Розділ 20

Субота прийшла швидше, ніж Соломія очікувала. Вона встала рано, прибрала кімнату для батьків, приготувала сніданок — пампушки, сир, мед, свіжі ягоди. Одяглася просто, але охайно — світла сукня, мінімум макіяжу. Волосся зібрала в низький хвіст.
Ярослав приїхав о десятій — в чистій білій сорочці, темних джинсах, з букетом польових квітів для матері Соломії. Виглядав спокійним, але вона бачила напругу в плечах.
— Все буде добре, — сказала вона, більше собі, ніж йому.
— Звісно, буде, — він поцілував її. — Я чарівний. Вона не втриматься.
Соломія засміялася, і напруга трохи відпустила.
Батьки приїхали о одинадцятій. Олег Захарченко — високий чоловік з сивим волоссям та добрими очима — вийшов першим. Обійняв Соломію так міцно, що їй аж дух забило.
— Доню, як же я скучив, — прошепотів він.
— І я, тату, — Соломія заплющила очі, вдихаючи знайомий запах його одеколону.
Потім з машини вийшла мати.
Олена Захарченко була жінкою, яка вміла виглядати бездоганно за будь-яких обставин. Навіть після триходинної дороги її макіяж був ідеальним, зачіска — акуратною, одяг — елегантним. Вона вийшла, оглянула садибу критичним поглядом, потім перевела погляд на дочку.
— Соломіє, — сказала вона замість привітання. — Ти схудла.
— Привіт, мамо, — Соломія підійшла, спробувала обійняти. Мати відповіла на обійми, але холодно, формально.
— Це він? — Олена кивнула в бік Ярослава, який стояв трохи осторонь.
— Так. — Соломія простягнула руку, і Ярослав підійшов. — Мамо, тату, це Ярослав Гірняк. Мій наречений.
— Пане Олегу, пані Олено, — Ярослав усміхнувся, простягнув букет. — Дуже приємно нарешті познайомитися. Соломія багато про вас розповідала.
Олег потиснув йому руку тепло.
— І нам приємно. Соломія каже, що у вас ресторан?
— Так, у містечку. "Явір". Якщо дозволите, я хотів би запросити вас сьогодні на вечерю. Приготую щось особливе.
— З радістю! — Олег усміхнувся.
Але Олена взяла букет, не дивлячись на Ярослава, і повернулася до Соломії.
— Покажеш садибу?
Наступна година була напруженою. Соломія проводила екскурсію, показувала кімнати, майстерню, терасу. Олег захоплювався кожною деталлю, ставив питання, цікавився. Олена мовчала, тільки кивала, і на її обличчі читалося нехтування.
Коли вони дійшли до флігеля — власного будиночка Соломії — Олена нарешті заговорила.
— Тут ти живеш? Сама?
— Так. Це моя приватна зона. Резиденти — в головному будинку.
— Тісно, — Олена оглянулася. — У тебе ж була двокімнатна квартира в центрі Києва.
— Я віддала її Максиму, — спокійно сказала Соломія.
— Ти що?! — Олена обернулася різко. — Соломіє, це божевілля! Та квартира коштувала...
— Я знаю, скільки вона коштувала, мамо, — перебила Соломія. — Але мені вона не потрібна. Мені не треба нічого з того життя.
— А що тобі треба? — голос Олени піднявся. — Жити в цій халупі? Водити якихось митків? Вийти заміж за кухаря?
— Мамо... — спробував втрутитися Олег.
— Ні! — Олена підняла руку. — Дай я скажу. Соломіє, що з тобою сталося? Ти була розумною дівчиною. Престижна робота, хороша квартира, перспективний чоловік. А тепер? Ти кинула все заради цього... цього...
— Заради щастя, — тихо сказала Соломія. — Заради життя, яке належить мені.
— Щастя? — Олена засміялася, але без радості. — Соломійко, це не щастя. Це втеча. Максим зробив помилку, так, але всі роблять помилки. Можна було пробачити, продовжити...
— Я не хотіла продовжувати, — Соломія відчула, як гнів піднімається. — Я не любила його, мамо. Можливо, ніколи не любила. Він був зручним, підходив під твої критерії "перспективного", але я не була щасливою.
— Ти не знаєш, що таке щастя, — заперечила Олена. — Ти плутаєш його з пристрастю, з романтикою. Але це минає. А залишається стабільність, безпека, статус.
— Якщо це твоє визначення щастя, мамо, то мені шкода тебе, — Соломія подивилася їй в очі. — Бо я знайшла інше. Я знайшла любов. Справжню любов. Чоловіка, який не боїться моєї сили, який надихає мене, підтримує. Я знайшла справу, яка має сенс. Громаду, яка прийняла мене. І так, можливо, це не престижно за твоїми стандартами. Але це моє. І це робить мене щасливою.
Олена дивилася на неї довго, і щось у її погляді змінилося. Гнів? Сум? Соломія не могла розібрати.
— Ти дорослішала, — нарешті сказала мати тихо. — Стала сильнішою. Я бачу це.
— Бо тут я можу бути собою, — відповіла Соломія. — Не тим, ким мають бути дочка, працівниця, дружина. Просто собою.
Олена відвернулася, підійшла до вікна.
— Я хотіла для тебе кращого.
— Ти хотіла для мене того, що вважала кращим, — м'яко виправила Соломія. — Але твоє краще — не моє. І це нормально, мамо. Люди різні.
Пауза. Потім Олена обернулася, і в її очах були сльози.
— Я боюся за тебе. Боюся, що ти помиляєшся. Що через рік, два зрозумієш, що втратила, і буде пізно повертатися.
Соломія підійшла до матері, взяла її за руки.
— Мамо, я не помиляюся. Я ніколи не була більш впевнена в чомусь. Але навіть якби була помилка — це моя помилка. Мій вибір. Мій життя. Прошу тебе — довірся мені. Дай мені шанс показати, що я знаю, що роблю.
Олена дивилася на неї довго, потім зітхнула.
— Я спробую, — прошепотіла вона. — Не обіцяю, що одразу прийму. Але спробую.
— Це все, чого я прошу, — Соломія обійняла матір, і цього разу відповідь була теплішою.
Увечері в ресторані "Явір" Ярослав перевершив себе. Він приготував дегустаційне меню з семи страв — кожна досконала, кожна розповідала історію про Карпати, про традиції, про любов до землі.
Олег був у захваті, хвалив кожну страву, цікавився рецептами. Навіть Олена, хоч і намагалася зберігати холодність, не могла приховати задоволення.
— Ви талановитий кухар, — нарешті визнала вона, коли принесли десерт. — Це... це справді виняткове.
— Дякую, пані Олено, — Ярослав усміхнувся. — Але найбільший мій талант — це розпізнати виняткову жінку, коли вона з'явилася в моєму житті. Вашу дочку. Вона зробила мене кращим. І я обіцяю вам — зроблю все, щоб вона була щасливою. Кожен день, решту життя.
Олена дивилася на нього, потім на Соломію, яка сиділа поруч із променистою усмішкою. І щось у її обличчі нарешті розтанулось.
— Я бачу, як вона дивиться на вас, — тихо сказала Олена. — Ніколи не бачила, щоб вона так дивилася на Максима. Може... може, ти і справді знайшла те, що шукала, Соломійко.
— Знайшла, мамо, — Соломія простягнула руку через стіл, взяла матір за долоню. — Знайшла і не відпущу.
Коли батьки поїхали наступного дня, Олена обійняла Соломію довше, ніж зазвичай.
— Запросіть нас на весілля, — прошепотіла вона. — І... я постараюся бути щасливою за тебе.
— Це все, чого я хочу, мамо, — Соломія цілувала її в щоку. — Це все.
Коли машина зникла за поворотом, Ярослав обійняв Соломію ззаду.
— Ну що? Складно було? — запитав він.
— Дуже, — зізналася Соломія. — Але варто того. Вона почала відтавати. Побачила, що я справді щаслива.
— Бо ти і є щаслива, — він поцілував її в скроню. — І я зроблю все, щоб це тривало назавжди.
Вона обернулася в його обіймах, поцілувала.
— Я знаю. І я теж зроблю все для цього.