РОЗДІЛ 27

_31 грудня. День весілля._
Соломія прокинулася від тиші — тієї особливої тиші, яка буває тільки після снігопаду. Відкрила очі і побачила, що світло за вікном якесь особливе, м'яке, розсіяне. Підвелася, підійшла до вікна і ахнула.
Світ зник під снігом. За ніч випало стільки, що все — дерева, будинки, дороги — перетворилося на один суцільний білий ландшафт. Сонце тільки-но піднімалося, фарбуючи сніг у ніжно-рожеві та персикові відтінки.
Це було казково. Ідеально.
Телефон задзвонив. Марічка.
— Соломійко, бачиш, який сніг? Це благословення! У нас є прикмета — якщо на весілля випадає багато снігу, шлюб буде щасливим і багатим.
— Марічко, де ти взяла цю прикмету? — засміялася Соломія.
— Не важливо. Головне — це гарний знак. Ти готова? Можемо приїжджати допомагати?
— Так, приїжджайте.
Наступні години пролетіли в божевільному ритмі. Марічка приїхала з Галею, Софійкою та ще трьома жінками. Вони взяли все в свої руки — зробили Соломії зачіску, макіяж, допомогли одягнути сукню. Мати стояла збоку, витираючи сльози.
— Моя дівчинка, — повторювала вона. — Моя красуня.
Коли Соломія подивилася на себе в дзеркало, ледь впізнала себе. Волосся зібране в елегантну зачіску з вплетеними маленькими білими квітами. Макіяж м'який, природний, тільки підкреслює очі. А сукня...
Сукня була ідеальною. Проста лінія підкреслювала фігуру, не обтягуючи. Мереживо на рукавах виглядало старовинним, але не старомодним. Шлейф м'який стелився по підлозі.
— Княгиня, — прошепотіла Марічка. — Справжня карпатська княгиня.
О третій годині всі поїхали до церкви. Соломія їхала з батьками у прикрашеній машині — на капоті білі стрічки і композиція з ялинових гілок. Дорога до церкви була розчищена, але з обох боків стояли сніжні замети — як стіни білого лабіринту.
Церква на горі виглядала як з казки. Невелика, дерев'яна, припорошена снігом, з димком, що йшов з маленької трубки. Навколо вже стояли машини — гості збиралися.
Соломія вийшла з машини, і батько подав їй руку.
— Готова? — тихо запитав він.
— Так, — вона усміхнулася крізь хвилювання. — Готова.
Вони увійшли в присінок, де Марічка поправила шлейф, Олена — вуаль. Всередині церкви лунала тиха музика — хор співав старовинну українську пісню.
— Ярославко вже всередині, — прошепотіла Марічка. — Хвилюється, бідний. Руки тремтять.
Соломія усміхнулася. Вона теж хвилювалася, але водночас відчувала дивний спокій. Наче все було правильно, на своїх місцях.
Двері відчинилися. Хор перейшов на урочисту мелодію. Соломія ступила всередину і побачила його.
Ярослав стояв біля вівтаря в темному костюмі, білій сорочці, з бутоньєркою з маленької ялинової гілочки. Волосся акуратно зачесане, обличчя чисто виголене. Він дивився на неї так, наче вона була єдиною людиною у всесвіті.
І коли їхні погляди зустрілися, все інше зникло. Не було гостей, не було церкви, не було нічого — тільки вони двоє і момент, який змінить їхнє життя назавжди.
Батько провів її по проходу між лавками. Люди обертал
ися, усміхалися, витирали сльози. Але Соломія бачила тільки Ярослава. Його очі, які світилися. Його усмішку, ніжну і трохи тремтливу.
Коли вони дійшли до вівтаря, батько поцілував Соломію в щоку і передав її руку Ярославу. Їхні пальці переплелися, і Соломія відчула, як тремтіння проходить.
Отець Василь почав церемонію. Його голос був спокійним, урочистим, наповнював церкву. Він говорив про любов — не романтичну ілюзію, а справжню любов, що вибирається щодня. Про терпіння, прощення, довіру. Про те, що шлюб — це не кінець подорожі, а початок нової.
Настав момент обітниць. Ярослав повернувся до Соломії, взяв обидві її руки в свої.
— Соломіє, — його голос був твердим, хоча очі блищали від сліз, — рік тому я був мертвим всередині. Існував, але не жив. А потім ти з'явилася — з твоєю літньою гумою і втраченим виглядом — і все змінилося. Ти показала мені, що життя не закінчилося. Що можна любити знову, довіряти знову, мріяти знову. Ти моє диво. Моє порятунок. Моє все. І я обіцяю — буду поруч завжди. У радості і в горі, у здоров'ї і в хворобі, у багатстві і в бідності. Буду твоєю опорою, коли тобі важко. Твоєю радістю, коли ти щаслива. Твоїм домом, куди завжди можна повернутися. Люблю тебе. Сьогодні, завтра і все життя.
Соломія не стримала сліз. Вони текли по щоках, але їй було однаково.
— Ярославе, — почала вона, і голос тремтів, — я приїхала сюди втікаючи. Думала, що завжди буду втікати. Від болю, від розчарувань, від самої себе. Але ти навчив мене зупинятися. Дивитися на себе чесно. Приймати минуле і будувати майбутнє. Ти не врятував мене — я врятувала себе сама. Але ти був поруч, тримав за руку, вірив, коли я не вірила. Ти мій партнер. Мій найкращий друг. Моя любов. І я обіцяю — буду поруч завжди. Підтримувати твої мрії, як ти підтримуєш мої. Любити твоє світло і твою темряву. Будувати з тобою життя, яке належить нам обом. Люблю тебе. Більше, ніж можу висловити словами.
Отець Василь дав знак, і вони обмінялися обручками. Ярослав одягнув на її палець тонку золоту обручку — ту, що належала його бабусі. Соломія одягнула на його палець обручку, яку вони замовили разом — просту, з гравіюванням всередині: "Вибираю тебе щодня".
— Силою, даною мені, — урочисто сказав отець Василь, — оголошую вас чоловіком і дружиною. Ярославе, ти можеш поцілувати свою дружину.
Ярослав притягнув Соломію до себе і поцілував — довго, ніжно, з усією любов'ю, на яку був здатний. Церква вибухнула оплесками, вигуками, сміхом.
Вони одружені. Офіційно. Перед Богом і людьми. Назавжди.
---
Банкет у шале "Світанок" був магічним. Велика зала з панорамними вікнами, камін, що палахкотів, столи, прикрашені ялиновими гілками і свічками. За вікнами — засніжені гори, що рожевіли на заході сонця.
Ярослав працював над меню тижнями, і результат був приголомшливим. Дванадцять страв — кожна представляла один місяць їхнього знайомства. Січень — тартар із лосося, що нагадував про їхню першу зустрічу в ресторані. Лютий — печеня, яку він готував, коли вони закохувалися. Березень — весняний салат, коли він зробив пропозицію. І так далі, до грудня — весільний торт, прикрашений засахареними квітами і тонкими мереживними візерунками з крему.
Гості їли, пили, говорили, сміялися. Олег виголосив тост — зворушливий, про те, як він боявся за дочку, а тепер радіє, що вона знайшла щастя. Тетяна Гірняк — про те, як вона молилася, щоб син знайшов знову любов, і її молитва була почута.
Марічка організувала традиційні весільні забави — викрадання нареченої, конкурси, танці. Музиканти з містечка грали старовинні мелодії на скрипці та цимбалах, і пари кружляли в танці, а за вікнами сутеніло і сніг продовжував падати.
Перший танець Соломії і Ярослава був під пісню, яку вони обрали разом — сучасну обробку старовинної карпатської мелодії про кохання, що долає всі перешкоди. Вони танцювали, дивлячись одне на одного, і світ знову зникав. Існували тільки вони, музика і момент.
— Ти найкрасивіша жінка, яку я бачив, — прошепотів Ярослав їй на вухо.
— А ти найкращий чоловік, — відповіла Соломія. — Мій чоловік.
Коли танець закінчився, до них приєдналися інші пари — батьки, друзі, гості. Зала наповнилася рухом, сміхом, радістю.
Даринка з фотографом ловили кожен момент — не нав'язливо, але уважно. Соломія майже не помічала камери. Вона була занадто зайнята тим, щоб проживати кожну секунду.
О десятій вечора, коли банкет був у розпалі, раптом погасло світло. Гості здивовано загомоніли, але через мить заграла музика — тиха, чарівна — і в зал увійшла процесія дітей з містечка. Кожен тримав маленький ліхтарик зі свічкою всередині. Вони обступили Соломію і Ярослава і почали співати колядку.
Соломія дивилася на ці маленькі обличчя, освітлені теплим світлом свічок, слухала чисті дитячі голоси — і не могла стримати сліз. Це була ідея Марічки, як їй потім розповіли. Традиційне благословення для молодят.
Коли діти закінчили, старійшина містечка — дідусь років дев'яноста, якого всі поважали — підійшов до Соломії і Ярослава.
— Хліб-сіль, — сказав він, піднімаючи вишитий рушник з хлібом і сіллю. — Хай ваш дім буде повним достатку. Хай діти ваші будуть здорові. Хай любов ваша зростає з кожним роком. Хай Бог береже вас. Амінь.
— Амінь, — повторили гості хором.
Соломія і Ярослав відламали по шматку хліба, обмокнули в сіль, частували одне одного. Стародавня традиція, яка означала, що вони тепер одна родина, що розділятимуть усе — і добре, і погане.
Опівночі почався відлік до Нового року. Всі вийшли на терасу — в пухівках, з келихами шампанського. Сніг припинився, і небо очистилося, всипане зірками. Внизу містечко мерехтіло вогнями.
— Десять! Дев'ять! Вісім!
Соломія стояла в обіймах Ярослава, відчуваючи, як серце переповнюється. Рік тому, в цю саму хвилину, вона стояла на цій же площі, тільки-но познайомившись із цим чоловіком. Не знаючи, що він стане її долею.
— Три! Два! Один! З Новим роком!
Небо вибухнуло феєрверками — яскравими, різнокольоровими, що малювали казкові візерунки. Люди обіймалися, цілувалися, кричали вітання.
А Соломія і Ярослав стояли, дивлячись одне на одного, і в їхніх очах відбивалися вогні.
— З Новим роком, дружино моя, — прошепотів він.
— З Новим роком, чоловік мій, — відповіла вона.
І вони поцілувалися під феєрверками, під зірками, оточені людьми, які стали їхньою родиною. Поцілувалися як чоловік і дружина. Як партнери. Як два серця, що знайшли одне одного і більше ніколи не відпустять.
Свято тривало до ранку. Танці, пісні, історії, сміх. Гості поступово розходилися, втомлені, але щасливі. Залишилися тільки найближчі — батьки, Марічка з сім'єю, кілька друзів.
Вони сиділи біля каміна, п'ючи гарячий чай з медом, ділячись враженнями. Зовні вже світало — перші промені сонця торкалися снігових вершин.
— Найкраще весілля, що я бачила за життя, — сказала Софійка, найстарша з жінок. — Стільки любові, стільки щастя. Це благословення.
— Це тільки початок, — усміхнувся Ярослав, обіймаючи Соломію. — Попереду ціле життя.
— І ми проживемо його гідно, — додала Соломія. — Разом.
Коли всі нарешті розійшлися, Соломія і Ярослав залишилися наодинці. Вони сиділи на терасі шале, загорнуті в теплі пледи, дивилися на схід сонця над горами.
— Втомилася? — запитав він.
— Дуже, — зізналася вона. — Але це приємна втома. Втома після найщасливішого дня в житті.
— Для мене теж, — він поцілував її волосся. — Знаєш, що я подумав?
— Що?
— Рік тому я витягав твою машину із замету і думав — ось міська панянка, через тиждень поїде і забуде про це містечко. — Він засміявся. — А натомість ти стала моєю дружиною. Моїм життям. Моїм домом.
— А я думала — ось грубий чоловік, який бурчить на мене за літню гуму, — Соломія теж засміялася. — Не уявляла, що закохаюся в нього, створю з ним життя, буду щасливішою, ніж будь-коли.
Вони сиділи мовчки, дивлячись, як сонце піднімається, фарбуючи небо в персикові та рожеві відтінки. Перший день нового року. Перший день їхнього спільного життя як подружжя.
— Що бажаєш на Новий рік? — запитав Ярослав.
Соломія задумалася.
— Щоб це тривало. Щоб ми завжди були так щасливі. Щоб резиденція процвітала. Щоб ми ростили дітей у цьому місці, передавали їм любов до гір, до творчості, до життя. — Вона подивилася на нього. — А ти?
— Я бажаю тільки одного, — він взяв її обличчя в долоні. — Щоб ти завжди дивилася на мене так, як зараз. З любов'ю, довірою, щастям. Якщо це буде — все інше приложиться.
— Обіцяю, — прошепотіла Соломія. — Завжди дивитимуся так. Завжди любитиму так.
Вони поцілувалися на світанку нового року, нового життя. А сонце піднімалося вище, осяюючи засніжені Карпати, містечко в долині, садибу, що стала домом для стількох творчих душ.
І десь далеко, в Києві, в редакції архітектурного журналу, на столі лежала верстка нового випуску. На обкладинці — фото Соломії на тлі засніженої садиби, з усмішкою, що йшла з самого серця. А заголовок проголошував: "Повернення додому: як одна жінка знайшла себе в Карпатах і створила простір для мрій".
Історія тільки починалася.