РОЗДІЛ 23

_Вересень. Осінні фарби._
Вересень прийшов з прохолодою та буйством кольорів. Ліси навколо містечка палахкотіли червоним, золотим, оранжевим. Повітря стало чистішим, гострішим, з присмаком опалого листя та холодних ранків.
Соломія замовила сукню у Львові — проста лінія, мереживо на рукавах, довгий шлейф. Коли примірила, власниця салону сказала, що вона виглядає як карпатська княгиня, і Соломія засміялася, але їй сподобалося порівняння.
Запрошення вона малювала сама — акварельні гори, зимовий ліс, два силуети, що йдуть назустріч одне одному. Текст простий:
_"Соломія Захарченко та Ярослав Гірняк запрошують вас відсвяткувати їхнє одруження 31 грудня 2025 року. Вінчання о 16:00 в церкві Покрови Богородиці. Банкет о 18:00 в гірському шале 'Світанок'."_
Розіслала тридцять запрошень — батькам, кільком київським друзям, Даринці, Роману-інвестору, резидентам, які встигли стати близькими. І, звісно, всім з містечка, хто став родиною.
Відповіді приходили швидко — всі підтвердили. Навіть мати написала коротке, але тепле повідомлення: "Будемо. З радістю. Мама."
Робота в резиденції не припинялася. Вересневі резиденти були особливо продуктивними — художниця завершила серію картин про Карпати, поет написав цілий збірник, який присвятив Яворову. Вони організували виставку в містечку, і прийшло стільки людей, що довелося виносити картини на вулицю.
— Ви створюєте щось більше, ніж резиденція, — сказала художниця, пакуючи речі наприкінці місяця. — Ви створюєте культурний центр. Місце, де мистецтво живе не в музеях, а серед людей.
Ці слова грілі душу. Але були й виклики.
Гранти, на які Соломія подавала влітку, почали надходити відповіді. Два — відмова. Третій — від Європейського фонду — схвалений, але на меншу суму, ніж очікувалося. Вистачить на півроку, не більше.
— Треба шукати альтернативи, — сказав Роман на нараді. — Можливо, підвищити ціни?
— Ні, — Соломія похитала головою. — Доступність — наш принцип. Але я думала... а що, якщо зробити гібридну модель? Частина резидентів платить повну вартість, частина отримує стипендії за конкурсом?
— Хто фінансуватиме стипендії?
— Ми. З прибутку від платних резидентів та майстер-класів. Плюс можна залучити місцевий бізнес — хай спонсорують талановитих митців. Це і їм піар, і нам допомога.
Роман задумався, кивнув.
— Може спрацювати. Але треба чітка система відбору. Комісія, критерії.
— Зроблю, — Соломія записала. — До грудня підготую концепцію.
Увечері, коли вона розповіла про це Ярославу, він обійняв її.
— Ти неймовірна, — сказав він. — Кожен раз знаходиш рішення, коли здається, що вихід закритий.
— Навчилася у тебе, — усміхнулася вона. — Ти ж теж так робиш. У ресторані завжди щось виникає, а ти завжди знаходиш вихід.
— То ми гарна команда, — він поцілував її. — Доповнюємо одне одного.
— Найкраща команда, — підтвердила Соломія.
Наприкінці вересня трапилася несподіванка. Соломія працювала в садибі, коли почула звук машини. Вийшла на ґанок і завмерла.
З дорогого позашляховика виходила елегантна жінка років п'ятдесяти — в костюмі від кутюр, з укладкою, що виглядала так, наче вона щойно з салону. За нею — чоловік трохи молодший, в окулярах, з портфелем.
— Соломія Захарченко? — жінка простягнула руку. — Вікторія Лисенко. Засновниця Фонду підтримки культурних ініціатив. Це мій помічник Андрій.
Соломія потисла руку, намагаючись приховати здивування.
— Приємно познайомитися. Але я не розумію... ми не домовлялися про зустріч?
— Ні, — Вікторія усміхнулася. — Пробачте за несподіваний візит. Але коли я прочитала статтю про вашу резиденцію, мусила приїхати особисто. Бачите, наш фонд шукає проєкти для інвестування. Культурні ініціативи в регіонах — наш пріоритет. І ваша історія, ваша концепція — саме те, що нам цікаво.
Серце Соломії підстрибнуло.
— Хочете оглянути садибу?
— З радістю.
Наступну годину Соломія проводила екскурсію, розповідала про концепцію, показувала кімнати, майстерню, результати роботи резидентів. Вікторія ставила багато питань — про фінансову модель, про критерії відбору резидентів, про співпрацю з місцевою громадою. Андрій все записував, фотографував.
— Вражаюче, — сказала Вікторія, коли вони повернулися на терасу. — Ви за півроку створили те, над чим інші працюють роками. І, що найважливіше, це працює. Резиденти задоволені, громада залучена, результати видимі.
— Дякую, — Соломія відчувала, як нерви підступають. Це була можливість. Велика можливість. — Але у нас ще багато викликів. Фінансова стабільність, масштабування...
— Саме тому ми тут, — Вікторія дістала з сумки папку. — Наш фонд готовий інвестувати в ваш проєкт. Не грант, а партнерство. Ми даємо фінансування на три роки, ви зобов'язуєтеся розвивати резиденцію за узгодженою стратегією. Деталі в цих документах.
Соломія взяла папку тремтячими руками. Відкрила, почала читати. Сума була вражаючою — достатньо не просто на підтримку, а на розширення. Можна було б додати ще кілька кімнат, облаштувати окрему студію для музикантів, створити бібліотеку, запросити більше резидентів.
— Це... це неймовірно, — прошепотіла вона. — Але чому ми? Напевно, є десятки інших проєктів.
— Є, — кивнула Вікторія. — Але ваш особливий. Ви не просто створили простір для митців. Ви створили модель, яка працює. Яка змінює громаду, надихає людей. І ви самі — ваша історія — це частина цієї моделі. Людям потрібні такі історії. Історії про те, що можна почати спочатку, знайти сенс, побудувати щось значуще.
Соломія відчула, як сльози підступають до очей.
— Мені потрібен час подумати. Обговорити з партнером.
— Звісно, — Вікторія підвелася. — Ми в готелі в містечку ще два дні. Зателефонуйте, коли вирішите. Але, Соломіє, — вона торкнулася її руки, — не бійтеся мріяти більше. Ви заслуговуєте на те, щоб ваш проєкт виріс у щось грандіозне. Дайте йому цей шанс.
Коли вони поїхали, Соломія сиділа на терасі з папкою в руках, не в силах повірити. Це була відповідь на всі питання. Фінансова стабільність на три роки. Можливість розширюватися, експериментувати, робити помилки без страху банкрутства.
Але чи готова вона до цього? Масштаб, відповідальність, очікування?
Вона зателефонувала Ярославу.
— Приїжджай, — сказала вона. — Терміново. У нас велика новина.