РОЗДІЛ 26

_Грудень. Останній місяць перед весіллям._
Грудень прийшов з морозом і сніговими заметами. Містечко перетворилося на різдвяну листівку — білі дахи, засніжені ялинки, дим з комінів. На центральній площі встановили велику ялинку — ту саму традицію, яку Соломія допомогла відродити рік тому.
Рік. Всього рік минув з того дня, як вона приїхала сюди зламаною і втраченою. А зараз готувалася до весілля, підписала контракт на мільйони, створила проєкт, який визнали на національному рівні.
Іноді їй здавалося, що це сон.
Підготовка до весілля увійшла в фінальну стадію. Марічка з іншими жінками містечка взялися за декор церкви — вони плели вінки з ялинових гілок, робили композиції з сушених квітів, полірували дерев'яні лавки до блиску.
Отець Василь, літній священик, який служив у церкві сорок років, запросив Соломію і Ярослава на розмову перед вінчанням.
— Шлюб — це не казка, — сказав він, сидячи в невеликій кімнаті при церкві. — Це робота. Щоденна, важка, але благословенна робота. Ви будете сваритися, ображати одне одного, іноді питати себе — чому ми разом? І саме в ці моменти треба пам'ятати, чому ви обрали одне одного.
— А якщо забудемо? — тихо запитала Соломія.
Отець Василь усміхнувся.
— То нагадуйте одне одному. Говоріть про почуття, навіть коли важко. Не засинайте образженими. Пробачайте швидко. — Він подивився на них обох. — Я бачив багато пар за своє життя. Щасливих і нещасних. Знаєте, яка різниця між ними?
— Яка? — запитав Ярослав.
— Щасливі вибирають одне одного щодня. Не один раз, на весіллі. А щодня, коли прокидаються. Вони кажуть собі — сьогодні я знову вибираю тебе. Сьогодні я знову люблю тебе. І це робить усю різницю.
Соломія взяла Ярослава за руку, стиснула.
— Я вибиратиму тебе щодня, — прошепотіла вона.
— І я тебе, — відповів він. — Завжди.
За тиждень до весілля почали приїжджати гості. Батьки Соломії приїхали першими — привезли подарунки, допомагали з останніми приготуваннями. Олена, на диво, не критикувала, навіть хвалила декор, який Соломія з Марічкою підібрали.
— Ти стала іншою, — сказала мати одного вечора, коли вони сиділи вдвох на кухні. — Спокійнішою. Впевненішою. Щасливішою.
— Я знайшла те, що шукала, — відповіла Соломія. — Не знала, що шукаю, але знайшла.
— Я бачу це, — Олена взяла її за руку. — І я вибачаюся, що не підтримала одразу. Що судила, не розуміючи. Я хотіла для тебе кращого, але не розуміла, що краще — це не те, що я вважаю правильним. А те, що робить тебе щасливою.
— Мамо, — Соломія обійняла її, і вони сиділи так довго, просто тримаючи одна одну.
Приїхали друзі з Києва — троє колег з колишньої студії, з якими Соломія підтримувала зв'язок. Вони були вражені садибою, резиденцією, тим, що Соломія створила.
— Ти завжди була талановитою, — сказала Ліна, її колишня найкраща подруга. — Але тут я бачу щось більше. Ти розквітла. Стала собою.
Даринка Левицька приїхала з фотографом і відеографом — готувалася до фоторепортажу. Вікторія надіслала вітання і дорогий подарунок — антикварний сервіз для чаю, який, за легендою, належав карпатським шляхтичам.
Резиденти, які були в садибі — Олексій і двоє художників — запропонували зробити подарунок. Олексій написав вірш, присвячений нареченим. Художники намалювали портрет Соломії і Ярослава — не з фото, а з пам'яті, такими, якими бачили їх щодня. Вийшло неймовірно — не ідеалізовано, але з теплотою і любов'ю в кожній лінії.
Тридцятого грудня, за день до весілля, Соломія майже не спала. Вона ходила садибою, перевіряла кожну деталь, хоча все було готово. Ярослав зателефонував о десятій вечора.
— Не можу уснути, — зізнався він.
— Я теж, — засміялася Соломія. — Нервуєш?
— Ні. Просто... хочу, щоб завтра настало швидше. Хочу побачити тебе в тій сукні. Хочу сказати "так" перед усіма. Хочу, щоб ти стала моєю дружиною офіційно.
— Ще двадцять годин, — прошепотіла Соломія. — Потерпимо.
— Люблю тебе.
— І я тебе.
Вона положила трубку і підійшла до вікна. Сніг падав — густо, красиво, укриваючи світ м'якою білизною. Завтра буде ідеальний зимовий день. Вона відчувала це.
І раптом, дивлячись на сніг, вона згадала той перший день — як приїхала сюди втікаючи, з'їхала з дороги, зустріла грубого чоловіка, який витягнув її машину. Як думала, що залишиться тут тиждень, максимум два. Як не уявляла, що це містечко, ця людина, це життя стануть її домом.
Доля має дивне почуття гумору. Іноді треба втратити все, щоб знайти справжнє. Треба заблукати, щоб знайти шлях додому.
І її шлях привів сюди. До снігу над Карпатами, до чоловіка, який навчив її довіряти знову, до життя, яке нарешті належало їй.
Завтра вона скаже "так". Завтра почнеться нова глава.
Але насправді вона вже почалася. Рік тому, в сніговому заметі, на гірській дорозі.
Коли одна історія закінчилася, а інша — справжня — тільки-но почала розгортатися.