Нове життя

Небо було сірим, мов попіл. Сніг тихо падав на поверхню темного озера, де серед крижаних хвиль біліла крихітна постать. Маленьке тіло повільно опускалося під воду, ніби сам холод тягнув його у свою безмовну глибину.
Ітачі Учіха біг так, як не біг ніколи. Йому здавалося, що цей світ застиг разом із дитячими очима, що на мить виглянули з-під льоду — такими блакитно-бірюзовими, що їх важко було забути навіть після тисячі боїв.
Він кинувся у воду, не вагаючись. Крижана поверхня розсипалася від його удару. Маленькі бліді пальці вже перестали ворушитися. Він обхопив її плечі й різко підтягнув до себе. Її білі, ще короткі, мокрі пасма прилипли до щік. Сніг сипався їй на чоло, ніби хотів заколисати востаннє.
— Тримайся… — прошепотів Ітачі, витягуючи її на берег.
Вона була зовсім легка, як пір’їна. Ітачі приклав вухо до її грудей, шукаючи слабкий звук серця. Тихий кашель і коротке схлипування стало найкращим звуком, який він чув у житті.
Вона не пам’ятала, як опинилася в озері. Не знала, звідки прийшла. Єдине, що змогла сказати, коли розплющила очі:
— Ю…Юкіно…
Так її ім’я стало першою ниткою, за яку вона вчепилася, аби не зникнути у темряві. З  місії Ітачі повертався вже не сам .
Їхня мати зустріла Ітачі із Саске й маленькою дівчинкою на порозі дому. Погляд Мікото затримався на білому волоссі, ще короткому, як у ляльки, і на тих величезних очах, у яких жевріла остання іскра життя.
— Бідне дитя… — мовила вона м’яко й обійняла Юкіно так, ніби та була її власною донькою.
З того дня Юкіно залишилася з ними. Вона не знала, ким була колись, і не мала інших спогадів, окрім свого імені й холодного озера, яке хотіло її забрати.
Але в новому домі, поруч із Саске й Ітачі, її очі знову поволі почали наповнюватися теплом.
 

Відтоді, як Юкіно оселилася в домі Учіха, вона й Саске стали майже нерозлучні. Їх можна було побачити разом у дворі, де вони наполегливо кидали сюрікени, намагаючись потрапити в одне й те саме місце на мішені.
Юкіно, попри свій крихкий вигляд, виявилася напрочуд наполегливою. Одного ранку, коли туман ще вкривав землю, Саске з подивом помітив, як кінчики її пальців затремтіли, а потім у повітрі народилися крихітні сріблясті сніжинки. Здавалося, що холод, який колись ледь не забрав її, тепер став її союзником.
— Це… її чакра? — спитав Фуґаку, який випадково став свідком.
— Так, батьку, — тихо відповів Ітачі, який спостерігав за ними з веранди. — Вона контролює лід.
Навіть суворий погляд Фуґаку мимоволі пом’якшав. У такому віці розбудити подібну силу — рідкість навіть для обдарованих учнів.
Саске тоді вперше відчув гордість — наче частинка цього успіху належала і йому. Коли Ітачі йшов на свої місії, йому вже не було так самотньо. Поруч завжди була Юкіно.
З часом у їхньому житті з’явився ще хтось — Шисуі Учіха. Він помітив, як дівчинка вправно справляється зі стихією холоду, й почав допомагати їй тренуватися.
— Ти не боїшся своєї сили? — якось запитав він, коли вони разом сиділи біля озера в лісі.
— Ні, якщо він  поруч зі мною, — відповіла Юкіно, кивнувши в бік Саске, що стояв осторонь і мовчки спостерігав.
Шисуі часто забирав Юкіно на тренування, де вчив її концентрувати чакру й перетворювати лід на зброю або захист. Вони могли годинами сидіти на березі, коли дівчинка вправлялася у створенні крижаних пелюсток, а Шисуі терпляче поправляв її рухи.
Саске спершу намагався не зважати, але з часом у нього з’явилося нове, незрозуміле почуття. Він не хотів визнавати, що це ревнощі. Кожного разу, коли Юкіно поверталася додому разом із Шисуі, Саске хмурився й удавав, що його це зовсім не цікавить.
— Ти сьогодні знову була біля озера? — буркотів він, відвертаючись.
— Так, Шисуі-сенсей допомагав мені тренувати лід, — із сяючими очима відповідала Юкіно.
І хоч йому було прикро, Саске все одно щоранку кликав її тренуватися разом. Бо поруч із нею холод переставав здаватися таким самотнім.