Розділ 18

_Червень. Перша резиденція._
Ольга Савчук приїхала в суботу вранці — елегантна жінка років сорока п'яти, у дорогому, але зручному одязі, з величезною валізою книг. Соломія зустріла її біля воріт, допомогла з речами, провела екскурсію садибою.
— Це ідеально, — сказала Ольга, оглядаючи свою кімнату — велику, світлу, з видом на гори. — Саме те, що мені треба. Тиша, краса, відсутність відволікань.
— Якщо щось потрібно — я в флігелі, — Соломія показала в сторону свого будиночка. — Сніданок подаємо о восьмій, обід о першій, вечеря о сьомій. Але якщо хочете їсти в іншій час або окремо — просто скажіть.
— Дякую, — Ольга усміхнулася тепло. — Знаєте, я читала статтю про вас. Ваша історія надихаюча. Кинути все і почати спочатку — це потрібна мужність.
— Або відчай, — посміхнулася Соломія. — Межа тонка.
— Можливо. Але результат говорить сам за себе. — Ольга підійшла до вікна. — Я пишу роман про жінку, яка втрачає все і знаходить себе в новому місці. Схоже на вашу історію, чи не так?
Соломія відчула, як щось здригнулося всередині.
— Дуже схоже.
— То, може, ви дасте мені інтерв'ю? — Ольга обернулася. — Не для публікації. Просто щоб я краще зрозуміла психологію героїні.
— Я... добре, — Соломія не чекала цього, але чомусь згодилася. — Коли завгодно.
Перші дні Ольга проводила більшість часу в кімнаті, працюючи. Соломія чула стукіт клавіш, іноді бачила її на терасі з ноутбуком і чашкою кави. Вони мало спілкувалися, тільки ввічливі фрази під час їжі.
Але в середу ввечері Ольга постукала у двері флігеля.
— Вибачте, що турбую. Можемо поговорити? Те інтерв'ю, яке я просила.
Вони сіли на терасі флігеля з келихами вина — червоне, густе, з місцевого винороба. Ольга дістала диктофон, але потім передумала.
— Давайте без запису. Просто розмова.
І Соломія розповіла — вперше від початку до кінця, без пауз. Про Максима, про зраду, про втечу до Яворова. Про Ярослава, який з'явився в її житті як подарунок і прокляття одночасно. Про страх довіряти знову, про боротьбу з минулим, про рішення залишитися.
Ольга слухала, не перебиваючи, тільки іноді кивала.
— Ви зробили те, про що багато мріють, але мало хто наважується, — сказала вона, коли Соломія закінчила. — Відпустили безпеку заради невідомості. Це справжня мужність.
— Я не відчувала себе мужньою, — зізналася Соломія. — Більшість часу була просто налякана.
— Мужність — це не відсутність страху, — усміхнулася Ольга. — Це дія всупереч страху. Ви діяли. Будували. Кохали. Це і є мужність.
Вони сиділи, дивлячись на гори, що темніли в сутінках. Десь далеко співала пташка — останню пісню перед сном.
— Можу запитати щось особисте? — нарешті сказала Ольга.
— Звісно.
— Ви щасливі? Справді щасливі, не просто переконуєте себе?
Соломія задумалася. Це було хороше питання. Вона щаслива? Чи просто втікає від нещастя?
— Так, — нарешті відповіла вона. — Я щаслива. Не ідеально, не без страхів і сумнівів. Але щаслива. Бо вперше за багато років я живу життя, яке обрала сама, а не те, яке від мене чекають інші.
Ольга кивнула, наче це була правильна відповідь.
— Дякую. Ви дуже мені допомогли.
Наступного ранку, коли Соломія прийшла до головного будинку готувати сніданок, Ольга вже сиділа на терасі з ноутбуком. Але замість того, щоб друкувати, вона просто дивилася на схід сонця.
— Доброго ранку, — привіталася Соломія.
— Доброго, — Ольга усміхнулася. — Знаєте, вчора ввечері, після нашої розмови, я видалила половину роману.
— Що?! — Соломія злякалася. — Чому?
— Бо я писала неправильно. Писала історію про жінку, яка знаходить чоловіка і це її рятує. — Ольга закрила ноутбук. — Але ваша історія не про це, чи не так? Вона про жінку, яка рятує саму себе. А чоловік — просто приємний бонус.
Соломія засміялася.
— Ярослав би образився, почувши, що він "приємний бонус".
— Але це правда, — наполягала Ольга. — Ви б справилися і без нього. Побудували б садибу, знайшли б себе. Він зробив шлях легшим, приємнішим, але не ви не залежите від нього для щастя.
— Можливо, — Соломія сіла навпроти. — Але чому це важливо?
— Бо це те, що жінки мають почути, — Ольга нахилилася вперед. — Не "знайди чоловіка і будеш щасливою", а "знайди себе, і щастя прийде саме". Це потужне послання, Соломіє. І ваша історія — ідеальна ілюстрація.
Соломія думала про ці слова весь день. Вона справді рятувала саму себе? Чи Ярослав був частиною порятунку?
Увечері, коли вони з Ярославом сиділи у неї на терасі після вечері, вона поділилася думками.
— Ольга каже, що я врятувала саму себе. Що ти — тільки бонус.
Ярослав засміявся.
— Розумна жінка. Але я би сказав інакше.
— Як?
— Ми врятували одне одного, — він взяв її руку, переплів пальці. — Я був мертвим всередині три роки. Функціонував, але не жив. Ти повернула мене до життя. А я... я просто був поруч, коли ти сама вирішила жити знову. Ми не рятували одне одного. Ми допомогли одне одному знайти мужність рятуватися самим.
Соломія дивилася на нього — на чоловіка, якого любила все сильніше з кожним днем — і знала, що він правий. Вони не половинки, що шукали одне одного, щоб стати цілим. Вони цілі окремо, але разом ставали більшими.
— Я люблю тебе, — прошепотіла вона.
— І я тебе, — він притягнув її до себе. — Завжди буду любити.
Вони поцілувалися під зірками, і десь у головному будинку Ольга писала свій роман про жінку, яка знайшла саму себе. І можливо, саме в цей момент вона писала про поцілунок під зірками. Про любов, яка не рятує, а надихає. Про двох людей, які знайшли щастя не тому, що зустріли одне одного, а тому, що знайшли мужність бути собою.
І це була найкраща історія з усіх можливих.