смерть на озері

Сонце вже починає хилитися до горизонту. Навколо — тиша, лише легкий вітер рябить поверхню води. На березі озера — Шісуі Учіха та маленька п’ятирічна Юкіно. Вона сидить на пласкому камені, вмочує босі ніжки у воду, усміхається, кидаючи дрібні камінці в озеро. Поруч — Шісуі, який уважно дивиться вдалечінь, його обличчя — серйозне, навіть тривожне.

Шісуі (м’яко, повертаючись до Юкіно):
— Добре в тебе виходить, Юкіно. Ще трохи — і зможеш змагатися зі мною в киданні камінців.

Юкіно (весело):
— Правда? Ти ж шинобі, а я тільки дитина!

Шісуі (усміхається):
— Але з великим серцем.

Юкіно сміється. Але раптом — тиша. Хвилі завмирають. Шісуі повертає голову. З-за дерев повільно виходить Ітачі. Його постать — темна тінь проти заходу сонця, очі — червоний вогонь шарінгану.

Шісуі (підводиться, голос понижуєсь):
— Ітачі...

Ітачі (спокійно, з тінню жалю):
— Ти знаєш, чому я тут.

Шісуі (рішуче, але з тривогою):
— Не тут. Не перед нею. Вона дитина. Вона не повинна це бачити.

Юкіно (стиха, злякано):
— Шісуі?.. Хто це?..
вона не впізнала голос Ітачі який завжди був ніжний з нею
Дівчинка чує голоси, але не розуміє слів — вони говорять тихо, майже пошепки. Вона підходить ближче, спочатку ховаючись за деревом. Вітер приносить уривки фраз.

Шісуі (шепоче):
— Якщо вже вирішив, то зроби це деінде. Вона ні до чого, Ітачі.

Ітачі:
— Вона чула розмову старійшин. Вона знає, що щось відбувається.

Шісуі (втрачає контроль):
— Вона дитина! Вона нічого не розуміє! І ти теж це знаєш!

Ітачі (погляд стає холоднішим):
— Але вона запам’ятає. А це — загроза. І я не можу залишити її просто так.

Юкіно широко розплющує очі. Її долоні тремтять. Вона не розуміє значення слів, але голос Шісуі лунає з тривогою, з болем. Вона повільно виходить з-за дерева, ступає на галявину.

Юкіно (ледве чутно):
— Шісуі?.. Що відбувається?..

Шісуі різко обертається. Його очі — повні страху не за себе, а за неї.

Шісуі (тихо, до Ітачі):
— Прошу. Благаю. Дай їй жити в невіданні...

Ітачі мовчить. Потім його очі змінюються. Шарінган обертається — з’являється манґекьо.

Ітачі:
— Вибач.

Очі Юкіно зустрічають погляд Ітачі. Враз — світ зникає. Все стає чорним.

Коли Юкіно отямилась...
Її пальці торкаються вологого ґрунту. Повітря — важке. Очі повільно відкриваються. Перед нею — тіло Шісуі. Він лежить на боці, очі — відкриті, погляд застиглий.

Юкіно (пошепки):
— Шісуі?..

Вона не розуміє, не може повірити. Страх скував її повністю. Маленьке тіло тремтить. Вона не плаче — лише завмерла в мовчазному жахові.

Пізніше...
Її знаходять члени Клану, які прибули на пошуки. Вони бачать, як вона сидить, притискаючи долоні до грудей, повністю бліда. Очі — спустошені.

Старійшина:
— Вона була тут?.. Вона бачила?..

Шинобі:
— Можливо, ні. Вона непритомна. Але... можливо, щось чула.

Сцена надто тиха. Озеро знову спокійне. Тільки вітер шелестить травою, неначе шепоче:
«Забудь...»Лікарня. Наступного дня.
Вікно палати прочинене. Вітер колише білу фіранку. Юкіно лежить на ліжку, ковдра майже до підборіддя. Очі розширені, вона дивиться в стелю, немов боїться навіть кліпнути.

Поряд — двоє медиків і старший шинобі Клану Учіха. За дверима — Саске. Йому не дозволили одразу зайти, але він усе чує.

Поліцейський (глухим, стриманим голосом):
— Тіло Шісуі знайдено... Він був мертвий, а дитина — без свідомості. Її ім’я — Юкіно.

Інший:
— Вижила, але… в тяжкому емоційному стані. Не розмовляє. Постійно плаче.

Саске ховається за стіною. Його руки стискаються в кулаки. Він чує ім’я Юкіно, і серце наче падає в груди. Він рвучко вибігає в коридор, штовхає двері й вбігає в палату.

Саске (голосно, емоційно):
— Юкіно!

Дівчинка здригається, але коли бачить Саске — її очі розширюються ще більше. Вона схоплюється з ліжка і кидається до нього.

Юкіно (крізь сльози):
— Саске… Шісуі… він… він…

Вона більше нічого не може сказати. Плечі дрижать. Вона притискається до нього так сильно, ніби боїться знову втратити.

Саске (обіймаючи):
— Я тут. Ти в безпеці. Я не піду.

І Юкіно тільки плаче. Постійно. День за днем.

Вона не говорить. Вона мовчить.
Коли її питали:

— Що сталося?
— Ти пам’ятаєш, хто це зробив?
— Хто був там із Шісуі?

Вона лише опускала очі або стискала губи. Але очі кожного разу наповнювались сльозами. Вона не промовила жодного імені. Лише ім’я Шісуі — знову і знову уві сні, або у в’язкому шепоті:

— Шісуі... не йди...

Внутрішня зміна.
З тієї ночі біля озера Юкіно перестає бути дитиною. Тиша стала ворогом. Порожнеча в грудях — її постійним супутником.

Вона почала бачити сни:
У воді — холодній, темній — Шісуі простягає до неї руку. Його очі спокійні, але сумні. Він мовчить. На березі стоїть Ітачі. Його шарінган палає в темряві. Він дивиться на неї без слів, без емоцій. І вона не може кричати. Лише тоне.

Після кожного такого сну Юкіно прокидалася зі стиснутим горлом. І починала плакати — тихо, по-дитячому, але невтішно.

Її характер змінюється.
Вона перестає довіряти.

Вона стає замкнутою.

Уникає дзвінких голосів, шуму, навіть раптових дотиків.

Вона боїться, що якщо знову повірить — знову втратить.

І навіть у п’ять років, вона вже дивиться на світ очима того, хто щось дуже важливе втратив.

Єдине, чого вона тримається — це Саске. Він приходить щодня. Його присутність — це нитка, яка тримає її на цьому боці реальності.

І тоді вона шепоче йому одного разу, уві сні:

— Якщо ти зникнеш... я більше не прокинуся.
Вечір. Палата Юкіно. Тиша заповнює кімнату, лише тихе дихання дитини і шелест вітру за вікном.
Раптом двері тихо відчиняються. У прохід з’являється фігура в темному плащі — це Ітачі Учіха. Його очі блищать червоним вогнем манґекьо шарінгану.

Він повільно підходить до ліжка, де лежить Юкіно. Дитина одразу відчуває холодний страх, її тіло напружується, очі широко розплющені, губи тремтять.

Ітачі (голос тихий, але холодний):
— Ти думаєш, що це все було випадково? Що ти просто дитина і нічого не бачила?

Юкіно хоче заплакати, але голос зривається в горлі.

Ітачі (нахиляється ближче, стиснувши пальці у кулак):
— Ти все бачила. Чула. Знала.

Раптом він різко схоплює її за шиворот, притискаючи до холодної стіни. Рука сильна, але не жорстока — це тиск, що не дає дихати, але не зламати.

Юкіно (тихо, ледь чутно):
— Я… я не…

Ітачі піднімає руку і активує шарінган. Червоні кола обертаються в його очах, а потім він спрямовує його на Юкіно.

Ітачі (спокійно, майже шепоче):
— Заспокойся і слухай уважно. Якщо ти хочеш вижити — ніколи нікому не скажеш, що бачивала.

Раптом в її свідомості розгортаються сцени, що немов з кошмару — як він вбиває Шісуі. Кожен рух — холодний, безжальний. Кров, що капає на землю. Погляд Шісуі, повний розпачу і жаль.

Юкіно стискає очі, губи здригаються від страху.

Ітачі (пошепки, але в словах — залізна рішучість):
— Це секрет, який залишиться між нами. Якщо порушиш його — наслідки будуть гіршими, ніж ти можеш уявити.

Він стискає шию трохи сильніше, щоб підкреслити серйозність слів, і голос стає більш суворим:

Ітачі:
— Ти розумієш?

Юкіно мовчить, тіло тремтить. Вона кивнула слабко, без слів.

Ітачі відпускає її, робить крок назад, повільно гасає шарінган у очах.

Ітачі (погляд холодний):
— Добре. Добре.

Він повільно виходить з палати, залишаючи за собою холод і тишу.Після відходу Ітачі. Палата. Юкіно сидить на холодній підлозі, спина притиснута до стіни.
Сльози тихо котяться по її щоках, але вона не плаче голосно — боїться, щоб хтось не почув. Її маленьке тіло тремтить, немов листочок на вітрі. Вона стискає руки в кулачки, ніби це може захистити її від усього, що сталося.

Думки Юкіно (хвилеподібно, розбиті, ніби шум у голові):
Чому я? Чому я нічого не зробила?
Я просто стояла. Я не могла... не змогла зупинити його...
Шісуі... чому ти залишив мене одну?..
Ітачі... він страшний... він може все...
Якщо я скажу комусь, він прийде знову...
Я повинна мовчати... я не можу більше нікого втрачати...
Він був добрий... але тепер він став таким холодним...
Чому все так болить?.. Чому я так боюся?..

Вона стискає обличчя руками, намагаючись стримати ридання. Її маленьке серце б’ється шалено, наповнене жахом і безпорадністю.

Юкіно (тихо, ледь чутно сама до себе):
— Я нічого не змогла... Я нічого не змогла зробити...

Усередині росте порожнеча — вона відчуває, як страх сповзає в кожен куточок душі. Тиша навколо здається нестерпною, ніби вона сама у світі, де навіть голос її страху відлунює як прокляття.

Це був момент, коли дитина всередині Юкіно почала зникати — замість неї з’являлася холодна стіна страху і безвиході, що сформувала її майбутнє, тягарем навислий над нею все життя.