Розділ 21

_Серпень. Спека і несподіванки._
Серпень приніс спеку, яка тримала Карпати в своїх обіймах. Навіть вночі не було прохолоди, і Соломія часто прокидалася вся в поту, шукаючи прохолодний бік подушки.
Резиденція працювала на повну потужність — всі чотири кімнати були заповнені. Двоє художників, поетеса і молодий композитор створювали в садибі неймовірну творчу атмосферу. Щовечора за столом точилися дискусії про мистецтво, культуру, сенс творчості.
Соломія любила ці вечері. Вона не завжди розуміла все, про що говорили митці — особливо коли композитор занурювався в технічні деталі музичної теорії — але енергія, пристрасть, з якою вони ділилися ідеями, була заразливою.
Одного такого вечора, коли вони всі сиділи на терасі з вином, поетеса Лариса — жінка років тридцяти з гострим розумом і ще гострішим язиком — раптом запитала:
— Соломіє, а коли у вас весілля? Ви ж заручені вже кілька місяців.
Соломія здригнулася. Вони з Ярославом говорили про весілля в загальних рисах — вересень, у горах, невелика церемонія. Але конкретних планів не робили. Завжди знаходилося щось термінове — садиба, резиденти, проблеми.
— У вересні, — відповіла вона. — Планували на вересень.
— Це ж через місяць! — здивувалася Лариса. — А підготовка? Запрошення? Сукня?
Соломія розгубилася. Вона, яка планувала кожну деталь будівництва, якось забула про планування власного весілля.
— Я... ми хотіли щось камерне. Тільки близькі.
— Але й камерне треба готувати, — втрутився один з художників. — Місце, декор, їжа, музика. Це не робиться за тиждень.
Коли гості розійшлися, Соломія сиділа на терасі, обмірковуючи. Весілля. Вона справді хотіла весілля у вересні? Чому вони з Ярославом постійно відкладали конкретні дати?
Вона зателефонувала йому, хоч було вже пізно.
— Привіт, красуня, — він відповів після другого дзвінка. — Все гаразд?
— Ярославе, ми маємо поговорити про весілля.
Пауза.
— Зараз? О пів на дванадцяту вночі?
— Нам треба визначитися з датою. Зробити конкретний план. Бо якщо ми справді хочемо одружитися у вересні, то час іде.
— Приїду через десять хвилин.
Він приїхав через вісім. Вони сіли на терасі, і Соломія побачила в його очах те, що підозрювала — він теж уникав цієї розмови.
— Чому ми відкладаємо? — запитала вона прямо.
Ярослав довго мовчав, дивлячись на зірки.
— Боюся, — нарешті зізнався він.
— Чого?
— Що щось піде не так. Що доля вирішить забрати у мене щастя знову. — Він подивився на неї. — Після Олени я думав, що ніколи більше не одружуся. Що це надто боляче — любити когось так сильно і знати, що можеш втратити. А потім з'явилася ти. І я закохався знову, навіть не маючи вибору. Але весілля... весілля робить це офіційним, остаточним. І частина мене боїться, що коли ми одружимося, щось станеться.
Соломія відчула, як серце стискається від болю за нього.
— Ярославе, — вона взяла його за руки, — я розумію. Після такої втрати боятися нормально. Але ми не можемо жити в страху. Не можемо відкладати щастя, бо боїмося болю. Життя не дає гарантій. Єдине, що ми можемо — жити кожен день повністю, любити повністю, і сподіватися на краще.
— Я знаю, — він стиснув її руки. — Розумом я це знаю. Але серце...
— Серце боїться, — закінчила Соломія. — Як і моє. Бо я теж боюся, Ярославе. Боюся, що це надто добре, щоб бути правдою. Що я прокинуся і виявиться, що це все був сон. Але знаєш, що допомагає?
— Що?
— Ти. Кожного ранку я бачу тебе і знаю, що це реально. Що ми реальні. І якщо ми разом, то впораємося з будь-яким страхом.
Ярослав притягнув її до себе, обійняв так міцно, що аж важко було дихати.
— Добре, — прошепотів він їй у волосся. — Давай одружимося. Не у вересні — це занадто швидко. Але на Новий рік. У річницю того дня, коли ти сказала, що залишаєшся. Коли ми обидва вирішили перестати боятися.
Соломія відсунулася, подивилася на нього.
— На Новий рік? Це ж через чотири місяці.
— Ти ж казала, що треба час на підготовку, — усміхнувся він. — Чотири місяці — достатньо?
— Більш ніж, — вона поцілувала його. — Новий рік. Новий початок. Мені подобається.
— То домовилися, — він поцілував її у відповідь. — Тридцять перше грудня. Ми одружуємося.