РОЗДІЛ 28

_Січень. Медовий місяць і нові плани._
Перший тиждень після весілля Соломія і Ярослав провели наодинці. Резиденція була зачинена до середини січня — вони дали собі час побути тільки вдвох, без гостей, без обов'язків, без зовнішнього світу.
Ці дні були ніжними, повільними, наповненими простими радощами. Вони прокидалися пізно, снідали в ліжку, годинами розмовляли про все і ні про що. Ходили в засніжений ліс, залишаючи перші сліди на свіжому снігу. Готували разом — Ярослав навчав Соломію своїм рецептам, вона його — бабусиним.
Увечері сиділи біля каміна, читали, малювали, планували. Соломія робила ескізи розширення садиби. Ярослав розробляв нове меню для ресторану — він хотів відкрити філію в сусідньому місті, але це була справа майбутнього.
— Знаєш, про що я думаю? — сказала Соломія одного вечора, лежачи в його обіймах на дивані.
— Про що?
— Про дітей.
Ярослав здригнувся, підвівся, подивився на неї.
— Ти вагітна?
— Ні! — засміялася Соломія. — Боже, ні. Просто... я думаю про майбутнє. Хочу дітей? Коли? Скільки?
Він розслабився, посміхнувся.
— А ти хочеш?
— Так, — зізналася вона. — Не зараз. Через рік, може два. Коли резиденція стане більш стабільною. Коли ми трохи пожиємо для себе. Але хочу. Хочу побачити маленьких людей з твоїми очима і моїм вперти­стю.
— Бідні діти, — пожартував Ярослав. — Моя впертість і твоя нетерплячість. Вони нас зведуть з розуму.
— Але ми справимося, — Соломія поцілувала його. — Бо ми команда. Пам'ятаєш?
— Найкраща команда, — підтвердив він. — І так, я теж хочу дітей. Двоє, може троє. Хлопчика і дівчинку точно. Третя — подивимося.
Вони фантазували вголос — як навчатимуть дітей готувати, малювати, любити ці гори. Як будуватимуть їм будиночок на дереві, кататимуться на санчатах, розповідатимуть казки перед сном.
— Ти будеш чудовим батьком, — тихо сказала Соломія.
— Звідки знаєш?
— Бачу. В тому, як ти дбаєш про мене. Про резидентів. Про всіх, кого любиш. У тебе величезне серце, Ярославе. І наші діти будуть щасливими.
Він не відповів словами. Просто міцніше обійняв її, і вони сиділи так до пізньої ночі, мріяли про майбутнє, яке раптом здавалося таким ясним і близьким.
У середині січня резиденція відкрилася знову. Приїхали нові резиденти — композитор, який працював над симфонією про Карпати, і письменниця дитячих книг. Соломія прийняла їх, розповіла правила, показала приміщення.
А ще прийшла знімальна група від фонду Вікторії. Режисер — молода енергійна жінка на ім'я Оксана — пояснила концепцію фільму.
— Ми хочемо показати справжню історію. Не відполіровану, не ідеалізовану. З труднощами, сумнівами, боротьбою. Але і з перемогами, радістю, трансформацією. Ви готові бути відвертими?
Соломія подумала, кивнула.
— Готова. За умови, що Ярослав теж згоден.
— Згоден, — він стояв поруч, тримав її за руку. — Ми разом у цьому.
Наступні два тижні знімальна група була всюди — на кухні, в майстерні, на прогулянках. Вони брали інтерв'ю, знімали робочі моменти, спілкувалися з резидентами. Спочатку Соломія відчувала себе незручно, усвідомлюючи камеру. Але поступово звикла, почала ігнорувати її присутність.
Найважче інтерв'ю було про минуле. Оксана попросила розповісти про Максима, про зраду, про біль, який привів Соломію сюди.
— Це важлива частина історії, — пояснила вона. — Люди мають побачити, звідки ви почали. Щоб зрозуміти, наскільки далеко ви пройшли.
Соломія сиділа перед камерою, Ярослав — поруч, за кадром, але в полі зору. Підтримував поглядом.
— Рік тому я думала, що моє життя закінчилося, — почала Соломія, і голос тремтів. — Чоловік, якому я довіряла три роки, публічно приниз мене. При всіх наших колегах, друзях. І я відчула... не просто біль. А вакуум. Наче всередині щось стерли, залишили порожнечу.
Вона зробила паузу, ковтнула.
— Я не їхала сюди з планом. Просто... тікала. Сюди, до бабусиної садиби, єдиного місця, яке асоціювалося у мене з безпекою, теплом. Думала, що проведу тут тиждень, оплачуся, поїду назад. — Усмішка. — Але потім зустріла одного впертого кухаря, який витягнув мою машину із замету. Дослівно і фігурально.
За кадром почувся тихий сміх Ярослава.
— І ви закохалися? — запитала Оксана.
— Не одразу, — Соломія похитала головою. — Спочатку я боялася. Боялася довіряти, відчувати, відкриватися. Але він... він був терплячим. Не тиснув. Просто був поруч. Готував для мене, слухав, коли я говорила, мовчав, коли мені було потрібно мовчання. І поступово я зрозуміла — любов не завжди приходить з фейєрверками. Іноді вона приходить тихо, м'яко, як сніг. І коли ти нарешті помічаєш її — вона вже всюди.
— А резиденція? — продовжувала Оксана. — Як народилася ця ідея?
— Я хотіла залишити слід, — просто відповіла Соломія. — Не просто існувати, а творити щось значуще. Бабусина садиба стояла порожньою, руйнувалася. І я подумала — а що, якби перетворити її на місце, де інші люди можуть знайти те, що шукають? Натхнення, спокій, простір для творчості. Так народилася концепція.
— Були складнощі?
— Багато, — засміялася Соломія. — Фінансові, бюрократичні, особисті. Моя колишня намагався зашкодити проєкту. Мати не розуміла моїх рішень. Я сама сумнівалася — чи справлюся, чи варто, чи не помилка це все. Але кожен раз, коли хотіла здатися, хтось давав мені причину продовжувати. Ярослав вірив у мене. Містечко підтримувало. Перші резиденти ділилися своїми історіями трансформації. І я розуміла — це більше, ніж просто я. Це про створення простору, де люди можуть знайти себе.
Оксана кивнула, зробила знак оператору зупинити зйомку.
— Це було чудово, — сказала вона. — Щиро, глибоко. Саме те, що потрібно для фільму.
Увечері, коли знімальна група поїхала, Соломія сиділа виснажена.
— Важко було, — зізналася вона Ярославу. — Повертатися до того болю, навіть словами.
— Але ти впоралася, — він масажував їй плечі. — І знаєш що? Я пишаюся тобою. Тим, як ти зростила, як знайшла мужність не просто пережити біль, а перетворити його на щось прекрасне.
— Я не зробила б цього без тебе.
— Може, — погодився він. — Але силу знайшла сама. Я тільки тримав твою руку.
Наприкінці січня прийшла несподівана новина. Зателефонувала Даринка.
— Соломіє, ти сидиш? — її голос був схвильованим.
— Ні, але можу сісти. Що сталося?
— Стаття про твоє весілля вийшла сьогодні. І... вона вибухнула. Ми отримали тисячі коментарів, репостів. Люди в захваті. Вони пишуть, що твоя історія надихнула їх змінювати власне життя. Ми ніколи не мали такого відгуку!
Соломія мовчала, не знаючи, що сказати.
— І це ще не все, — продовжувала Даринка. — Три телеканали зв'язалися з нами. Хочуть зробити репортажі про резиденцію. А два видавництва цікавляться — чи не хотіла б ти написати книгу про свій досвід.
— Книгу? — Соломія ледь не впустила телефон. — Я не письменниця.
— Але ти маєш історію, — наполягла Даринка. — Історію, яку люди хочуть почути. Подумай про це. Це може надихнути тисячі, може мільйони людей.
Коли розмова закінчилася, Соломія сиділа приголомшена. Книга. Теле-репортажі. Тисячі людей, які читають про неї, коментують, обговорюють.
Це було страшно. І водночас... захоплююче.
— Що скажеш? — запитав Ярослав, який чув розмову.
— Не знаю, — чесно відповіла Соломія. — Частина мене хоче сховатися, зберегти приватність. А інша... інша думає про всіх тих людей, яким моя історія може допомогти. Які теж страждають, сумніваються, боряться. Можливо, мій досвід дасть їм мужність зробити перший крок.
— То роби це, — просто сказав він. — Пиши книгу. Давай інтерв'ю. Ділися історією. Бо якщо навіть одна людина знайде мужність змінити життя, почувши про тебе — воно того варте.
Соломія подивилася на нього — на чоловіка, який завжди підштовхував її до більшого, кращого — і кивнула.
— Добре. Я спробую.
І того вечора, сидячи за столом з пустим блокнотом, вона написала перші слова:
_"Рік тому я приїхала в Карпати втікати від зруйнованого життя. Не знала, що насправді їду назустріч собі..."_