Ніч що змінила усе

Ще з самого ранку Юкіно почувалась дивно. Холод у грудях, мов попередження — невидиме, глухе й лячне. Вона не могла пояснити, чому, але тіло було наче ватяне, а серце стугоніло зсередини, ніби щось мало статися.
Вона лишилася вдома. Вперше не пішла до школи з Саске. Сиділа у себе в кімнаті з притиснутою до грудей подушкою. Усі звуки здавались їй надто гучними, а тиша — задушливою.
І от настав пізній вечір.
Саске ще не повернувся з тренування. На вулицях клану Учіха було лячно тихо. Занадто. Всі вікна — темні. Жодного світла, жодного голосу.
Це було… ненормально.
Юкіно, відчуваючи тривогу, спустилась вниз. Ледь ступаючи босими ногами по дерев’яній підлозі, вона підійшла до вітальні.
Двері були не повністю зачинені. Зі щілини ледь пробивалося тьмяне світло. І тоді вона побачила це.
Батьки Саске. Вони сиділи на колінах, спокійно, як у медитації. Перед ними — Ітачі.
А потім... один удар.
Безжальний. Чіткий. Як суд. Як кінець.
Вони обоє впали назад — мов ляльки, в яких раптом урізали нитки.
У Юкіно перехопило подих. Але не від цього. А від того, що вона побачила наступне.
Ітачі плакав.
Його погляд був спустошений. Очі блищали від сліз, що падали, змішуючись з кров’ю на підлозі. Його рука тремтіла.
Це не було вбивство з холодною душею.
Це було… жертвоприношення.
Але страх Юкіно був сильніший за розуміння.
Вона відступила на крок — і зачепила коробку.
ГРОХІТ. Вона впала, загриміла по підлозі.
Ітачі різко повернувся.
Їхні очі зустрілися.
Його — наповнені болем і жалем. Її — широко розкриті від жаху. Серце шалено калатало в її маленьких грудях.
— Юкіно… — прошепотів він.
Та вона вже тремтіла від паніки. Не могла рухатися. Не могла втекти.
І тоді його шарінган знову запалився.
Вона бачила все.
Знову й знову.
Смерть Шисуі.
Палаючі очі родичів.
Крики.
Кров.
Порожнеча.
Слізні очі Ітачі над тілом того, кого він любив.
І знову — удари, удари, удари.
— Пробач мене… — почувся його голос у гендзюцу. — Хай краще ти мене боїшся, ніж тебе знищать.
Темрява поглинула її.
Юкіно знепритомніла, впавши в себе, мов у безодню.
Ітачі підійшов повільно. Обережно, майже дбайливо, підняв її — взяв під мишки, потім підтягнув ближче до грудей. Вона була холодна і безпорадна, як поламана порцелянова лялька.
І в цей момент —
— ІТАЧІ!!
У дверях, широко розплющеними очима, стояв Саске. Його погляд миттєво перемкнувся з тіл батьків… на брата…
і далі — на Юкіно, яку він тримав у руках.
Тиша. Напружена, як струна перед тим, як порветься.
А потім — крик, біль, зрада, шок — усе разом в очах Саске
А Ітачі, не сказавши ні слова, зник у пітьмі разом із Юкіно в обіймах, як тінь, яку вже не зупинити.

Саске вискочив у ніч, спотикаючись об темне каміння алеї. Він біг за Ітачі — за силуетом старшого брата, що зникав у пітьмі, несучи на руках Юкіно.

— ІТАЧІ!! — крикнув він, голос зірвався, став хрипким від розпачу. — ВІДПУСТИ ЇЇ!

Ітачі зупинився. Його постать виглядала нелюдською в тьмяному світлі. Плечі ледь здригнулися — мов від ваги того, що він робив.

Він озирнувся. Їхні погляди зустрілися — червоний шарінган і темні очі брата.

Ітачі мовчав. Лише на мить у його погляді промайнуло щось схоже на жаль. Потім він різко підняв Юкіно вище і… швирнув її у бік Саске.

— Тримай. — його голос був тихий і глухий, мов камінь у колодязі.

Юкіно, непритомна, важко впала на Саске, збивши його з ніг. Її бліде обличчя торкнулося його плеча, біле волосся розсипалося по його руці.

Саске спробував підвестися, але не встиг. Ітачі вже стояв над ним. Шарінган знову спалахнув у темряві.

— Ти все одно ще слабкий.

Світ перед Саске почав розпливатися. Він відчув, як ноги стають ватяними, як серце стискає холодний страх.

— НІ! — це був тоненький, майже зірваний голос Юкіно.

Вона отямилась. Її бірюзово-блакитні очі ледь відкрилися. З величезним зусиллям вона піднялася на тремтячих руках, а тоді стала між ними, затуляючи собою Саске.

Її коліна підкошувались. Руки розвела по боках, ніби крихітним тілом могла стримати цю нічну катастрофу. Пальці дрібно тремтіли, і Ітачі, і Саске бачили це.

Саске дивився на неї з шоком, у якому змішалися страх і невідоме тепло.

— Невже ти думаєш, що зможеш цим мене зупинити? — холодно промовив Ітачі. Його шарінган горів нещадно.

Юкіно мовчала. Вона не відступила ні на крок, хоч очі були повні сліз і страху. Вона не хотіла більше бачити смерть. Не хотіла знову втрачати когось на своїх очах.

— Я… не дам… — її голос був хрипкий, ледве чутний.

Один рух. Блиск меча.

У грудях Саске стислося від жаху.

— ЮКІНО!!!

Холодна сталь пройшла її плече навиліт. Червона кров бризнула на дерев’яну підлогу. Її тіло здригнулося. Очі розширились. Крик, що прорізав ніч.

Саске кинувся вперед, але вона вже падала. Ітачі навіть не намагався добивати. Він відступив, дивлячись униз на неї. У його очах знову було те саме — невимовний біль, який він приховував за маскою жорстокості.

— Пробач… — шепіт, який більше ніхто не почув.

І він зник у пітьмі.

Саске впав на коліна поруч із Юкіно. Її тіло було важким і неприродно м’яким. Бліде обличчя, мокрі від сліз вії, а на губах — ні звуку.

— Тримайся… — він повторював, не розуміючи, що сам плаче. — Тримайся…

Що було далі, Юкіно вже не пам’ятала.

Вона отямилася в лікарні. Білі стіни, запах ліків. Її плече було забинтоване, а поруч, на краю ліжка, сидів Саске. Він тримав її руку в своїй і не відводив погляду.

Їх обох змінила ця ніч. Навіки.