Розділ 17

Повернення до Яворова було як повернення до життя. Соломія виїхала з Києва ввечері, і всю дорогу відчувала, як з кожним кілометром стає легше дихати. Гори зустріли її знайомими силуетами, повітря — чистотою і прохолодою, а Ярослав — обіймами, від яких можна було розтанути.
— Скучив, — прошепотів він, цілуючи її волосся, обличчя, губи. — Так скучив, що думав, з'їжджу з розуму.
— Минуло всього два дні, — засміялася Соломія, але обіймала його так само міцно.
— Два дні — це вічність, — він відступив, оглянув її. — Ти в порядку? Справді?
— Так, — і це була правда. — Я відпустила його. Відпустила все те життя. І відчуваю себе вільною.
Вони поїхали до садиби — перевірити, чи змінилося щось. І перша, що побачила Соломія — червона печатка на воротах зникла. Замість неї — папір з офіційним штампом: "Роботи дозволено продовжити".
— Він зробив це, — прошепотіла Соломія, не віряючи. — Максим справді забрав Мельника.
— Вчора ввечері Мельник подав заяву на звільнення, — Ярослав обійняв її за плечі. — За власним бажанням. Казав, що їде назад до Києва. Особисті обставини.
— То ми можемо продовжувати?
— Можемо, — усміхнувся Ярослав. — Більше нічого не заважає.
Наступні тижні пройшли в шаленому темпі. Будівники повернулися, роботи поновилися. Внутрішнє оздоблення просувалося швидко — стіни фарбували в теплі відтінки, дерев'яна підлога лискла після полірування, великі вікна пропускали потоки світла.
Соломія працювала від світанку до темряви — малювала останні деталі, вибирала меблі, координувала доставки. Ярослав допомагав, коли міг відірватися від ресторану. Марічка і інші жінки з містечка приходили прибирати, мити, прикрашати.
І поволі садиба перетворювалася на те, про що Соломія мріяла — простір для творчості, де кожна деталь була продумана з любов'ю.
Одного вечора, за тиждень до офіційного відкриття, Соломія стояла в головній залі і дивилася навколо. Великий стіл з дерева для спільних обідів. Зручні крісла біля каміна. Полиці з книгами — класика, сучасна література, альбоми з мистецтва. На стінах — роботи місцевих художників, які вона закупила на ярмарку.
— Красиво, — почувся голос ззаду.
Соломія обернулася. У дверях стояла Даринка Левицька з фотоапаратом.
— Даринко! Не чекала вас.
— Я ж казала, що повернуся, — Даринка увійшла, оглядаючи простір. — Хочу зробити продовження статті. "Від мрії до реальності" — як проєкт втілився в життя. Це буде бомба, Соломіє.
Вони провели кілька годин, Даринка фотографувала кожен куточок, брала інтерв'ю, записувала деталі. Соломія розповідала про концепцію, про виклики, про те, як містечко підтримувало її на кожному кроці.
— А що з тим чоловіком? — запитала Даринка під кінець. — Ярославом. Ви ж заручені?
Соломія усміхнулася, мимоволі торкаючись обручки на пальці.
— Так. Весілля буде восени. У вересні, коли гори стануть золотими.
— Романтично, — схвально кивнула Даринка. — І що далі? Плани, мрії?
Соломія задумалася.
— Зробити це місце справжнім домом для творчих людей. Щоб сюди приїжджали з усієї України, а може, і з-за кордону. Письменники писали книги, художники малювали, архітектори проєктували. А взамін ділилися досвідом з місцевою громадою — вели майстер-класи, лекції, виставки.
— Культурний центр у Карпатах, — Даринка записала. — Чудова ідея. Знаєте, я думаю, вас чекає велике майбутнє, Соломіє. Ви талановита, наполеглива і, найголовніше, робите щось з душею. А це рідкість сьогодні.
Коли Даринка поїхала, Соломія залишилася сама в майже готовій садибі. Вона ходила кімнатами, торкалася стін, уявляючи, як тут житимуть люди, творитимуть, знаходитимуть натхнення.
Телефон задзвонив. Незнайомий номер.
— Слухаю?
— Соломіє Захарченко? Це Наталія Дорош, літературний агент з Києва. Я читала статтю про вас у "Архітектурному Огляді". Вражаюча історія.
— Дякую, — Соломія не розуміла, до чого це.
— У мене є клієнтка — відома письменниця, яка шукає місце для роботи над новою книгою. Тихе, натхненне, далеко від міського галасу. Ваша резиденція звучить ідеально. Чи можна забронювати місце на червень?
Серце Соломії підстрибнуло.
— Ми ще офіційно не відкрилися...
— Тим краще. Їй потрібна самотність. Вона готова платити повну вартість. Два тижні, можливо більше.
Соломія швидко думала. Технічно все було готово. Меблі на місцях, кімнати прибрані, кухня обладнана. Чому б ні?
— Добре, — сказала вона. — Ми приймемо її. Надішліть деталі на електронну пошту.
— Чудово! Дякую, Соломіє. Це початок чогось великого, відчуваю.
Коли розмова закінчилася, Соломія стояла, тримаючи телефон і не віряючи. Перший резидент. Ще до офіційного відкриття. Це був знак.
Вона побігла до машини і поїхала до ресторану. Ярослав був на кухні, готував вечерю для гостей. Коли він побачив її — задихану, з палаючими щоками — відразу відклав ніж.
— Що сталося?
— У нас перший резидент! — вона підстрибнула до нього, обійняла. — Відома письменниця! Хоче приїхати на два тижні в червні!
Ярослав підхопив її, закружляв.
— Це ж чудово! Бачиш? Я казав, що все вийде!
— Ти завжди в мене віриш, — Соломія поцілувала його. — Навіть коли я сама не вірю.
— Бо ти варта віри, — він поставив її, але не відпускав. — Ти найсильніша людина, яку я знаю, Соломіє. І найталановитіша. І найкрасивіша.
— Ти упереджений, — засміялася вона.
— Абсолютно, — він поцілував її знову. — І не збираюся змінюватися.
— Шефе! — крикнув хтось з кухні. — Соус пригоряє!
Ярослав зітхнув.
— Обов'язки кличуть. Але сьогодні святкуємо, так?
— Так, — Соломія усміхнулася. — У нас багато причин святкувати.