Розділ 19

_Липень. Спека і нові виклики._
Червень перейшов у липень, і з ним прийшла спека — рідкісна для Карпат, але від того ще більш відчутна. Соломія працювала в садибі щодня, приймаючи нових резидентів. Після Ольги приїхав художник з Одеси, потім молода архітекторка з Львова, потім поет з Чернівців.
Кожен приносив свою історію, своє бачення, свою творчу енергію. Садиба ожила — на терасі стояли мольберти, у майстерні розкладалися креслення, у саду читали вірші вголос. А ввечері всі збиралися за великим столом, і Ярослав готував вечерю — кожного разу щось особливе, експериментальне.
— Це більше, ніж резиденція, — сказав художник одного вечора, коли вони всі сиділи на терасі з вином. — Це община. Місце, де творчі люди можуть бути собою, не боячись осуду.
Соломія усміхалася, слухаючи, як резиденти обговорюють свої проєкти, діляться ідеями, критикують конструктивно. Це було те, про що вона мріяла, але не наважувалася сподіватися.
Але з успіхом прийшли й нові виклики.
Першим був шум. Сусід з протилежного боку дороги — літній чоловік на ім'я Іван — прийшов скаржитися, що машини резидентів заважають, що музика чути до пізнього вечора, що взагалі "міська публіка псує тишу містечка".
Соломія зустрілася з ним, вислухала, запропонувала компроміс — резиденти паркуватимуться тільки на території садиби, музика стишуватиметься після десятої вечора. Іван поворчав, але згодився.
Другим викликом були гроші. Перші резиденти платили добре, але витрат було багато — електрика, вода, їжа, зарплата прибиральниці та кухаря, якого Ярослав найняв, щоб допомагати. Роман-інвестор підрахував і сказав, що поки що проєкт виходить в нуль.
— Треба більше резидентів, — сказав він на нараді в липні. — Або підвищувати ціни. Або шукати додаткове фінансування.
— Підвищувати ціни не можу, — заперечила Соломія. — Багато талановитих людей не мають великих грошей. Якщо зробимо занадто дорого, відсіємо саме тих, для кого це місце найважливіше.
— То що пропонуєте?
— Гранти, — Соломія дістала папку з документами. — Я підготувала заявки на три культурні гранти — від Міністерства культури, від Європейського фонду та від приватного фонду підтримки мистецтв. Якщо отримаємо хоча б один — матимемо додаткове фінансування на рік вперед.
Роман переглянув документи, кивнув схвально.
— Добре. Надсилайте. Але пам'ятайте — гранти не гарантовані. Треба мати запасний план.
— Маю, — Соломія усміхнулася. — Восени відкриваємо майстер-класи для місцевих. Платні, але доступні. Резиденти викладатимуть — живопис, писемність, архітектурне проєктування. Це додатковий дохід і користь для громади.
— Розумно, — Роман закрив папку. — Соломіє, ви дивуєте мене. Думав, ви просто мрійлива архітекторка. А ви ще й бізнес-вумен.
— Навчаюся на ходу, — зізналася вона. — Але коли це твоє, коли вкладаєш душу — знаходиш сили робити все.
Третім викликом, найважчим, була родина.
Батько Соломії зателефонував у середині липня.
— Соломійко, мама хоче приїхати. Побачити садибу, познайомитися з Ярославом. І я теж хочу. Ми можемо на вихідні?
Соломія завмерла. Вона знала, що цей момент настане, але не була готова. Мати... мати була складною темою.
Олена Захарченко була жінкою старих поглядів — успіх вимірювався грошима та статусом, щастя — заміжжям за "перспективного" чоловіка. Вона ніколи не розуміла Соломійчиного прагнення до архітектури, вважала, що дочка має працювати в офісі, народжувати дітей, вести дім. Коли Соломія зв'язалася з Максимом, мати схвалила — юрист, з хорошої родини, з грошима.
Коли Соломія пішла від нього і зникла в Карпатах, мати не розуміла. Телефонувала, благала повернутися, казала, що всі помиляються, що треба пробачити. А коли дізналася про Ярослава — про шлюб з "якимось кухарем з провінції" — була в шоці.
Вони не розмовляли три місяці. Тільки через батька іноді передавала вітання.
— Соломійко? — голос батька повернув її до реальності. — Ти тут?
— Так, тату. Вибач. — Вона зітхнула. — Звісно, приїжджайте. Коли зручно?
— Наступного тижня? У суботу?
— Добре. Я підготую кімнату.
Коли розмова закінчилася, Соломія ще довго сиділа, дивлячись у телефон. Мати. Вона мала зустрітися з матір'ю. Показати їй нове життя. Познайомити з Ярославом.
І молитися, щоб все пройшло без скандалу.
Увечері, коли Ярослав приїхав, вона розповіла йому. Він слухав уважно, тримаючи її за руку.
— Твоя мати не схвалює мене, — це не було питанням.
— Вона не знає тебе, — Соломія стиснула його руку. — Вона судить за стереотипами. Але коли познайомиться, коли побачить, яке життя ми будуємо...
— Вона може не змінити думку, — м'яко перебив Ярослав. — І треба бути до цього готовою.
— Я знаю, — прошепотіла Соломія. — Але сподіваюся. Вона моя мати. Хочу, щоб вона була щасливою за мене.
— Вона буде, — він притягнув її до себе. — Можливо, не одразу. Але побачить, наскільки ти щасливіша, ніж була. І зрозуміє.
— Ти завжди такий оптимістичний?
— Тільки коли йдеться про нас, — він поцілував її. — Про нас я не маю сумнівів.