РОЗДІЛ 29

 
_Лютий. Весна душі._
Лютий був найхолоднішим місяцем зими. Температура падала до мінус двадцяти, сніг лежав по коліна, а вітер з гір виував такий пронизливий, що здавалося, проникає до кісток.
Але всередині садиби було тепло. Піч палахкотіла, резиденти творили, Соломія писала свою книгу щовечора, а Ярослав експериментував на кухні з новими рецептами.
Писати виявилося важче, ніж Соломія очікувала. Не технічно — слова йшли легко. А емоційно. Кожен розділ змушував її повертатися до болю, до сумнівів, до моментів, коли вона думала, що не впорається. Але водночас було терапевтично. Наче вона переосмислювала весь свій шлях, бачила його з нової перспективи.
— Це допомагає, — сказала вона Ярославу одного вечора, закриваючи ноутбук. — Писати про все. Я думала, що вже опрацювала той біль. Але виявляється, є шари, які я не торкалася. А зараз торкаюся — і вони зцілюються.
— Тоді продовжуй, — він поцілував її в макітру. — Зціл себе остаточно. Щоб ми почали нове життя абсолютно вільними від минулого.
Резиденція квітнула. Композитор закінчив свою симфонію і влаштував приватний концерт для містечка. Літня церковна зала була забита — люди стояли в проходах, сиділи на підлозі. А коли музика лунала — складна, багатошарова, з мотивами карпатських мелодій — багато хто плакав. Це було так красиво, так пронизливо.
— Це Карпати в звуках, — сказав композитор після концерту. — Їхня велич, їхня сила, їхня ніжність. Я не зміг би створити це в студії. Тільки тут, слухаючи тишу гір, вітер, співи місцевих жінок.
Письменниця дитячих книг працювала над серією казок про карпатські легенди. Вона ходила містечком, розмовляла з літніми людьми, записувала історії, які передавалися з покоління в покоління. А потім перетворювала їх на сучасні казки — з глибоким змістом, але зрозумілі дітям.
— Ви знаєте, скільки скарбів тут зберігається? — захоплено говорила вона Соломії. — Легенди, прислів'я, традиції. Це культурна спадщина, яка зникає, бо молодь виїжджає, старші вмирають. А я хочу зберегти це в книгах. Щоб діти читали і знали, звідки вони.
Соломія слухала і думала — ось для чого все це. Не просто надати простір митцям. А допомогти їм створити щось, що залишиться, що збагатить культуру, що торкнеться сердець.
У середині лютого прийшла новина, яка все змінила. Соломія зробила тест вагітності — просто так, без особливих причин, хоча її цикл трохи збився. І побачила дві смужки.
Вона сиділа у ванній, дивлячись на тест, не в силах повірити. Вагітна. Вона вагітна.
Це не було заплановано. Вони домовилися почекати рік, може два. Але життя має свої плани.
Коли Ярослав повернувся ввечері, Соломія зустріла його біля дверей. Він одразу помітив щось у її обличчі.
— Що сталося?
— Я вагітна.
Світ зупинився. Ярослав стояв нерухомо, дивлячись на неї, і Соломія не могла прочитати його вираз. Шок? Страх? Радість?
А потім він закричав — просто закричав від щастя — і підхопив її на руки, закружляв.
— Ми будемо батьками! Ми будемо батьками!
Соломія засміялася, плакала, обіймала його.
— Ти щасливий? Справді щасливий? Я знаю, ми планували почекати...
— Плани — ніщо порівняно з дивом, — він опустив її, поклав руки їй на живіт. — Там всередині. Наша дитина. Частина мене, частина тебе. Як я можу не бути щасливим?
Вони сиділи цілий вечір, плануючи. Коли народиться — орієнтовно жовтень. Де облаштують дитячу кімнату — у флігелі, в кімнаті з видом на гори. Як зміниться їхнє життя — доведеться знайти помічника для Соломії в резиденції, бо в останні місяці вона не зможе займатися всім сама.
— А що, якщо я буду поганою матір'ю? — тихо запитала Соломія пізно вночі, лежачи в ліжку.
— Неможливо, — заперечив Ярослав. — Ти створила простір, де десятки людей знайшли себе. Ти зціляєш людей своєю добротою, підтримкою, вірою в них. Як ти можеш бути поганою матір'ю?
— Це інше. Я не мала досвіду з дітьми. Я не знаю, як...
— Ніхто не знає, поки не стане батьком, — він обійняв її. — Ми навчимося разом. Робитимемо помилки, виправлятимемося, ростимемо разом з нашою дитиною. І будемо любити її так сильно, що всі помилки стануть незначними.
Соломія заснула в його обіймах, відчуваючи спокій. Так, це несподівано. Так, це змінить все. Але вони впораються. Разом.
Новину батькам вони розповіли через тиждень, коли Соломія пройшла перше УЗД і переконалася, що все гаразд. Зателефонували обом сім'ям одночасно, по відеозв'язку.
— У нас новина, — почала Соломія, ледве стримуючи усмішку.
— Яка? — Олена нахилилася до екрану.
— Ми чекаємо малюка. У жовтні станете бабусею і дідусем.
Екран вибухнув криками, плачем, вигуками. Олена плакала так, що не могла говорити. Олег витирав очі, повторюючи: "
Дідусем, я буду дідусем!" Тетяна перехрестилася, дякуючи Богу. Михайло просто усміхався — широко, щиро, з вологими очима.
— Внук чи внучка? — запитала Тетяна, коли емоції трохи вщухли.
— Ще рано знати, — засміялася Соломія. — Але через місяць дізнаємося. Якщо захочемо знати заздалегідь.
— А ви хочете? — це вже Олена.
Соломія подивилася на Ярослава. Вони ще не обговорювали це.
— Не знаю, — чесно відповів він. — Може, нехай буде сюрпризом?
— Або дізнаємося, щоб підготуватися, — запропонувала Соломія. — Хоча... сюрприз звучить романтично.
Вони вирішили подумати.
Наступні тижні Соломія жила у дивному стані — між звичайним життям і усвідомленням, що всередині неї росте нове життя. Токсикозу майже не було, тільки легка нудота вранці і дивні вподобання в їжі. Раптом захотілося солоних огірків з медом — комбінація, від якої Ярослав робив великі очі, але готував без вагань.
Писати книгу стало важче — вона швидше втомлювалася. Але водночас з'явилася нова глава, яку вона не планувала — про материнство, про страхи, про надії. Про те, як дивно і прекрасно знати, що незабаром вона буде відповідальною не тільки за себе, а й за маленьку людину.
У кінці лютого відбулася ще одна важлива подія. Вікторія Лисенко приїхала з представниками великого європейського культурного фонду. Вони хотіли побачити резиденцію особисто — розглядали можливість включення проєкту до міжнародної мережі творчих резиденцій.
— Це означає, — пояснювала Вікторія, — що до вас зможуть приїжджати митці з усієї Європи. Фонд покриватиме частину витрат, допомагатиме з візами, організацією. А взамін ви надаватимете місця для їхніх стипендіатів.
Соломія слухала, і серце билося швидше. Міжнародна мережа. Митці з різних країн, різних культур. Обмін досвідом, ідеями. Це було більше, ніж вона мріяла.
Представники фонду — троє людей середніх років, які говорили кількома мовами і мали за плечима десятиліття роботи в культурному секторі — оглядали садибу придирливо. Ставили багато питань про управління, фінанси, відбір резидентів, вплив на громаду.
Соломія відповідала чесно, не прикрашаючи. Говорила про виклики, помилки, уроки. І бачила, як в їхніх очах з'являється щось — повага? зацікавлення?
Після екскурсії вони попросили показати роботи резидентів. Композитор дав послухати запис симфонії. Письменниця — перші два розділи книги казок. Художниця, яка приїхала тиждень тому, — ескізи майбутньої серії картин.
— Вражаюче, — сказав головний представник, чоловік на ім'я Томас. — Рівень робіт високий. І що важливо — всі говорять про трансформацію, яка відбувається тут. Не просто продуктивність, а глибинні зміни в їхньому підході до творчості.
— Це головне, — підтвердила Соломія. — Ми не просто даємо простір і час. Ми створюємо атмосферу, де люди можуть знайти себе знову, переосмислити своє мистецтво, зрости як творці і як особистості.
Томас кивнув, переглянувся з колегами.
— Ми прийняли рішення. Хочемо включити вашу резиденцію до мережі. Контракт на три роки, з можливістю продовження. Деталі обговоримо найближчим часом, але знайте — ви зробили щось унікальне. І ми хочемо допомогти вам зробити це ще більшим.
Коли вони поїхали, Соломія сиділа приголомшена. Міжнародна мережа. Європейський фонд. Її маленький проєкт виростав у щось грандіозне.
— Страшно? — запитав Ярослав, сідаючи поруч.
— Дуже, — зізналася вона. — Але і хвилююче. Я думала, що створю затишне місце для десятка митців на рік. А виходить щось набагато більше.
— Бо ти мислиш масштабно, навіть коли не усвідомлюєш це, — він взяв її руку. — Ти не можеш робити щось на половину. Або повністю, або ніяк. І це прекрасно.
— Але тепер ще й дитина, — Соломія поклала руку на живіт. — Як я впораюся з усім? Розширення резиденції, міжнародні резиденти, книга, телезйомки, вагітність...
— Ти не сама, — нагадав Ярослав. — Є я. Є команда — Марічка, Петро, інші з містечка. Є Вікторія з фондом. Ми всі допоможемо. Головне — не намагатися робити все одна. Делегуй, довіряй, приймай допомогу.
Соломія знала, що він правий. Вона завжди була самостійною, звикла робити все сама. Але зараз час було навчитися довіряти іншим.
Того вечора вони сиділи на терасі флігеля, загорнуті в пледи. Лютневе небо було чистим, всипаним зірками. Десь далеко виє вовк — протяжно, самотньо.
— Знаєш, про що я думаю? — тихо сказала Соломія.
— Про що?
— Рік тому я сиділа в київській квартирі, плакала і думала, що життя скінчилося. Що я ніколи не буду щасливою знову. — Вона посміхнулася крізь сльози. — А зараз я сиджу тут. Заміжня за найкращою людиною. Вагітна. Створила проєкт, який визнали міжнародно. Пишу книгу. І я щасливіша, ніж будь-коли.
— То благослови той день, коли ти з'їхала з дороги, — засміявся Ярослав.
— Благословляю, — Соломія поцілувала його. — І благословляю впертого кухаря, який витягнув мою машину і моє серце разом з нею.
Вони сиділи, дивлячись на зірки, і десь всередині Соломії, під серцем, билося маленьке життя. Їхня дитина. Їхнє майбутнє. Продовження історії, яка почалася з болю, пройшла через трансформацію і привела до щастя.
І попереду було ще багато. Народження малюка, розширення резиденції, міжнародні резиденти, книга. Виклики, труднощі, сумніви. Але і радості, перемоги, моменти чистого щастя.
Життя ніколи не буває ідеальним. Але воно може бути прекрасним. Якщо знайти мужність почати спочатку. Якщо довіритися собі і тим, хто поруч. Якщо дозволити собі мріяти і втілювати мрії в життя.
Сніг над Карпатами падав тихо, укриваючи світ м'якою білизною. А в маленькому флігелі, на терасі з видом на гори, сиділи двоє людей — і в їхніх обіймах було все: любов, надія, майбутнє.
І це було лише початком.