«Погляд, що змінив усе»

З того дня Юкіно перестала бути собою.
Вона сиділа в своїй кімнаті годинами, зовсім нерухома, притискаючи до грудей стару м’яку іграшку, яку їй колись подарував Шисуі. Її бірюзово-блакитні очі, завжди живі й допитливі, тепер стали тьмяними, ніби за матовим склом.
Вона нічого не говорила. Не відповідала на запитання Саске. Лише іноді, коли чула знайомі повільні кроки Ітачі за дверима, її плечі ледь здригалися, а пальці судомно стискали тканину іграшки.
Її довге біле волосся тепер майже завжди було заплетене туго у дві гульки, ніби так їй було легше ховати себе від світу, зробитися меншою, непомітною. В дзеркалі вона бачила дитину з порожніми очима й думала, що це вже не вона.
Їй було боляче й соромно водночас.
Боляче — тому що вона любила Ітачі як старшого брата. Соромно — бо тепер при його появі її охоплював холодний страх, який вона не могла побороти.
В голові крутилося одне й те саме:
«Чому… Чому він це зробив? Чому саме переді мною?..»
«Він хотів, щоб я боялася?.. Щоб я його… ненавиділа?..»
«Я… більше не можу тут залишатись…»
Вона не знала, що Ітачі справді хотів цього — щоб вона відвернулась від нього, щоб не прив’язувалась, щоб була в безпеці. Щоб його жорстокість заховала її від ще гірших речей.
Але в дитячому серці цього не поясниш.
Її маленьке тіло ставало ніби крихким у тиші кімнати, де пахло деревиною й нічим більше. Їй було дискомфортно навіть виходити в коридор. Страх, що вона зустріне його погляд, був нестерпний.
І кожного разу, коли вона збиралася вийти, пальці тремтіли, а серце починало калатати так швидко, що ставало важко дихати.
Тому вона поверталася до ліжка, сідала, згортаючись клубком, і тихо думала:
«Я ніколи більше не буду такою, як раніше…»
В її бірюзових очах жевріла тільки одна крихітна іскра — іскра болісного, глухого розуміння, що більше вона не довірить своє серце нікому.Юкіно і Саске все одно продовжували ходити до академії. Кожного ранку вона мовчки надягала свій одяг: чорну сітку під короткий верх, щільні темні лосини, щоб сховати худі коліна, і знову туго скручувала біле волосся у дві акуратні гульки, немов це була її єдина захисна броня.
Але коли наставала мить виходити з дому, її бірюзово-блакитні очі затуманювались. Особливо якщо вона знала, що Ітачі сьогодні вдома.
Він майже нічого не говорив — просто дивився на неї тим суворим, незворушним поглядом, у якому тепер не було ані тепла, ані братньої лагідності. І щоразу Юкіно не витримувала.
Вона опускала голову, щоб довге чоло сховалося за пасмами волосся. Її руки починали ледь помітно тремтіти. Вона зводила їх на грудях або ховала у складках одягу, щоби цього ніхто не помітив.
Якщо Ітачі проходив повз неї, вона збирала всі сили, щоб зробити крок убік і дати йому пройти, не підводячи погляду. Іноді відчувала, як спина вкривається холодним потом.
«Не дивись… Не треба… Тільки не дивись…» — думала вона щоразу, коли ловила на собі його суворі очі.
І тоді на кілька секунд їй здавалося, що вона знову стоїть біля озера, і серце падає кудись у порожнечу.
Тому вона намагалася якнайшвидше виходити з дому. В коридорі, коли зачинялись двері, вона видихала і витирала тремтячі руки об лосини, наче хотіла стерти цей холод.
У школі Юкіно теж стала іншою. Вона менше сміялася, майже не розмовляла з однокласниками. Її бірюзові очі ніби завжди дивилися крізь людей.
Тільки один Шикамару бачив усе. Він помічав, як вона іноді сидить за партою, непомітно ховаючи руки під стіл, бо пальці трясуться. Як вона мовчки переводить погляд на вікно, коли хтось каже ім’я «Ітачі».
Він не став нічого питати. Не намагався витягти слова, яких у неї вже не було.
Він просто сідав поруч.
І коли Юкіно здавалося, що вона остаточно сама, Шикамару міг тихо зітхнути, спертись на лікоть і сказати:
— Як же це… обтяжливо… — ніби про щось своє.
І в ці миті вона розуміла, що хоча б одна людина поруч не змушує її знову згадувати холод озера.
Хоча б поруч із ним вона не боялася, що хтось побачить, як сильно тремтять її руки.Цей день для Юкіно був особливо важким. Вночі їй наснилося озеро — холодна вода, червоні пелюстки і чужий погляд шарінгана. Вранці вона прокинулась з дивною вагою в грудях і страхом, що сьогодні їй доведеться виходити з дому.