже нічого. Саске відчував, як у нього щось стискається в грудях — так боляче, ніби хтось стискав ребра зсередини.
Він хотів сказати хоч одне слово. Але не знав, з якого почати. І щоразу, коли намагався, язик ніби дерев’янів.
Так вони й ходили разом до школи — дві мовчазні тіні.
Юкіно ішла на півкроку позаду, тримаючи зошити, наче вони могли захистити її від світу. А Саске весь час оглядався через плече, щоб переконатись, що вона поруч.
Він не знав, що їй не треба ніяких правильних слів. Що їй вистачило б одного — щоб він просто обійняв її тоді вночі. Щоб вона могла втиснутися обличчям у його плече і заплакати вже не в подушку, а в чиюсь теплу присутність.
Але він цього не знав.
І щоночі все повторювалося спочатку:
приглушені схлипи за дверима.
холодна тиша, наповнена невимовним болем.
і Саске, що стояв, стискаючи дверну ручку, так і не наважуючись увійти.Останнім часом Юкіно все більше зникала у книжках.
Вона вивчала медицину, чакру, техніки лікування, анатомію — з такою одержимістю, ніби її власне серце можна було зашити знанням, запломбувати рану фактами, які не болять.
День і ніч, сторінка за сторінкою. До запаморочення. До тремтячих пальців. До того моменту, коли очі ще відкриті, а вже нічого не бачать.
Її більше не лякала втома. Її лякав повтор. Щоб знову хтось падав у неї на руках, а вона — безсила.
Цього разу вона знову була в тиші, сама в куточку бібліотеки. Тримала товсту книгу, сторінки якої не бачила. Очі застилала волога пелена. Сльози падали беззвучно, мов краплі в порожню чашу.
— Знову тут? — пролунав знайомий, спокійний голос.
Вона не відповіла. Навіть не здригнулась. Лише міцніше стиснула книгу.
Шикамару підійшов і мовчки сів поруч. Без зайвих слів. Без допитливих поглядів. Просто… був.
Він глянув на її обличчя. Бліде. Змучене. І мокре від сліз.
Тихо, обережно, не порушуючи її тендітну оболонку, він забрав у неї книгу. Не силою. Просто легко, як щось дуже крихке.
А тоді — обійняв.
Не запитував, чи можна.
Не казав, що все буде добре.
Просто обійняв.
Юкіно здригнулась, але не відсторонилась. Вона лишилась у цих обіймах, ніби зламалась… ні, нарешті дозволила собі не триматись.
Весь цей час вона мовчки плакала. Сльози капали на його рукав, на його плече, на тишу довкола.
Шикамару сидів, обіймаючи її, так, наче це найпростіше у світі — просто бути.
А потім, зовсім обережно, тихо, він спитав:
— Ти ненавидиш Ітачі?
Юкіно на мить завмерла. Потім сильніше притиснулась до нього, ховаючи обличчя в його плече.
І лише кивнула:
ні.
Їй чомусь стало соромно. Від самого себе. Від свого серця. Від того, що не змогла — ненавидіти, хоч мала б. Вона не знала, як тепер дивитися в очі Саске. Як бути поруч із ним, коли всередині не було гніву, лише біль.
Шикамару не сказав більше нічого. Просто обійняв міцніше. Трохи нахилив голову, щоб вона не бачила, як він дивиться на неї — сумно, але з теплом.
Він усе зрозумів. Без слів.Знову вона тут.
Я вже не здивований. Кожного разу, коли її шукаю, знаходжу в цьому самому кутку бібліотеки. Вона тримає ті свої книги, ніби вони здатні залатати те, що всередині неї тріснуло.
Я бачу, як вона читає до ночі, поки пальці не починають тремтіти. Як вона вчить усе підряд — чакру, медицину, анатомію — так, ніби це врятує її від того, що сталося.
Але ж нічого не врятує.
Вона сидить, ніби сама стала частиною цієї полиці, цієї тиші. Така маленька. Тонка. Втомлена.
І коли я бачу, як по її щоках течуть сльози — тихі, беззвучні, такі, що навіть плачем не назвеш, — я відчуваю…
не злість.
Не жалість.
Просто тяжкість у грудях.
Я не знаю, що їй сказати.
Я завжди думав, що слова — це марнота. Що вони нічого не міняють. Але зараз я відчуваю, що навіть якби захотів, я не знайшов би правильних.
Може, їх просто немає.
Я сідаю поруч. Мовчки. Не питаю, що сталося. І так знаю.
Вона навіть не здригається. Наче вже звикла, що я приходжу.
Я бачу її обличчя. Бліде, із синцями під очима від безсонних ночей. І ці очі…
Такі порожні, що стає холодно.
Я тихо забираю книгу. Без примусу. Просто… щоб вона перестала триматися за неї, як за останню опору.
І тоді — обіймаю.
Хоча б так.
Вона здригається. Але не відштовхує мене. І я відчуваю, як вона починає плакати сильніше. Як її плечі трусяться. Як мокрі краплі збираються на моєму рукаві.
Я дивлюся у вікно і думаю, що не вмію лікувати людей так, як вона хоче навчитися. Але, мабуть, іноді вистачає просто не піти. Просто бути поруч.
Я не знаю, чи це допоможе.
Але я не піду.
— Ти ненавидиш Ітачі? — питаю, сам не знаючи, навіщо.
Вона не відповідає. Притискається до мене сильніше. І лише киває. Ні.
І чомусь мені від цього стає ще важче.
Бо я бачу, як їй соромно через це. Як вона сама не знає, хто вона тепер.
Хоч би хтось сказав їй, що вона має право так почуватися.
Я не скажу більше нічого.
Я просто тримаю її міцніше.
Хай хоч хтось тримає її, поки вона розсипається на шматочки.Юкіно знала, що Саске боляче.
Вона бачила це в його очах — темних, сповнених чогось, що ставало дедалі важчим із кожним днем.
Але сама вона…
Вона не могла ненавидіти Ітачі.
І через це їй було соромно.
Соромно так, що вона не могла дивитись Саске в очі.
Вона не знала, що сказати.
Не знала, як поводитись поруч із ним.
Тому вона просто мовчала.
Вони обидва мовчали.
Сиділи в одній кімнаті, кожен на своєму боці, і їхні тіні на стінах здавалися ближчими одне до одного, ніж вони самі.
Час від часу Саске кидав на неї короткий погляд. Він ніби чекав, що вона скаже щось важливе. Щось, що змусить усе стати, як раніше.
Але вона не могла.
І він теж не міг.
Трохи згодом старійшини вирішили, що так більше не можна.
Їм видали окремий будинок на іншому кінці селища — маленький, тихий, без відлуння страшної ночі, що досі бриніла у стінах кварталу Учих.
Коли вони востаннє виходили з того дому, Юкіно навіть не озирнулась.
Вона не мала сили.
А Саске озирнувся.
Довго дивився на порожні вікна, на чорні плями закривавлених згадок, які ніколи не зникнуть, хоч будинок стоїть тепер порожній.
І в його грудях знову виросло щось темне.
У новому домі було тихо.
Тиша не була схожа на спокій — радше на завісу, що ховала від усього світу двох зранених дітей.
Довго здавалося, що вони трохи заспокоїлись.
Ніхто більше не кричав уві сні.
Ніхто не плакав уголос.
Але все це нікуди не зникло.
Просто сховалось глибше.
Щоночі, коли Юкіно сиділа над медичними книгами й повільно повертала собі здатність дихати, Саске спостерігав за нею.
І чим більше він бачив, як вона знову вчиться жити, тим сильніше росла його ненависть.
До Ітачі.
До себе самого.
До всього, що зробило Юкіно такою.
Йому хотілося зробити щось, що змусить її більше ніколи не опускати погляд.
Щоб вона знову сміялася, як колись, коли ще була маленькою й не знала, що таке зрада й смерть.
Але він не міг.
Тому ця ненависть щодня ставала ще більшою.
Гострішою.
Чорною й холодною.
Бо якщо вона не могла ненавидіти Ітачі…
то він повинен був ненавидіти за двох.За ті два місяці літніх канікул Юкіно змінилася.
Вона не сміялась голосно, як раніше. Не бігала вулицями селища разом із Саске, не ділилася таємницями. Її мовчання більше не було мовчанням дитини — воно стало тихою, цілеспрямованою впертістю.
Вона майже весь час проводила над книгами.
Сиділа, схилившись над сторінками, у своїй кімнаті, у бібліотеці, на лавці біля лікарні.
Вивчала все: схеми каналів чакри, трави, техніки регенерації, способи стабілізації поранених.
Вона ніби хотіла довести світові — й собі самій — що більше ніколи не буде безсилою.
Що більше ніхто не помре на її очах, поки вона просто стоїть і плаче.
І в неї виходило.
Коли вона вперше прийшла до лікарні й несміливо попросила дозволу допомогти, кілька медиків лише здивовано переглянулись.
— Ти ж іще дитина… — тихо сказав хтось із них.
Але вона мовчки простягнула їм свої записи — товстий зошит, списаний дрібним чітким почерком. Там були конспекти, схеми, власні замітки.
Її запитали кілька питань — і відповіді були точними.
Правильними.
Дивовижними для того, хто всього два місяці тому навіть не вмів відрізнити знеболюючий корінь від отруйного.
Вона вміла робити перев’язки.
Вміла зупиняти кров.
Могла зняти невеликий біль, сконцентрувавши чакру в долонях.
Тільки надовго її не вистачало.
Контроль чакри у неї був ще слабкий. Кілька годин поспіль — і Юкіно блідла, мов крейда, пальці починали тремтіти, а іноді темніло в очах.
Але вона не зупинялась.
Ні на день.
Більшість лікарів дивились на неї з повагою, змішаною з тривогою.
— Хто тебе цьому навчив? — спитав якось головний медик, літній сивий шинобі, що бачив не одне покоління.
— Я сама, — тихо відповіла Юкіно.
Він лише похитав головою.
Він знав, що таке жага рятувати інших.
І знав, що вона завжди народжується там, де колись нікого не змогли врятувати.
Коли вона поверталася додому, часто просто падала на ліжко, не переодягнувшись, і засинала, так і не дочитавши черговий розділ.
Але всередині неї вже росло відчуття, що вона стає сильнішою.
Трохи менш безпорадною.
Хоч біль і порожнеча ще нікуди не зникли — тепер у неї було щось таке, що давало їй сили вставати зранку і знову йти туди, де потрібні її руки.