РОЗДІЛ 25

_Листопад. Перший сніг і останні приготування._
Листопад прийшов з першим снігом. Не таким рясним, як буде взимку, але достатнім, щоб нагадати — зима близько, і з нею прийде день, якого Соломія чекала з радістю і трепетом.
Садиба готувалася до зими. Соломія з Петром утеплювали вікна, перевіряли опалення, запасали дрова. Листопадові резиденти — двоє письменників і скульптор — були менш комунікабельними, ніж попередні, більше часу проводили на самоті. Але Соломія розуміла — іноді для творчості потрібна тиша і відокремленість.
Весільні приготування набирали обертів. Даринка Левицька запропонувала зробити фоторепортаж про весілля для журналу — як продовження історії. Соломія погодилася, за умови, що це буде делікатно, без втручання в інтимні моменти.
Декор для церкви і шале вона продумувала до найменших деталей. Хотіла, щоб все було природним, без штучності — гілки ялини, шишки, засушені квіти, свічки у скляних ліхтарях. Мінімум, але з душею.
Сукня висіла у неї в кімнаті, загорнута в білий чохол. Іноді Соломія підходила, торкалася тканини і не могла повірити — це справді відбувається. Вона справді виходить заміж. За чоловіка, якого любить всім серцем.
Одного листопадового вечора, коли вона сиділа за столом, доопрацьовуючи список гостей, почувся стукіт у двері. Це був один з резидентів — Олексій, письменник років сорока, який працював над романом про карпатські легенди.
— Вибачте, що турбую, — сказав він. — Можу увійти?
— Звісно, — Соломія відсунула папери. — Щось не так?
— Навпаки, — Олексій сів, виглядав схвильованим. — Я хотів подякувати. І поділитися новиною.
— Слухаю.
— Сьогодні мій видавець зателефонував. Він прочитав перші п'ять розділів роману, які я написав тут. І каже, що це найкраще, що я писав за десять років. — Голос Олексія тремтів. — Розумієте, я був у творчій кризі два роки. Не міг написати нічого значущого. Думав, що все, талант вичерпався. А потім приїхав сюди. І щось змінилося. Наче хтось відімкнув щось всередині.
Соломія відчула, як тепло розливається в грудях.
— Це чудово, Олексію. Але заслуга не моя. Це ви знайшли в собі сили творити.
— Ні, — він похитав головою. — Ви створили простір, де це можливо. Тиша, краса, відсутність тиску. Підтримка без нав'язливості. Це рідкість. І це дорогого коштує. — Він підвівся. — Я продовжу резиденцію ще на місяць. Хочу закінчити роман тут. Якщо, звісно, у вас є місце.
— Завжди є місце для тих, хто творить від душі, — усміхнулася Соломія.
Коли він пішов, вона сиділа, дивлячись у темне вікно, і думала — ось для чого все це. Не для грошей, не для престижу. А для таких моментів. Коли бачиш, як людина знаходить себе знову, як талант, що здавався втраченим, розквітає.
Наступного дня їй зателефонувала Ольга Савчук — письменниця, яка була першим резидентом.
— Соломіє, у мене новина! — голос Ольги був сяючим. — Роман закінчений. І видавець хоче випустити його навесні. Більше того — він каже, що це моя найкраща робота.
— Ольго, це ж геніально! Вітаю!
— Дякую. Але головне не це. — Пауза. — Я присвятила роман тобі. "Соломії Захарченко, яка показала мені, що значить рятувати саму себе". Сподіваюся, ти не проти?
Соломія відчула, як до горла підступає ком.
— Я... я honoured. Дякую, Ольго.
— Це я маю дякувати. Ти надихнула не тільки мене, а й мою героїню. Вона тепер живе, дихає, борється. Бо я бачила, як це робиш ти.
Коли розмова закінчилася, Соломія довго сиділа з телефоном у руках. Роман, присвячений їй. Її історія, що надихнула чужу творчість. Це було більше, ніж вона могла собі уявити.
Увечері, коли Ярослав приїхав, вона розповіла йому про обидві розмови. Він слухав, усміхаючись.
— Розумієш, що це означає? — сказав він. — Твоя резиденція працює не просто як місце для творчості. Вона змінює людей. Повертає їм віру в себе. Це набагато більше, ніж бізнес-проєкт.
— Іноді мені страшно, — зізналася Соломія. — Що якщо я не зможу підтримувати цей рівень? Що якщо з розширенням щось зміниться, втратиться ця... магія?
— То ми не дамо їй втратитися, — Ярослав обійняв її. — Головне — пам'ятати, чому ти почала. Не для грошей, не для слави. А щоб створити простір, де люди можуть бути собою, творити вільно. Поки ти пам'ятаєш це — магія залишиться.
Вони сиділи обіймами, дивлячись на сніг, що знову почав падати. Великі м'які пластівці, які повільно опускалися на землю, укриваючи світ білизною.
— Через місяць ми одружимося, — тихо сказала Соломія.
— Через місяць ти станеш моєю дружиною, — відповів Ярослав. — Офіційно, перед Богом і людьми. Хоча в моєму серці ти вже моя. Назавжди.
— І ти мій, — вона поцілувала його. — Назавжди.
У середині листопада відбулася важлива зустріч. Вікторія Лисенко приїхала знову, цього разу з цілою командою — юристи, архітектори, фінансові консультанти. Вони провели два дні, розглядаючи кожен аспект майбутнього розширення.
Соломія презентувала свої плани — нова будівля для музичної студії, розширення головного будинку ще на чотири кімнати, облаштування бібліотеки, створення відкритого амфітеатру для літніх подій.
— Амбітно, — сказав головний архітектор фонду, розглядаючи креслення. — Але реалістично. Якщо почати будівництво навесні, до осені можна завершити основне.
— Фінансово це вкладається в бюджет, — підтвердив консультант. — За умови поетапної реалізації.
Вікторія кивнула задоволено.
— Добре. Тоді ми готові підписувати контракт. Але, Соломіє, я хочу додати ще один пункт до угоди.
— Який?
— Документальний фільм, — Вікторія дістала папір. — Наш фонд хоче зняти фільм про резиденцію. Про тебе, про твою історію, про митців, які тут працюють. Це буде частина серії про успішні культурні проєкти в Україні. Погоджуєшся?
Соломія завагалася. Фільм означав ще більшу публічність, камери, втручання в особисте життя.
— Я мушу обговорити з Ярославом.
— Звісно. Але подумай — це можливість надихнути інших. Показати, що можна починати спочатку, будувати щось значуще. Твоя історія може змінити чиєсь життя.
Увечері Соломія розповіла Ярославу про пропозицію. Він довго думав.
— Це велика відповідальність, — нарешті сказав він. — Стати публічним обличчям проєкту. Втратити частину приватності.
— Я знаю. Тому й сумніваюся.
— Але, — він взяв її за руки, — якщо навіть одна людина побачить фільм і знайде мужність змінити своє життя — чи не варто це того?
Соломія дивилася на нього і знала, що він правий. Її історія не тільки її. Це історія про надію, про другі шанси, про те, що ніколи не пізно почати знову.
— Добре, — сказала вона. — Я згодна на фільм.
Контракт підписали наприкінці листопада, в урочистій обстановці, з шампанським і привітаннями. Соломія поставила підпис і відчула, як щось остаточно змінюється. Це вже не маленький проєкт, не експеримент. Це серйозна справа, яка має потенціал вирости в щось велике.
І вона була готова до цього виклику.